Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  От поїде­мо й по­ба­чи­мо, як там ваші дівча­та співа­ти­муть в хорі й тан­цю­ва­ти­муть, - обізвав­ся Гу­ко­вич і за­ре­го­тавсь.

–  Чи ти пак пой­меш віри, щоб сільські дівча­та й па­руб­ки змог­ли й справді гра­ти й співать на сцені?
– спи­тав Гу­ко­вич в жінки.

–  Ніколи не пой­му віри цьому! Ще що ви­га­дай­те! По­ду­май­те собі, як то наш по­го­нич Грицько грав би на сцені, та ще й співав під гран­ня ор­кест­ру, ко­ли ча­сом і наші пан­ни не пот­рап­ля­ють співать до ла­ду під аком­панімент фор­теп'яна, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

–  Одже ж ми до­ка­же­мо, що для зав­зя­тої лю­ди­ни

не­ма нічо­го не­мож­ли­во­го, - про­мо­вив Юр­чен­ко.

–  Господи споспішай! Дай бо­же, час доб­рий!
– про­мо­ви­ла з сміхом Гу­ко­ви­че­ва.
– А мені все-та­ки чо­мусь здається, що з то­го пи­ва не бу­де ди­ва.

–  Буде ди­во! ож по­ба­чи­те! от по­наз­ди­ви­тесь!
– гу­кав зав­зя­тий Юр­чен­ко і з нес­тям­ки мах­нув ру­кою й зоз­ла аж вда­рив ру­кою навідлі об стіл.
– Тре­ба тільки на­важ­ли­вості та зав­зят­тя, то й поспіх бу­де.

–  А вже ж мож­на це вро­бить! Се­лю­ки темні, але зовсім-та­ки не дурні, - ска­зав один чернігівський зе­мець.
– От на­ше земст­во доб­ре ро­бе, що за­ду­ма­ло по­зак­ла­дать чи­тальні по се­лах. Маємо на думці спов­нить ті чи­тальні ук­раїнськи­ми книж­ка­ми, пи­са­ни­ми мо­вою, зро­зумілою для се­лян.

Піднявся га­лас. По­ча­лось зма­ган­ня. Знай­шлись і суп­ро­тив­ни­ки в то­го зем­ця. Яків Ки­ри­ко­вич ос­ту­пав­ся за йо­го.

–  Я чу­ла, що ви, Лідіє Андріянівно, їде­те в Фінляндію вчи­тись ви­роб­лять по­лот­на та руш­ни­ки на но­во­мод­них верс­та­ти­ках, - обер­ну­лась до Ліди На­деж­да Мокіївна, - чи цьому пак прав­да?

–  Маю на думці їхать. Це прав­да. А як вив­чусь, то роз­ве­ду в на­шо­му селі це про­мислівство, щоб се­ля­ни за­роб­ля­ли цим шма­ток хліба.

–  Як вив­чи­тесь цього, то навчіть і ме­не. Я, гос­по­ди, як люб­лю ткать та ши­ти! Бо­же, як люб­лю!
– аж крик­ну­ла во­на і вту­пи­ла свої оч­ки в Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча.
– Я вам ста­ну до по­мочі в цьому: вив­чу навіть на­ших мо­ло­диць.

«Ну, знаємо ми те­бе! Ця про­но­за підби­рається під ме­не. Це її підступ; але не підду­риш! Я те­пер став не ду­же-то ймовірний».

Надежда Мокіївна і справді сіла б за верс­тат, але тільки тоді, як­би сів тка­ти по­лот­на та руш­ни­ки Яків Ки­ри­ко­вич, щоб їй мож­на бу­ло пов­сяк­час ди­виться на йо­го або до­тор­ку­ваться до йо­го хоч своїм че­ре­ви­ком.

–  Нашим зем­цям тре­ба б та­ки по­пик­лю­ваться роз­вит­ком сільсько­го про­мислівства між се­ля­на­ми. Чом би пак земст­вам не стать до по­мочі се­ля­нам в цій справі? Ба­га­то се­лянських полів не виг­ноюється. А виг­ной­ка - це ж ве­ли­ке діло. Час би змінить ста­ро­дав­ню сис­те­му об­роб­лю­ван­ня полів, ко­ли в од­ну ру­ку по­ле в то­лоці дар­мує й мар­нується дур­но… Скільки не­по­ча­тої праці! Скільки діла!

Яків Ки­ри­ко­вич роз­го­во­ривсь. Йо­го роз­мо­ва на­би­ра­лась си­ли. Карі очі за­лисніли, а потім заб­лис­ка­ли. В йо­го очах зай­нявсь огонь зав­зят­тя, що за­таївся в йо­го ніби­то спокійній тихій вдачі. Ліда по­чу­ва­ла, що йо­го дум­ки та гад­ки прав­диві. Во­на за­ди­ви­лась на йо­го якось не­са­мохіть. Карі очі ча­ру­ва­ли її.

–  Що прав­да, то прав­да! Ми, давніші лю­де, в свій час якось не звер­ну­ли ува­ги на цю на­род­ну спра­ву. Тре­ба на­мо­вить земців і звер­нуть їх ува­гу на це діло, спри­я­юче за­со­бам се­лян. Що прав­да, то прав­да!
– обізвавсь зе­мець Манько.

