Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Ви доб­ре ро­би­те, що за­хо­ди­лись за­тя­гать до се­бе на ліки на­ших се­лян, - ска­зав отець Яків, - а то в нас зна­хур­ки зовсім-та­ки опа­ну­ва­ли се­лян та й дер­жать їх у своїх ру­ках під своїм містич­ним на­мов­лян­ням.

–  От ми й ста­не­мо вам, док­то­рам, до по­мочі, бу­де­мо на­мов­лять отих не­уків та за­вер­тать до ва­шо­го ла­за­ре­ту, - обізва­лась На­деж­да Мокіївна.

Вона по­су­ну­ла до гос­тя тарілку з скиб­ка­ми па­ля­ниці. Яків Ки­ри­ко­вич знов по­чу­тив, цю Лад­ковська нас­топ­та­ла йо­му на но­гу вдру­ге, але вже дуж­че, ще й тро­хи при­тис­ну­ла. Йо­му ста­ло ніяко­во: попліч з ним сидів її чо­ловік

і міг примітить ту безг­луз­ду вих­ват­ку за­ли­цян­ня.

«Ой ко­ли б мерщій ви­пи­ти чай та втек­ти од цієї при­че­пи», - май­ну­ла дум­ка в док­то­ра.

Він при­ди­вивсь до от­ця Яко­ва. Отець Яків був зовсім не по­га­ний з ли­ця: ру­ся­вий, тро­хи ру­ду­ва­тий, але з ро­зум­ни­ми яс­ни­ми очи­ма. Тільки вид в йо­го був тро­хи ніби плис­ко­ва­тий та ви­лиці на що­ках ви­ти­ка­лись ду­же примітно. В своїй роз­мові він по­ка­зав се­бе ро­зум­ною лю­ди­ною й на­чи­та­ною, кот­ра, оче­ви­дяч­ки, спо­чу­ва­ла з щи­рим сер­цем до ба­жаннів та пог­лядів док­то­ра. Він і справді був ла­ден ста­ти йо­му до по­мочі в просвітніх замірах ба­га­то шир­ше й кра­ще, ніж жінка.

Яків Ки­ри­ко­вич ви­пив чай і поп­ро­щавсь, обіця­ючи заїхать не­за­ба­ром ще раз до сла­бої ди­ти­ни.

–  Прибувайте ж до нас, ко­ли ва­ша лас­ка, не тільки до сла­бо­го, але й до нас, здо­ровісіньких!
– гук­нув з ган­ку отець Яків.

–  Добре! Спа­сибі вам!
– обізвав­ся з по­воз­ки Ула­се­вич, здійма­ючи бри­ля й кла­ня­ючись на льоту.

«Ну й прав­ду ж ка­зав Па­рафієвський за цю єпархіалку!
– ду­мав Ула­се­вич.
– Хоч во­на й ро­ман­тич­на в за­ли­цянні, але нас­ту­пан­ня на но­гу - це ж вих­ват­ка зовсім-та­ки не ро­ман­тич­на й навіть не по­етич­на. Мо­же, в неї ро­ман­тич­на мрійність по­за­ла­зи­ла і в че­ре­ви­ки. Тре­ба од неї од­ми­ку­вать або й зовсім на який­сь спосіб од­ка­рас­каться».

Через день Ула­се­вич пішов пішки до от­ця Яко­ва на одвіди­ни сла­бої ди­ти­ни. Він зас­тав са­му На­деж­ду Мокіївну. Отець Яків веш­тав­ся на то­ку. Хлоп­чик оду­жу­вав: по­дуж­чав, по­ве­селішав і грав­ся цяцька­ми під дог­ля­дом няньки. На го­лові в няньки ма­нячіла вже інша до­ро­га шов­ко­ва зе­ле­на стрічка. Довгі кінці мет­ля­лись ниж­че по­яса. На го­лові, на чо­ло­поч­ку, бу­ла приш­пи­ле­на чи­ма­ла ко­кар­да з та­кої са­мої стрічки. На­деж­да Мокіївна начіплю­ва­ла їй на го­ло­ву свої до­рогі стрічки, щоб хоч на­ди­виться на ті стрічки, бо їй самій не мож­на бу­ло за­ра­зом по­начіплю­вать на се­бе усякі свої стьожки та стрічки, та ще й у бу­день.

Надежда Мокіївна, оче­ви­дяч­ки, сподіва­лась Ула­се­ви­ча. Во­на бу­ла приб­ра­на в яс­но-зе­ле­ну гар­неньку сук­ню. На гру­дях був приш­пи­ле­ний бант з ро­же­вих стьоже­чок. Во­на по­дя­ку­ва­ла док­то­рові за вваж­ливість до не­ду­жої ди­ти­ни. Док­тор не знай­шов нічо­го не­без­печ­но­го в ди­ти­ни. Він навіть заздрівав, що мож­на бу­ло б обійтись і без док­торських ліків і що На­деж­да Мокіївна на­ва­жи­лась зак­ли­кать йо­го для се­бе і зовсім не для сла­бої ди­ти­ни…

Прибіг отець Яків з то­ку, тро­хи втом­ле­ний веш­тан­ням, і роз­ба­ла­кав­ся з док­то­ром. На­деж­да Мокіївна не­за­ба­ром ви­ли­ну­ла з кімна­ти, сіла в крісло й роз­ве­ла роз­мо­ву за свою стра­шен­ну нудьгу в селі, за не­дос­та­чу пу­тя­щих кни­жок для чи­тан­ня. Вско­чи­ла нянька й оповісти­ла, що вже по­да­ла са­мо­вар. Отець Яків зап­ро­шу­вав Яко­ва Кирн­ко­ви­ча на чай. Але як не про­си­ла йо­го й не на­ма­га­лась На­деж­да

Мокіївна, док­тор од­ма­гав­ся, що йо­му не­ма ча­су, бо він поспішає в ла­за­рет. Док­тор зу­мис­не од­ми­ку­вав од при­чеп­ли­вості на­хаб­ної На­деж­ди Мокіївни й хап­ком вий­шов з по­коїв.

