Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  То й ходім! Лідко! гук­ни на Опа­на­са, не­хай ви­ве­де на подвір'я вер­хові коні, - ска­зав батько.

Ліда побігла по Опа­на­са. Усі вий­шли на ґанок. Опа­нас не дляв­ся й шви­денько вивів два гар­ненькі коні з стані. Ула­се­вич ог­лядів ко­ни­ки, по­ми­лу­вав­ся ни­ми, пог­ла­див мор­ди, поп­лес­кав до­ло­нею по спи­нах і по­ла­пав за гри­ви й ву­ха. Ко­ни­ки, оче­ви­дяч­ки, при­па­да­ли йо­му до впо­до­би. В йо­го аж очі за­ми­готіли й зак­ру­ти­лись. Він не втерпів і вхо­пив кінчик гнуз­деч­ки, з од­но­го ско­ку не­на­че ки­нув дов­ги­ми ци­ба­ти­ми

но­га­ми і в од­ну мить опи­нив­ся на коні. Ко­ник за­во­ру­шивсь. Ула­се­вич свис­нув і сіпнув за гнуз­деч­ку. Ко­ник прих­нув, нас­то­ро­чив ву­ха й по­ка­тав, ніби стріла: пе­редніше обс­ка­кав чи­ма­ле подвір'я навк­ру­ги, а далі шуг­нув в од­чи­не­ну бра­му й по­ка­тав по довгій алеї. І кінь, і вер­хо­вець тільки за­ми­готіли поміж ста­ри­ми стов­бу­ра­ми то­поль та осо­корів.

Ще й нез­чу­лись панії, щоб ог­ля­дай­сь, як вер­хо­вець вже ска­кав на­зад і шуг­нув че­рез во­ро­та в двір. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, як Тиміш Хмельницький, Бог­данів син, був ба­га­то кра­щий на коні, ніж долі. Ме­ла­ся й уci панії не­са­мохіть за­ди­ви­лись на йо­го рівну пос­тать в сідлі. Ку­чері й пухкідовгі ву­са аж тряс­лись, не­на­че й во­ни бу­ли промк­нуті нсрво­зом. Сон­це гра­ло на йо­го чу­до­вих ру­ся­вих ку­че­рях. Проміння про­ни­зу­ва­ло наскрізь пе­ле­хаті стремкі ву­са.

Уласевич став пе­ред ґанком і вмить спи­нив ко­ня. Кінь сто­яв, як уко­па­ний, їздець ско­чив з ко­ни­ка й зруч­но, жва­во ки­нув повід Опа­на­сові на ру­ки. Опа­нас впіймав йо­го на льоту, не­на­че вло­вив ки­ну­ту ону­ку, й осміхнувсь.

–  Та й доб­ре ж ви їзди­те вер­хи!
– не вдер­жавсь і пох­ва­лив Гу­ко­вич.
– От би нам побігти оце на вло­ви в дібро­ву!

–  І побіг би, бо люб­лю вло­ви. Але мені, на пре­ве­ли­кий жаль, до­кон­че тре­ба вве­чері ха­паться до­до­му, бо я одп­ро­сив­ся тільки на сьогодні. А завт­ра зран­ня тре­ба буть на службі.

«Цей ве­се­лий бре­ху­нець од­на­че ми­тець на все: пев­но, з йо­го бу­де й доб­рий ха­зяїн. Бу­де доб­ре, як він при­вер­неться до Ме­ласі. Прий­му йо­го в прий­ми. Не­хай гос­по­да­рю­ють з Ме­ла­сею вдвох, бо я вже підтоп­тав­ся. Ма­ти­му доб­ро­го про­вор­ненько­го по­ма­га­ча на ста­рості літ», - ду­мав ста­рий.

–  А от я пох­ва­люсь вам дуп­лян­ка­ми, та ще й са­мо­роб­ни­ми. Ож ходім ли­шень до во­зовні!
– ска­зав Гу­ко­вич до гос­тя.

Гість не­хо­тя поп­лен­тай­ся за Андріяном Ки­ри­ло­ви­чем до во­зовні: йо­му ті дуп­лян­ки бу­ли такі цікаві, як торішній сніг.

–  Ось дивіться, яко­го чу­до­вою ули­ка я оце не­дав­неч­ко ви­дов­бав!
– про­мо­вив Гу­ко­вич, взяв­ши в ру­ки новісінько­го ули­ка.
– Де тільки запірну дуп­ли­няс­ту ли­пу, то за­раз і дов­баю. І гімнас­ти­ка, і ко­ристь! Ба­чи­те, який лепський.

Михайло Ки­ри­ко­вич взяв у ру­ки ули­ка, по­дер­жав навіщось, зан­ля­нув в се­ре­ди­ну, до­торк­нув­ся до снозів і до ден­ця, ніби він і справді щось тя­мив в цій справі, і зго­дом пок­лав йо­го на ку­пу уликів. Він тро­хи не за­ре­го­тавсь, од­на­че якось та­ки вда­лось йо­му вдер­жать по­важ­ну міну вваж­ли­во­го кміти й знав­ця.

