Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Говорючий, жва­вий ву­са­тий гість да­вав ніби якусь надію…

Вже над­ворі су­теніло, як ця ніби го­ро­би­на тріску­ча зграя зня­ла­ся з місця, пе­ре­летіла в прос­тор­ну сто­ло­ву кімна­ту й обсіла навк­ру­ги дов­гий стіл, ба­га­то приб­ра­ний, ряс­но зас­тав­ле­ний уся­ки­ми наїдка­ми та об­ти­ка­ний блис­ку­чи­ми пляш­ка­ми. За сто­лом не вга­ва­ло ні на хви­ли­ну та­ке са­ме тріщан­ня та гомін. Обід був нав­ди­во­ви­жу ба­га­тий та смач­ний. Пот­рав бу­ло ба­гацько. По­жи­вок був трив­ний, ду­же си­тий, сільський. Усякі пе­чені сли­ве пла­ва­ли в свіжісінько­му маслі. Про­вор­ний най­мит Грицько на цей час ски­нув сви­ту й на­тяг сірту­ка та білі ба­вов­няні ру­ка­вич­ки й

зруч­но зви­вавсь ко­ло сто­лу. Усе бу­ло до ла­ду, ба­га­то, по-місько­му. Ви­на бу­ли добрі й до­рогі. За де­сер­том за­шипіло шам­панське в чар­ках.

«Добре жи­вуть оці Гу­ко­вичі. Ма­буть, ма­ють чи­ма­лий засіб. Усе в їх не по-прос­тацько­му, а по-місько­му; усе на панський лад. Тре­ба б при­че­питься доб­ре до цієї Ме­лан­ки, - мірку­вав та га­дав Ми­хай­ло Ула­се­вич, дуд­ля­чи смачні ви­на на всі зас­та­ви.
– От де прис­тать би у прий­ми на усю маєтність та за­жи­ти діди­чем! Ки­нув би ік дідьку оту служ­бу в уся­ких без­тям­ких «стра­хо­вих кан­це­ляріях». Тут мені своя во­ленька во­ли­ла б. Ту­теч­ки я був би са­мостійним па­ном на всю гу­бу. А то ти­няй­ся та ни­кай по тих кан­це­ляріях, аж чуб тобі ча­сом стає мок­рий. І волі тобі не­ма, і засіб кат зна який. Ко­ристі з тієї служ­би, як з ца­па мо­ло­ка».

Після обіду пе­рей­шли пи­ти кофій в прос­тор­ну світли­цю. Грицько, кот­рий став на цей вечір Гри­горієм, вніс здо­ро­вий лис­ню­чий ко­фей­ник і пос­та­вив на зас­те­ле­но­му під стіною столі. Ко­ло сто­ла сто­яли пальми та чор­на арап­ка з білим за­воєм на го­лові, з лам­пою в ру­ках, підня­тих вго­ру, не­на­че зу­мис­не бу­ла пос­тав­ле­на, щоб світить на стіл і на Ме­ла­сю зад­ля то­го, щоб во­на зда­ва­лась кра­щою під лис­та­ти­ми та ла­па­ти­ми пальма­ми в сутінках.

–  Прошу сідать ту­теч­ки, ко­ло цієї чор­ної світил­ки, як прод­раж­нив її мій ста­рий, - зап­ро­шу­ва­ла Гу­ко­ви­че­ва.

–  Прошу в гості до на­шої світил­ки!
– бовк­ну­ла й собі Ме­ла­ся, тик­нув­ши пальця­ми на світил­ку, ніби на­тя­ка­ла Ула­се­ви­чеві: «Ди­вись, мов­ляв. І ми обс­тав­лені по-сього­час­но­му, незгірше Таїси Андріївни Сват­ковської».

–  «Світилка - шпилька при стіні; а на ній со­роч­ка не її…» - по­жар­ту­ва­ла мо­ло­денька Ліда.

