Оголошено вбивство
Шрифт:
— Ви бачили тіло мертвого чоловіка?
— Так.
— Він був вам знайомий? Ви його бачили раніше?
— Ніколи.
— Як вам тоді здалося, то була смерть унаслідок нещасливого випадку чи він застрелився навмисно?
— Не маю найменшого уявлення.
— Ви там не були, коли він приходив у цей дім раніше?
— Ні. Він приходив, якщо не помиляюся, пізно вранці, і мене там уже не було. Мене немає вдома протягом цілого дня.
— Дякую вам, місіс Геймс І хочу запитати у вас іще одне. Ви володієте якимись цінними коштовностями? Перснями, браслетами, чимось подібним?
Філіпа
— Я маю лише шлюбну каблучку — та дві чи три брошки.
— І наскільки вам відомо, у домі якихось особливих цінностей не було?
— Ні. Трохи срібного посуду там є — але нічого надзвичайного.
— Дякую вам, місіс Геймс.
Коли Кредок повертався, ідучи через кухонний сад, він зустрівся віч-на-віч із дебелою червонопикою дамою, затягнутою в тугий корсет.
— Доброго ранку, — сказала вона з агресивним виглядом. — Чого вам тут треба?
— Місіс Лукас? Я детектив-інспектор Кредок.
— А, он хто ви такий. Прошу пробачення. Я не люблю, коли чужі люди заходять у мій сад і відривають від роботи моїх садівників. Але вам треба виконувати свій обов'язок, якщо я правильно розумію.
— Ви розумієте правильно.
— Дозвольте мені запитати, чи повториться те жахіття, яке довелося пережити вчора ввечері людям, що зібралися в домі міс Блеклок? Ми маємо зграю бандитів?
— Я хотів би вас заспокоїти, місіс Лукас Дякувати Богу, про банду там не йдеться.
— Сьогодні ми маємо надто багато грабунків. А поліція спить. — Кредок промовчав. — Сподіваюся, ви вже поговорили з Філіпою Геймс?
— Я повинен був вислухати її розповідь як свідка.
— А ви не могли б зачекати бодай до першої години? Було б справедливіше допитати в її час, а не в мій…
— Я повинен вчасно повернутися до управління.
— Сьогодні ніхто не може сподіватися на розуміння. Ані на можливість працювати спокійно. На роботу мають звичай запізнюватися на півгодини. З десятої до одинадцятої — перерва. Досить капнути кільком краплям дощу — й ніхто вже не працює. Коли ти комусь доручаєш викосити моріжок, щось неодмінно станеться з косаркою. А з роботи йдуть хвилин на п'ять або й десять раніше.
— Як я зрозумів із розповіді місіс Геймс, вона вчора пішла звідси о п'ятій двадцять замість п'ятої години.
— Може, і справді. Місіс Геймс, треба віддати їй належне, працює сумлінно, хоч і були такі дні, коли я виходила в сад і ніде не могла її знайти. Вона, звичайно, народилася леді, і я розумію, що треба якось допомогти цим бідолашним молодим вдовам війни. Але ж і наші інтереси треба брати до уваги. Шкільні канікули тривають довго, а їй надається право на додаткові вихідні на той час. Я їй намагалася пояснити, що сьогодні існують чудові літні табори, куди можна послати дітей і де ті зможуть гарно провести час, і їм там буде значно веселіше, аніж тинятися під ногами в батьків. Практично їм немає потреби приїздити додому на шкільні вакації.
— Але місіс Геймс не погодилася на вашу пропозицію?
— Вона вперта, як мул, та жінка. Це саме та пора, коли мені треба підстригати й розмічувати трав'яні тенісні корти
— Я думаю, місіс Геймс одержує в цей період меншу платню, ніж звичайно?
— Природно. А на що вона могла б сподіватися?
— Ні на що, звичайно ж, — сказав Кредок. — Доброго вам ранку, місіс Лукас.
— Це було жахливо, — сказала місіс Светенгем із радісним збудженням. — Жахливо, неймовірно жахливо, і я переконана, вони мусили б приділяти більше уваги оголошенням, які приймають до «Газети». Коли я його прочитала, воно здалося мені дуже дивним. Адже я сказала саме так, Едмунде?
— А ви пам'ятаєте, що робили, коли світло погасло, місіс Светенгем? — запитав інспектор.
— Як ви нагадали мені своїм запитанням мою стару няньку! «Де був Мойсей, коли погасло світло?» Правильною відповіддю, звичайно, було: «У темряві». Ось так і ми вчора. Ми стояли й думали, а що ж буде далі. І ви тільки уявіть собі, яке збудження опанувало нас, коли ми опинилися в непроникній пітьмі. І відчиняються двері — тьмяна постать із револьвером у руці, сліпуче світло у вічі і грізний голос: «Гаманець або життя!» О, я ще ніколи не переживала такої втіхи! Але вже через хвилину, звичайно, настав справжній жах. Справжні кулі просвистіли повз наші вуха! На війні, либонь, вони свистять так само.
— А де ви в той час стояли чи сиділи, місіс Светенгем?
— Дайте-но поміркувати, де ж я справді тоді була? Я розмовляла з тобою, Едмунде?
Не маю найменшого уявлення, мамо.
— А може, у ту хвилину я саме радила міс Гінчкліф давати курям риб’ячий жир із тріски в холодну погоду? Чи то я розмовляла з місіс Гармон, ні, вона тоді тільки-но увійшла. Думаю, я розмовляла тоді з полковником Істербруком і саме сказала йому про те, що дуже небезпечно мати в Англії наукову станцію з дослідження атомів. Її треба обладнати на одному з далеких островів на той випадок, якщо радіоактивність вирветься на волю.
— А ви не пам'ятаєте, сиділи ви чи стояли?
— А це має якусь вагу, інспекторе? Я була десь поблизу вікна або каміна, бо знаю, що перебувала зовсім поряд із дзиґарем, коли той задзвонив. То була хвилина такого збудження! Прагнення не проґавити ту мить, коли щось відбудеться.
— Ви сказали, що світло від ліхтаря засліплювало. Воно було спрямоване на вас?
— Воно світило прямо мені у вічі. Я нічого не могла бачити.
— Той чоловік тримав ліхтар нерухомо чи водив його від людини до людини?
— О, я не знаю. Що він там робив, Едмунде?
— Він досить повільно водив його над нами всіма, ніби хотів побачити, що всі ми робимо, на той випадок, якби комусь спало на думку кинутися на нього.
— А де саме в тій кімнаті були ви, містере Светенгем?
— Я розмовляв із Джулією Симонс. Ми обоє стояли в центрі кімнати — довгої кімнати.
— Чи всі перебували в цій кімнаті, а чи хтось був і в дальній кімнаті?
— Філіпа Геймс пройшла до тієї кімнати, я думаю. Вона була біля того далекого каміна. Я думаю, вона щось шукала.