Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Ну, доч­ко! Про це заз­да­легідь не зарікай­ся! Мо­же, з то­бою ще більше бу­де на­го­во­ре­но й на­ка­за­но уся­ких приємних, а то, мо­же, й неп­риємних слів. Без цього, бач, нігде ніхто в світі не обійдеться пе­ред весіллям. Та­ка вже людська вда­ча! Та­ка вже пішла по­ве­денція в лю­дей, - про­мо­ви­ла ма­ти до Ліди.

–  Але, ма­мо, хва­лить бо­га, лю­де не всі од­на­кові на вда­чу: бу­ва­ють і не­од­на­кові або якось тро­хи інші; є ж та­ки між ни­ми якась од­лич­ка, - обізва­лась Ліда до ма­тері.

–  Але ж ми оце ще не всі сло­ва до реш­ти ви­ки­да­ли. Стри­вай­те ли­шень! Ад­же ж нам тре­ба зро­бить хоч нав­ман­ня

спис тих осіб, що ми маємо на думці зап­ро­шу­вать до се­бе на весілля, - про­мо­ви­ла зго­дом ма­ти.

–  Авжеж тре­ба зро­бить спис заз­да­легідь, щоб ми на­пев­но зна­ли, скільки душ гос­тю­ва­ти­ме в нас. Ось я за­раз візьму пе­ро й папір, - ска­за­ла Ме­ла­ся й не­на­че по­ко­ти­лась о кабінет і не­за­ба­ром ви­ко­ти­лась звідтіля з пи­сальни­ми при­чан­да­ла­ми: ста­росвітським здо­ро­вим ка­ламд­рем та пе­ра­ми.

Почали мірку­вать та ми­ти­ку­ва­ти, ко­го зап­ро­шу­вать з Києва, ко­го з сусідів та ро­дичів. Ме­ла­ся вкупі з ма­мою щед­ро на­ни­за­ла дов­генький ря­док душ і ряс­но об­си­па­ла ймен­ня­ми тро­хи не цілий лис­ток па­пе­ру, їй за­ма­ну­лось ма­ти як­мо­га більше свідків своєї сла­ви і в Києві, і в око­лиці. Батько взяв лис­ток в свої ру­ки й по­зачірку­вав де­кот­рих, як неп­риємних для йо­го. Але ма­ти на­томість на­ка­за­ла ще ба­га­то інших сім'їв, де бу­ли мо­лоді доч­ки й си­ни, потрібні на весіллі, як друж­ки та бо­яри. Нап­рикінці лист­ка во­на при­пи­са­ла ще й ста­ро­го про­то­по­па от­ця Соф­ронія з Дри­жи­по­ля, кот­рий був по­ви­нен вінчать мо­ло­дих, а для більшої це­ре­монії на вінчанні пос­та­но­ви­ла зап­ро­сить і от­ця Яко­ва Лад­ковсько­го з мо­ло­дою жінкою, та от­ця Зіновія з Буртів, де був діди­чем її брат. Ме­ла­ся ще на­ма­га­лась, щоб з Києва зап­ро­сить півчу, при­най­мні архієрей­ську, але батько аж затріпав і ру­ка­ми й го­ло­вою і не зго­див­ся ні во­зи­ти півчих, ні пла­тить їм ска­же­них гро­шей. Ме­ла­ся зга­да­ла, що в Дри­жи­полі всла­вивсь на всю око­ли­цю хор, що завів Ни­кон Куч­ма, бо з тим хо­ром він вже не раз да­вав навіть кон­цер­ти в повіто­во­му місті. Во­на та­ки пос­та­ви­ла на своєму і за­раз на­пи­са­ла до Ни­ко­на, щоб він по­пик­лю­вавсь заз­да­легідь цією спра­вою й привіз з со­бою не­ве­лич­кий гур­ток своїх півчих.

–  На це я згод­жу­юсь. Про ме­не, не­хай ці їдуть. Най­му два му­жицькі кінські во­зи. Не­хай на­ван­та­жать цією жи­вою ван­та­гою во­зи хоч і з вер­хом, а звер­ху по­са­дов­лять то­го Куч­му та й при­ве­зуть. Це при­най­мні не­до­ро­го кош­ту­ва­ти­ме.

–  Та годі тобі! Годі бур­чать! Он весілля вис­не над го­ло­вою, а він усе своєї співає! Нічо­го не вдієш! Як тре­ба, то тре­ба. І не спе­ре­чай­ся, і не зма­гай­ся, та ро­би мерщій діло!
– крик­ну­ла Гу­ко­ви­че­ва на сво­го ста­ро­го.

–  Ой гос­по­ди! Ко­ли б вже швид­ше гу­ло й про­гу­ло оце весілля!
– обізва­лась Ліда з кут­ка.
– Усі па­рять пар­ка, аж по­па­ру не знай­дуть. В ме­не вже в го­лові гу­де, так роз­тор­са­ла мені нер­ви оця ме­туш­ня та біга­ни­на.

–  Та годі вже вам, годі! До­ки ви зма­га­ти­ме­тесь! Ко­ли б вже швид­ше од­буть оце весілля, або­що!
– обізвавсь Андріян Кирилович, кот­ро­му вже ос­тобісіла та пе­ред­весільна тя­га­ни­на і той гам без­пе­рес­тан­ку і в по­ко­ях, і на дворі.