–  Та на їй й со­роч­ки кат­ма! При­ди­вись ли­шень га­разд!
– бурк­нув батько, втя­мив­ши доч­чи­не на­тя­кан­ня на по­зи­чені гроші, за котрі бу­ла куп­ле­на та чор­на світил­ка.

За кофієм Ми­хай­ло Ула­се­вич сів ко­ло ха­зяїна і вже був на­ла­го­дивсь по­ча­ти роз­мо­ву з ста­рим про бджільницт­во, в кот­ро­му ста­рий ко­хав­ся. Ула­се­вич навіть по­ви­учу­вав на­пам'ять де­котрі трудніші місця з книж­ки, щоб ча­сом не по­ми­литься та не вбре­ха­тись в роз­мові з ста­рим, досвідче­ним в пасіках. Але Ме­ла­ся дзи­го­ри­ла та все обер­та­лась в роз­мові до Ула­се­ви­ча, щоб звер­ну­ти усю йо­го вва­гу на се­бе й при­ча­ру­вать до реш­ти.

Після кофію усі поп­ро­си­ли Лю­бу сісти за ро­яль і заг­рать щось ве­се­леньке та гар­неньке, щоб заг­нать сільську нудьгу на оче­ре­ти та на бо­ло­та, як ка­за­ла ха­зяй­ка. Лю­ба сіла й жва­во пе­рег­ра­ла кільки шум­ли­вих, не­на­че брик­ли­вих вальсів та польок. Але ро­яль сто­яв дав­но не нап­рав­ле­ний, бо в селі не мож­на бу­ло знай­ти нап­рав­щи­ка. Лю­ба пос­ту­ка­ла, по­гур­ка­ла й спе­ре­сер­дя гурк­ну­ла віком, аж стру­ни зад­зиж­ча­ли, мов джмелі, і вста­ла.

Тріщання та ле­пе­тан­ня за­тих­ло. Бу­ло знать, що язи­ки вже по­то­ми­лись, не­на­че во­ни прос­ка­ка­ли, не спи­ня­ючись, од­ра­зу два пош­тові пе­ре­го­ни. Посіда­ли за кар­ти, пев­но, зад­ля то­го, щоб да­ти од­по­чи­нок язи­кам. Після чаю з уся­ки­ми наїдка­ми вже в пізню до­бу Грицько, на той вечір - Гри­горій, одвів

Ми­хай­ла Ула­се­ви­ча на спо­чи­нок в опрічний, надвірний не­ве­лич­кий до­мок, де ча­сом но­чу­ва­ли приїжджі ро­дичі, близькі й да­лекі, з кот­ри­ми ще ро­да­лись старі Гу­ко­вичі.

Грицько од­чи­нив двері в кімнат­ки, не­ве­личкі, ни­зенькі, але ду­же чис­то приб­рані. В од­но­му вузько­му по­коїку сто­яло ста­росвітське ши­ро­ке ліжко. На столі сто­яла лам­па. На стільці ле­жа­ла біла чис­та нічна со­роч­ка, оче­ви­дяч­ки, па­но­ва, бо бу­ла над­то прос­тор­на, не­на­че лан­тух.

–  На доб­раніч! Та не ви­ходьте спо­за­ран­ку самі з по­коїв, бо ми на ніч спус­каємо з лан­цюгів дві люті со­ба­ки. Ко­ли б ча­сом не по­ку­са­ли вас. Наш пан ду­же лю­бе коні, пад­кує ко­ло їх; а щоб ча­сом злодії не пок­ра­ли, то й дер­жить на лан­цю­гах дві люті со­ба­ки. Двох вер­хо­вих ко­ників ста­ви­мо ок­ро­ми, в опрічній стані, де й но­чує наш по­го­нич влітку і взим­ку. В нас в око­лиці то­го злодія аж ки­шить, - ска­зав Грицько на про­щанні.