Через кілька день, вже смер­ком, най­мит­чук приніс йо­му книж­ку, кот­ру по­зи­ча­ла в йо­го На­деж­да Мокіївна, за­гор­ну­ту в лис­ток га­зе­ти й за­пе­ча­та­ну сур­гу­чем. Ула­се­вич роз­гор­нув га­зе­ту й узяв книж­ку в ру­ки. З книж­ки ви­ти­кав­ся лис­то­чок пош­то­во­го па­пе­ру з по­мальова­ним ку­точ­ком, де бу­ли на­мальовані го­лу­би на гілочці, що до­тор­ку­ва­лись во­ла­ми й дзьоба­ми. Яків Ки­ри­ко­вич вис­мик­нув по­цяцько­ва­ний лис­ток. То був лист од На­деж­ди Мокіївни.

«Чи не зас­лаб­ла ча­сом знов ди­ти­на?» - май­ну­ла в йо­го дум­ка.

Він вхо­пив лис­та, сів ко­ло вікна й по­чав пе­ребігать очи­ма по ряд­ках. Але про слабість ди­ти­ни не бу­ло й мо­ви. Лад­ковська пи­са­ла до йо­го, не­на­че до якої-не­будь своєї давньої то­ва­риш­ки або до близько­го то­ва­ри­ша, кот­рий мо­же втя­мить її без­радісне й нуд­не ста­но­ви­ще в яко­мусь Дри­жи­полі се­ред неп­росвіче­них лю­дей. Во­на роз­во­ди­лась ду­же ши­ро­ко про свій ро­зу­мо­вий роз­ви­ток, про свою на­чи­таність, чва­ни­лась своїми сього­час­ни­ми лібе­ральни­ми пог­ля­да­ми, шко­ду­ва­ла, що в такій без­тямній глу­шині не мо­же за­побігти своєму ли­ху, не мо­же знай­ти навіть спо­чу­ва­ючих та при­хильних до неї лю­дей.

«Кругом ме­не все ба­тюш­ки-греч­косії, в кот­рих го­ло­ви нап­хані по­ло­вою та висівка­ми або послідом. Не­ма до ко­го ро­зум­но­го сло­ва про­мо­вить, не то що поділиться моїми дум­ка­ми. А тим ча­сом ме­не гри­зе нудьга без ро­зум­ної праці, без ро­зум­но­го будлі-яко­го гу­маністич­но­го зав­дан­ня й діла. Ме­не бе­ре за­висність, як я зга­даю, що ви знай­шли собі ро­зум­ну пра­цю. Тим ча­сом я ги­ну з нудьги, ги­ну од шу­кан­ня яко­гось ви­що­го, кра­що­го діла і не мо­жу йо­го знай­ти, і не­ма в ко­го по­ра­ди пи­тать; я за­на­па­щаю на­да­рем­но літа свої мо­лоді в цій глу­шині, нуд­жу світом і навіть не зна­ход­жу собі по­ра­ди ні од ко­го».

«Це підступ… оче­ви­дяч­ки, підступ з підлес­ливістю. Але ж і зу­гар­на во­на підібраться під лю­ди­ну! Знать, що во­на та­ки справді тя­ме сього­часні гу­маністичні пря­му­ван­ня: ма­буть, на­ха­па­лась їх у Києві на ході та нас­ко­ком од ко­гось в роз­мо­вах. Але ме­не не підду­ре! Во­на прос­то злов­жи­ває сього­часні прин­ци­пи, щоб підійти під ме­не, під мої пог­ля­ди. Чуд­на лю­ди­на! Здається, во­на лад­на пус­тить на тор­жок хоч би й лібе­ральні прин­ци­пи, щоб до­бу­тись то­го, чо­го їй тре­ба. Ну, Мокіївно! дзус­ки на цей раз! Ото був би нат­ра­пив на гар­ну спільни­цю! Це бу­ла б доб­ра суп­ря­га! са­ме сього­час­на!»

Яків Ки­ри­ко­вич так за­ду­мавсь, що за­був­ся й за ста­кан чаю, що вже зовсім про­хо­лов. В світли­цю ввійшов Па­рафієвський. Ула­се­вич опам'ятавсь, вхо­пив лист і схо­вав в ки­ше­ню. Посіда­ли во­ни за стіл і роз­ба­ла­ка­лись за слабість ба­тю­щи­но­го хлоп­чи­ка.

–  Та й тієї сла­бості там в хлоп­ця, як кіт нап­ла­кав! Нічо­го не­ма не­без­печ­но­го і, пев­но, й не бу­ло. Тільки дур­но проїздивсь, та ще й доб­ру про­маш­ку зро­бив пішки, - ска­зав Ула­се­вич і осміхнувсь.

–  А до вас ще не сла­ла листів за свою нудьгу На­деж­да Мокіївна?
– спи­тав вчи­тель в жарт. Ула­се­вич за­ре­го­тавсь.