Знов по­ча­лись зма­ган­ня.

Ви­пи­ли кофій і повс­та­ва­ли з-за сто­ла. В по­ко­ях сто­яла ду­хо­та. Од­чи­ни­ли двері на ве­ран­ду, кот­ра ви­хо­ди­ла в са­док, щоб тро­хи провітрить гор­ниці. Гості ру­ши­ли на ве­ран­ду. Старіші посіда­ли на лав­ках, а мо­лоді юр­бою ки­ну­лись на про­гу­лян­ня в са­док.

VIII

Сонце вже сіда­ло десь да­ле­ко на рівнині й ніби хо­ва­лось в ку­че­ря­вих вер­бах, пірна­ючи в пух­ке зе­ле­не вер­ховіття. Не­бо бу­ло чис­те, лис­ню­че, бла­кит­не. Са­док зе­ленів, аж очі вби­рав в се­бе. Дов­жез­ний ря­док кущів буз­ку попід ти­ном був суспіль об­ти­ка­ний ки­тя­ха­ми цвіту й звер­ху то сизів, то білів дов­гою чу­до­вою гірлян­дою на­низ до самісінької течії. Повітря й парк не­на­че про­па­ха­лись наскрізь делікат­ни­ми тон­ки­ми па­хо­ща­ми буз­ку, мо­ло­до­го лис­тя то­поль та со­ко­рин. Щось жи­ву­ще й цілю­ще бу­ло роз­ли­те й у сад­ку, і в лег­ко­му про­зо­ро­му повітрі, і над­да­ва­ло жва­вості, во­ру­ши­ло в мо­ло­дих дум­ки та мрії.

Молоді гості пішли юр­бою по ши­рокій доріжці, не­дав­но по­си­ланій тер­тою дрібною жорст­вою. Доріжка по­ве­ла­ся на­низ до течії поміж де­ре­ва­ми та ку­ща­ми. На­деж­да Мокіївна вже бу­ла при­ту­ли­лась до Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча й зачіпа­ла йо­го в роз­мові. Але він зу­мис­не замішав­ся в гурт, потім зос­тавсь по­за­ду й прис­тав до Ліди. Йо­му за­ба­жа­лось по­ба­ла­кать з нею на са­моті, ос­то­ронь од лю­дей. На йо­го щас­тя, до Лад­ковської прис­тав один мо­ло­дий сусід, Мар­ко Пет­ро­вич Нек­ра­ше­вич, за­мож­ний дідич, ще мо­ло­дий па­нич, ве­ли­кий спортс­мен, з кот­рим поб­ра­тав­ся Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, бо во­ни обид­ва надз­ви­чай­но ко­ха­лись в спорті та в ко­нях.

–  Який пиш­ний сьогодні вечір! Якою по­езією повіває в цьому ста­ро­давньому пар­ку!
– по­чав Яків Ки­ри­ко­вич.
– Як я слу­жив за асис­тен­та в од­но­го про­фе­со­ра, мені не бу­ло ча­су і вго­ру гля­нуть, як ка­жуть се­ля­ни. З ран­ку до ве­чо­ра я вкупі з ним туп­цяв ко­ло сла­бих, і не стільки він, скільки я. Ра­зу­раз­на тя­га­ни­на та біга­ни­на без­пе­рес­тан­ку аж за­мо­ро­чу­ва­ла мені го­ло­ву. На мені ле­жа­ла по­винність і асис­тен­та, і фер­ша­ла. Я був якось за­черствів і за­нед­бав уся­ку по­езію. А те­пе­реч­ки мені са­мо­му аж див­но ста­ло! Яко­юсь по­езією по­ди­хає на ме­не з цього сад­ка, з не­ба, з то­го лісу, од тих ста­рез­них дубів…

–  То, пев­но, од то­го, що лікарі завж­ди за прак­ти­кою, за спра­вою, над­то про­заїчною, як робітни­ки на ро­боті. А те­пе­реч­ки, в цей час, ви зовсім вольні, - обізва­лась Ліда, по­вер­нув­ши до йо­го вид і гля­нув­ши йо­му в вічі.

Молодий хло­пець вло­вив пог­ляд її чу­до­вих очей і по­чу­тив, що не од­но май­ське не­бо, повітря та співи со­ло­вей­ків повіяли на йо­го по­езією; а ще й до то­го Лідині очі та ус­та на­ди­ли йо­го й ча­ру­ва­ли яки­мись по­етич­ни­ми ча­ра­ми. І од тих очей ли­лась див­на по­езія, що зак­ра­си­ла для йо­го й не­бо й сон­це, зро­би­ла по­етич­ним і са­док, і пта­шині співи, до кот­рих він пе­редніше не ду­же й дос­лу­хав­ся. В мо­ло­до­му серці, приг­ноб­ле­но­му про­заїчним що­ден­ним ділом, од­ра­зу ви­ник­ло щось чарівне, по­етич­не й зак­ра­си­ло са­док.