–  Мене аж за­висність

бе­ре, хоч я зро­ду й не за­вид­ли­вий, - про­мо­вив гість.

–  А он­деч­ки гляньте, скільки моєї праці ле­жить на підрях вгорі, на бан­ти­нах!
– про­мо­вив Гу­ко­вич, ти­ка­ючи обіруч на підрі.

Уласевич зир­нув уго­ру і аж цма­кав, буцімто ди­ву­ючись: «Ой-ой-ой! яко­го їх там ба­га­то ле­жить на дош­ках! Аж не по­товп­ляться на підрях! Але ж то не самі ули­ки он­деч­ки ле­жать ок­ро­ми? бо то он­деч­ки ле­жать такі здо­рові, як жлук­та. Це дов­бані си­пан­ки для пашні, чи що?»

–  Та то я наск­ла­дав дов­ба­нок на мед, а не на паш­ню, бо ме­ду в ме­не, як ча­сом бу­ває поліття на бджо­ли, так ба­га­то, то і впо­ра­тись з ним не мож­на аби­як, і ніку­ди йо­го дівать.

На підрях, на ріденько пок­ла­де­них че­рез бан­ти­ни дош­ках, і справді нарізно ле­жа­ли уся­ко­го фа­со­ну ли­пові дов­бан­ки з столітніх, а мо­же, з двох­сотлітніх роз­ка­ря­ку­ва­тих товс­тю­щих де­рев, не­на­че ко­ро­ви на стійлі або хи­мерні кро­ко­ди­ли та інші якісь невідомі страхіття, нарізно роз­ки­дані по підрях.

Одна дов­бан­ка ніби вип­ну­ла здо­ро­вецьке че­ре­во, не­на­че во­на бу­ла вагітна; дру­га, не­на­че каліку­ва­та лю­ди­на, роз­чепіри­ла наб­ряклі кус­ки по­об­ти­на­них сли­ве до пле­чей рук; на третій дов­банці ніби по­на­га­ня­ло якісь ве­ликі чи­ря­ки та бо­ляч­ки, такі завбільшки, як мис­ки. Од­на на­че вист­ро­ми­ла хи­мер­ну мор­ду з кир­па­тим но­сом, мов ко­медійна маш­ка­ра. Кож­на вдер­жа­ла ко­лишнійсь су­ку­ва­тий обвід де­ре­ва та тих сучків і кор­чак, з кот­рих їх ви­дов­бав тес­ля, ма­ючи на увазі як­мо­га більшу їх змісткість для ме­ду. Дов­бан­ки ле­жа­ли ок­ро­ми од ку­пи уликів, не­на­че по­ру­бані в ба­талії Іва­ном Ца­ре­ви­чем якісь ди­во­вижні стра­хо­ви­ща.

''Ну, та й чор­то­вин­ня ж теліпається отам на підрях! Не­на­че якісь де­рев'яні кро­ко­ди­ли або по­калічені лю­де. Ко­ли б ли­шень мені хутчій вхо­пить Ме­ла­сю з її се­лом, тоді усі ці підрі з дов­бан­ка­ми я пок­ла­ду на твої старі плечі: но­си, мов­ляв, на здо­ров'я цю ва­го­ту та дбай і на­далі й на ме­не. А я скік на ко­ни­ки та шусть у Київ на біго­ви­ще або в Ша­то на гу­лян­ку!» - ду­мав Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, тор­ка­ючи навіщось су­хор­ля­ви­ми дов­ги­ми пальця­ми то од­ну чу­дер­нацьку дов­бан­ку, то дру­гу.

Вони вер­ну­лись до ґанку, де сиділи на лав­ках пан­ни й панії, обид­ва сіли й собі з ни­ми й роз­ба­ла­ка­лись про ха­зяй­ст­во. Тим ча­сом Грицько в білих ру­ка­вич­ках ви­гулькнув з две­рей і за­повістив, що стіл вже на­ла­год­же­ний до снідан­ня.

Снідання бу­ло та­ке дов­ге, як і обід. Гості ха­па­лись на поїзд. І як не про­си­ли й не на­ма­га­лись ха­зяїни, щоб во­ни зос­та­лись до завт­ро­го, гості од­ма­га­лись, бо на­ва­жи­лись їха­ти то­го-та­ки дня. Після снідан­ня, що тяг­лось сли­ве дві го­ди­ни, підко­тив під ґанок фа­етон. Гості хап­ки поз­шу­ку­ва­ли свою оде­жу, вдяг­лись і поп­ро­ща­лись. Гу­ко­вич і Гу­ко­вич­ка про­си­ли їх не га­яться з візи­том та при­бу­вать до їх як­мо­га швид­ше.