Обитель героїв
Шрифт:
«З якого кінця підняти мерця?»
Чурих при ньому процвітав.
Будь-який практикуючий некромант скаже вам, що його магічний профіль вимагає зовнішніх витрат і завзяття, непорівнянних, скажімо, з підготовкою до роботи бойового мага, ясновидця чи погодного темпестора. При позірному достатку кадаврів – себто, трупів – для наукової роботи підходить далеко не всякий небіжчик. А підходящого зовсім не так легко роздобути, як вважають дилетанти. Охоронні чари цвинтарів, протидія метрів ритуальних послуг, які опечатують місця поховань, мерзенна якість трун і ґрунтові води, через що кадавр псується тілом і вдачею раніше, ніж ти до нього дістанешся. Муміфікування і кремація, увійшовши
Словом, якщо вірити прислів'ю, сто разів упрієш, поки дрейгура злелієш.
Хто був автором ідеї створення кадавральні, історія замовчує – звичайна річ для періоду влади Бенедикта Прагматика. Але настав чудовий день, коли всі ворони, граки, щиглі, горобці й навіть солов'ї Чурихської долини заспівали в один голос. Тривала ця одностайність недовго, за місяць птахи повернулися до повсякденного щебету, каркання та булькання, проте справу вже було зроблено. Дивуючись осмисленості пташиного граю, населення довідалося і гарно запам'ятало, що коли в кого є зайвий небіжчик, а зайвих грошей, навпаки, катма…
Звикнувши до сусідства із замком некромантів, жителі долини поставилися до ситуації з дещицею чорного гумору. Збираючись вечорами сьорбнути пивця й викурити люльку, бондарі й орачі, кушніри, пічники та рибалки навперебій радили один одному з'їздити до мудрих некротів, торгонути любою бабусею. Чоловікам вторили жінки, збираючись біля криниць чи на призьбах. Лузаючи насіння, молодиці пліткували про дурнів-гроболазів, які за своїм чаклунством геть-чисто забули про пристойність і сімейні чесноти. Бортника Кумбу Спориша придавило сухим деревом – на похороні родичі й гості помирали зо сміху, уявляючи, як замість могили кладуть Кумбу на віз, везуть до Чуриха і довго сперечаються про ціну, перш ніж ударити по руках. «Шапка золота, не менше! – голосніше за всіх реготав Кумбин зять, моторний красень Фішка, любитель хмільного солодкого меду і партії в „сударика“. – Тесть, тьху-тьху, аби не зурочити, мужик кріпкий, метикований! Дорогого коштує!»
Він же вночі й викопав покійного бортника та відвіз до кадавральні.
На почин, так би мовити.
Шапку золота, звісно, Фішці не насипали. Але гонорару за проданого тестя цілком вистачило на тиждень безпробудного пияцтва. Решту грошей заповзятливий красень програв у «сударика». На сороковини смерті бортника його відгамселили так, що ходив по селу розкарячком, стогнав уголос і чіплявся до дружини з нескромною пропозицією: ходім, мовляв, з лопатою на цвинтар! Там ще багато хто з родини задарма боки пролежує…
За два роки до кадавральні проклали нову, бруковану дорогу: щоб вози не грузли в багнюці. Долиною прибуткова справа не обмежилася – возили зблизька, возили здалеку, виявивши, що «товар» дорогою до Чуриха зберігається чудесним чином і додаткових заходів для збереження не вимагає. Прискіпливість некромантів до якості пропонованих кадаврів що не день зростала. Зледащілі чурихські маги крутили носом, побачивши старих, нехай навіть міцних і придатних до застосування; ретельно з'ясовували біографію покійного, вивчаючи життєвий шлях. У обслугу замку кого попало не брали, прагнучи поєднувати тілесну вправність із ґречністю та привітністю душі. А вже для експериментів залишали найкращих, найсвіжіших, сповнених чеснот – суворіше, мабуть, відбирали тільки в королівську гвардію.
Відбір, як це не дивно, позитивно позначився на кількості клієнтів. Кожний, хто зумів вигідно продати кадавра, вихвалявся на весь голос: а мій же, мій… дядько, тітка, невістка, дівер! У нашому роду всяк – козак! І мертвий смертю нехтує!