Перед зе­ле­ни­ми свят­ка­ми Ме­ла­ся при­вез­ла з Києва пиш­ний білий весільний убір. Батько та­ки му­сив по­зи­чить в бан­ку чи­ма­ло гро­шей. Розісла­ли біле­ти з зап­ро­си­на­ми

на весілля. В неділю, за тиж­день пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми, ще за­рані по­ча­ли з'їжджаться гості. Вранішнім поїздом при­бу­ла Таїса Андріївна й Лю­ба, і чи­ма­ло Ме­ла­си­них київських знай­омих. Елпіди­фор не приїхав. Він ще за два тижні пе­редніше дос­тав ор­ден Станісла­ва че­рез пле­че. Ця стрічка та звізда ма­ли ве­ли­ке зна­чен­ня для йо­го при гор­до­витій вдачі. Він так на­пин­дю­чивсь, що вва­жав за низьке спо­до­бить своїми одвіди­на­ми весілля яко­гось нікчем­но­го уря­дов­ця Ми­шу­ка.

Опівдні Ліда сиділа в залі край сто­ли­ка са­ме про­ти дзер­ка­ла, уб­ра­на в яс­ну гар­неньку сук­ню. На го­лові й на гру­дях в неї не­на­че цвіли дві чу­дові ро­жеві тро­ян­ди й до­да­ва­ли надз­ви­чай­но делікат­ний сутінок її гар­ненько­му лич­кові, її ма­то­вим що­кам. В залі вже зібрав­ся чи­ма­лий гур­ток приїжджих гос­тей-сусід. Ліда сиділа ко­ло сто­ли­ка ко­ло чор­ної арап­ки й ба­ла­ка­ла з Лю­бою, кот­ра сиділа на­суп­ро­ти неї під пальмо­ви­ми ла­па­ти­ми лист­ка­ми. Ліда зир­ка­ла в здо­ро­ве дзер­ка­ло й ог­ля­да­ла на­товп гос­тей, котрі во­ру­ши­лись по прос­торній світлиці й не­на­че то хо­ва­лись, то десь зни­ка­ли, то знов ви­ни­ка­ли пе­ред її очи­ма на про­зо­ро­му склі. Же­них ще не ви­хо­див з фліге­ля: він там одя­гавсь та че­пу­рив­ся.

Ліда не­на­ро­ком зир­ну­ла в дзер­ка­ло й там нес­подіва­но вгляділа, що в двері всту­пив ніби же­них і за­раз замішав­ся в на­товпі. Во­на по­ча­ла при­див­ляться пильніше й не мог­ла вга­дать, чи то Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, чи хтось ду­же схо­жий на йо­го, але ба­га­то здо­ров­ший, по­казніший і кра­щий.

«Меласин же­них ніби… але не­на­че й ні… А мо­же, це Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич так пок­ра­щав і не­на­че побільшав та по­ви­щав… Я йо­го дов­го не ба­чи­ла. То був який­сь мир­ша­вий та су­хор­ля­вий, а те­пер став ба­га­то повніший на ви­ду, не­на­че ви­люднів… пев­но, од щас­тя та ко­хан­ня… Але ж ніби й він, ніби й не він… Ву­са здо­рові, русі, не­на­че шов­кові й про­ме­нясті, дос­то­ту як в Ми­шу­ка. І об­лич­чя та­ке са­ме, але ж як в йо­го що­ки по­повніша­ли; неп­риємні ви­лиці десь ніби по­хо­ва­лись. Ус­та повніші, пишніші… Зовсім став кра­сунь, та ще й який! Ди­во та й годі! Не­на­че він, не­на­че й не він. Що це за ди­во?»

Ліда вста­ла й вий­шла на се­ре­ди­ну світлиці. В на­товпі во­на га­разд до­ди­ви­лась, що гість був тільки ду­же схо­жий на Ми­шу­ка, але ба­га­то кра­щий і по­казніший за йо­го.

–  Хто це та­кий увійшов в за­лу?
– спи­та­ла Ліда в Лю­би.

–  Це, пев­но, Ми­шуків брат, док­тор, - про­мо­ви­ла сти­ха Лю­ба, а Ме­ла­ся вбігла в світли­цю й по­ре­ко­мен­ду­ва­ла док­то­ра.

–  Яків Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич, мій бо­ярин!
– ска­за­ла Ме­ла­ся до Ліди й Лю­би.

–  Я чу­ла, що ви тут десь не­да­леч­ко од нас про­жи­ваєте, - про­мо­ви­ла Ліда.

–  І ду­же не­да­ле­ко. В Дри­жи­полі слу­жу на земській службі за док­то­ра, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич, по­да­ючи ру­ку Ліді й Любі.

–  Так бли­зенько жи­ве­те, а нас, близьких сусід, якось і по­ми­ну­ли. А те­пер нас вже не по­ми­не­те. Я про­шу вас сьогодні тро­хи по­тур­бу­ва­тись й по­дер­жать над моєю го­ло­вою вінець до­ти, до­ки в вас ру­ки за­бо­лять і помліють, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

–  З ве­ли­кою приємністю ла­ден пос­лу­жить вам, хоч би в ме­не й ру­ки помліли, - про­мо­вив Яків Ки­ри­ко­вич.