Михайло Ки­ри­ко­вич роз­дяг­ся й ліг на постіль під шов­ко­ве чер­во­не ук­ри­ва­ло. Шов­ко­ве ук­ри­ва­ло за­ше­лестіло. Він прос­тяг­ся на всю свою дов­жи­ну, за­па­лив папіро­су й за­ду­мавсь. Мерт­ва ти­ша за­па­ну­ва­ла в по­коїках, за­па­ну­ва­ла скрізь навк­ру­ги і в оселі. Ста­ло ви­раз­но чуть, як го­дин­ник цо­кав на столі. Тон­кий сто­лик побільшу­вав гук цо­кан­ня, не­на­че тон­ка гуч­на де­ка скрип­ки.

Уласевич оки­нув очи­ма кімнат­ку. До­мок був ста­рий. Вікно пе­рех­ня­би­лось, на­че скри­ви­лось. Підло­га до две­рей підніма­лась трош­ки вго­ру й по­лус­ка­лась, аж щіли­ни чорніли на всю дов­жи­ну кімнат­ки. Після га­му та го­лос­но­го ле­пе­тан­ня, бряз­чан­ня по­су­ду ти­ша ніби бу­ла ще тихіша, ще мертвіша. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич не звик до та­кої мерт­вої тиші, і йо­му уяв­ля­лось, ніби йо­го пок­ла­ли в до­мо­ви­ну й за­чи­ни­ли на ніч на кла­до­вищі або в кап­лиці.

–  Ой, яка ж ту­теч­ки мерт­во­та! І як мені до­ве­деться од­ру­житься з Ме­ла­сею, то ме­не, ма­буть, зап­рав­то­рять в цей кур­ник. Я за­нидію в йо­му, знавіснію, збо­же­волію… Я гур­то­ва жи­во­ти­на і люб­лю гам і клекіт, як гу­си люб­лять ґеґання. Ця мерт­ва са­мо­ти­на при­па­да­ла б до впо­до­би моєму бра­тові, що бу­ло залізе в селі з книж­кою в кущі та й ла­ден сидіти там хоч і цілий день. Я вже підтоп­тавсь: час би знай­ти якесь завсідне прис­та­но­ви­ще, от хоч би й прис­тать в прий­ми до цього діди­ча. Київ не за го­ра­ми. Мож­на бу­де вир­ваться на тиж­день, по­гу­ля­ти всмак, дос­хо­чу в Києві з то­ва­ри­ша­ми в Ша­то, в царсько­му сад­ку, або й деінде…

Михайло Ки­ри­ко­вич по­чу­тив, що в йо­го зап­лю­щу­ються очі. Він дмух­нув на світло, по­тяг ук­ри­ва­ло на плечі й нез­чув­ся, як од­ра­зу ніби пірнув в якусь ков­ба­ню або шурх­нув на льоду в гли­бо­ку про­дух­ви­ну.

Другого дня усі зібра­лись на чай, га­разд не про­чу­мав­шись, зас­пані, тро­хи мляві й не­го­во­рючі. На­пе­ре­додні усе язи­ко­ве мли­во бу­ло пе­ре­мо­ло­те й пе­ре­тер­те. Оче­ви­дяч­ки, бра­ку­ва­ло ма­теріалу для жва­вої роз­мо­ви. Таїса Андріївна навіть крадько­ма позіха­ла, крадько­ма за­ту­ля­ючи ро­та до­ло­нею. Од­на Ме­ла­ся й те­пер бу­ла свіжа, рум'яна, бадьорис­та, жва­ва й ле­пет­ли­ва. Во­на вий­шла до чаю в ясній вов­няній сукні з чу­до­ви­ми буз­ко­ви­ми ця­точ­ка­ми, не­на­че навк­ру­ги уся по­цяцько­ва­на. На чо­ло­поч­ку на го­лові так са­мо, як і вчо­ра, пи­ша­лась ко­ро­на з зо­ло­тис­тих товс­тих кіс. Ліда вий­шла до чаю в сіренькій сукні та в смуг­настій кофті, гла­денько при­ли­за­на, мов шко­ляр­ка, що ха­па­лась вби­раться та поспішає на лекцію, бо во­на не­дав­неч­ко скінчи­ла восьмий клас гімназії.