Таких поважали.
Та і з першого погляду було видно: віддаємо родичів у гарні руки. Кадавральня радувала око: затишні, чистенькі будиночки, доріжки між ними просипано білим піском, лагідний шерех криптомерій, мальовничий спуск до озера, піщаний пляж; до слова, рідкість – у інших місцях берег Тітікурамби був скелястий. Чудові льодники для зберігання тіл, де цілодобово грала класична музика – чиясь ідея, як завше, з успіхом реалізована гросмейстером Бенедиктом. Дослідження довели, що гармонія композицій, здебільшого різноманітних «Requiem» і «Marche Funebre», на третину скорочує манозатрати на віталізацію об'єкта. Музиканти наймалися живі: по-перше, дрейгурам елефант на вухо наступив, по-друге, сезон у Чуриху для скрипалів і фаготистів виходив вигідніший за службу в благодійному оркестрі Фрідріха Бьорке, відомого мецената.
Додайте до цього молоденьких відьмочок – слухачки початкових курсів факультетів некромантії билися за право літнього стажування в кадавральні Чуриха.
– Ідилія! – сказав Адальберт Меморандум, дипломований поет і штабс-секретар Ложі Силаботоніків, проїздом відвідавши Чурих.
Тут він написав оду «Повстань-но, фатумом благословенний!», випив горобинової, заповів своє тіло місцевому комірникові й надвечір виїхав. Втім, заповіт за сім років по тому переписав, вирішивши упокоїтися в мавзолеї, вибудуваному вдячними шанувальниками.
Перед від'їздом віршомаз затримався біля воріт, дивлячись, як на спеціально відведеному майданчику дрейгури начищають ваксою тіні. Ритмічно миготіли щітки, кисло смерділа в коробах вакса, тіні піднятих, сизі під променями пізнього сонця, наливалися дивною, опівнічною чорнотою, і посмішки на задоволених ообличчях дрейгурів ставали широченними, як шаровари ландскнехтів. Питання про склад вакси залишилося без відповіді: крім сажі, туди входив таємничий «оживляж» – комплекс заздалегідь підготовлених настоїв. Всмоктуючи наваксовану тінь протягом тижня, дрейгур потім служив не за страх, а за совість, уп'ятеро довше звичайного.
Якби гросмейстером Чуриха того дня був Ефраїм Клофелінг, він прочитав би поетові цілу лекцію про тіні, як проекції тілесних доль на тканину світобудови і варіанти їх використання. Але Фрося надягнув гросмейстерську мантію в залі торжеств Вежі Досліджень лише десять років по тому.
Врешті-решт поет так і від'їхав невігласом.
CAPUT XX«Між дерев гуляють тіні, і збентежені рослини ворушать корінням: як же так?..»
У тиші почувся близький плюскіт хвиль. Озеро нагадало про себе й знову замовкло, насолоджуючись спокоєм. З гілки дерева зірвався вухатий пугач-пересмішник, чхнув, наслідуючи звуки озера, хрипко ухнув баритоном: «Голу-у-уба-а-а!», вочевидь маючи на увазі недавню тираду Ефраїма, і схопив пазурами необережну мишку. Вистава, як вважав пугач, заслуговувала нагороди не менше, ніж слова нерозумної вігіли, що пройшла повз смачнющу мишу зі злочинною байдужістю.
Спускаючись до Тітікурамби, гросмейстер з хвилину про щось міркував.
– Послуга за послугу, – нарешті кинув він.
Анрі обпекло відчуття близькості чогось непоправного. Немов крилатий хижак навис над головою, а втікати нікуди. Строго нагримавши на себе (ич, розпустилася, яка тендітна!), вігіла постаралася повернути самовладання. Прикмети не обіцяли небезпеки чи лиха. Навпаки, і пугач, і міскантний пилок на носі гроса, і обійми випадкового кавалера – все обіцяло швидке здійснення бажань (щоправда, обтяжене плодоносними зливами, помноженими на велику кількість хвої під ногами). Треба буде домовитися з гросом: якщо писатиме Месропу щодо заохочення, нехай випросить місяць відпустки…