Оголошено вбивство
Шрифт:
— Чи маєте ви якесь уявлення про те, чому пролунав третій постріл — як акт самогубства чи внаслідок нещасливого випадку?
— Не знаю. Той чоловік обернувся якось дуже несподівано, а тоді зігнувся й упав, але та картина була вельми нечіткою. Ви повинні зрозуміти, що там було неможливо щось роздивитися. А потім та жінка-біженка почала верещати.
— Якщо я правильно зрозумів, то це ви відімкнули двері до їдальні й випустили її звідти?
— Так.
— Двері справді були замкнені ззовні? Едмунд подивився на нього з цікавістю.
— Звісно, були. Ви ж не думаєте…
— Я хочу тільки з'ясувати всі факти. Дякую вам, містере Светенгем.
Інспектор
— Психологічний підхід — єдиний вартісний метод сьогодні, — сказав йому полковник. — Ти мусиш зрозуміти свого злочинця. Для чоловіка з моїм досвідом тут усе досить ясно. Навіщо було тому хлопцеві влаштовувати той напад? Психологія. Він хоче зробити собі рекламу — привернути до себе увагу людей. Його обминали, а може, і зневажали як чужоземця інші працівники в готелі «Спа». Можливо, його відкинула дівчина. Він хоче спрямувати на себе увагу. Хто сьогодні ідол кіно? Це — ґанґстер, чоловік крутий і брутальний. Якщо так, то й він буде чоловіком крутим і брутальним. Грабунок із застосуванням насильства. Маска? Револьвер? Але йому потрібна публіка — він повинен роздобути собі публіку. Але потім у вирішальну хвилину роль заводить його надто далеко — він уже не грабіжник. Він — убивця. Він стріляє — сліпо, навмання…
Інспектор Кредок радо вхопився за слово:
— Ви сказали «сліпо», полковнику Істербрук. А вам не спадало на думку, що він стріляв умисне, цілячись у певну людину — тобто в міс Блеклок?
— Ні, ні. Він просто зірвався, як я вже сказав, — зірвався сліпо і став стріляти навмання. І це примусило його отямитися. Його куля влучила в когось — то була тільки подряпина, але він цього не знав. Він раптово приходить до тями. Усе те, що він поки що тільки собі уявляв, виявилося реальним. Він стріляв у когось — і можливо, когось убив… Йому кінець. І, либонь, у стані сліпої паніки він спрямовує револьвер на себе.
Полковник Істербрук зробив паузу, прочистив горло й, цілком задоволений собою, сказав:
— Це ж очевидно, як білий день, це ж цілком очевидно.
— Як чудово, — сказала місіс Істербрук, — що ти точно знаєш, як усе сталося, Арчі.
Її голос аж потеплів від щирого захвату.
Інспектор Кредок теж був у захопленні від цієї блискучої теорії, однак не захотів так відразу визнати її слушність.
— А де саме ви були в кімнаті, полковнику Істербрук, коли почалася стрілянина?
— Я стояв зі своєю дружиною — у центрі, поруч зі столом, на якому стояли квіти.
— Я вхопилася за твою руку, правда ж, Арчі, коли це сталося? Була налякана до смерті. Я б цього не витримала, якби не твоя рука.
— Моя бідолашна кицю, — грайливо сказав полковник.
Інспектор знайшов міс Гінчкліф біля свинарника.
— Які це чудові створіння, свині, — сказала міс Гінчкліф, чухаючи зморщену рожеву спинку. — Цей кабанчик добре вгодований, чи не так? На Різдво матимемо смачний бекон. То що ви хочете довідатися від мене? Я вже сказала вашим людям учора ввечері, що не маю найменшого уявлення, хто був той чоловік. Ніколи не бачила, щоб він шастав у цій місцевості. Наша міс Моп каже, він прийшов сюди з Меденгем-Велса, він там служив в одному з великих готелів. Чому він не напав на когось у тому місті, якщо йому так хотілося? Не треба було
На це Кредок не мав чим заперечити — і розпочав свій допит.
— Де ви були в ту мить, коли відбувся інцидент?
— Інцидент! Такі інциденти якщо й бувають, то лише на війні. Там я їх бачила — ще й не такі! То вас цікавить, де я була, коли розпочалася стрілянина? Це ви хочете знати?
— Так.
— Я стояла, прихилившись до каміна й покладаючи надії на Бога, що хтось незабаром дасть мені чогось випити, — відразу відповіла міс Гінчкліф.
— Ви думаєте, постріли були зроблені наосліп чи той, хто стріляв, ретельно цілився в якусь конкретну особу?
— Ви маєте на увазі Леті Блеклок? Звідки мені, у біса, знати? Надзвичайно важко буває зрозуміти, якими були ваші справжні відчуття або що сталося насправді, після того як усе закінчилося. Я знаю тільки, що світло погасло і що ліхтар закрутився над нами, засліпивши нас усіх, а потім гримнули постріли, і я собі подумала: «Якщо цей клятущий молодий бевзь Патрик Симонс грається із зарядженим револьвером, то він у когось влучить».
— Ви думали, то був Патрик Симонс?
— Це здавалося вельми ймовірним. Едмунд Светенгем — хлопець розумний, він пише книжки, і йому нема коли вдаватися до таких дурних витівок, а старий полковник Істербрук не знайшов би в цьому нічого кумедного. Але Патрик — хлопець дикий. Проте я ладна попросити в нього вибачення за таке припущення.
— А ваша подруга теж думала, що то був Патрик Симонс?
— Мерґатройд? Ви ліпше самі запитайте в неї про це. Проте не думаю, щоб ви чогось від неї домоглися. Вона на протилежному кінці саду. Я покличу її, якщо хочете.
Міс Гінчкліф підвищила свій і так могутній голос до справжнього реву:
— Гей, Мерґатройд!..
— Іду, — почувся у відповідь тоненький крик.
— Поквапся! Поліція… — проревіла міс Гінчкліф.
Міс Мерґатройд прибігла жвавим клусом, добряче засапавшись. Оборка спідниці в неї надірвалася, волосся вибилося з-під погано приладнаної сіточки, а її кругле добродушне обличчя сяяло.
— Ви зі Скотленд-Ярду? — запитала вона, відсапуючись. — У мене й на гадці не було, що ви прийдете. Бо інакше я б не виходила з дому.
— Нашу справу ще не передали до Скотленд-Ярду, міс Мерґатройд. Я інспектор Кредок із Мілчестера.
— Дуже приємно це чути, — недоречно бовкнула міс Мерґатройд. — Ви знайшли якісь ключі?
— Де ти була під час злочину, ось що йому треба знати, Мерґатройд, — сказала міс Гінчкліф.
Вона підморгнула Кредоку.
— Ой, лишенько, — видихнула міс Мерґатройд. — Розумію. Мені треба було підготуватися до цього запитання. Адже йдеться про моє алібі. Дайте-но хвилину подумати… атож, я була разом з усіма іншими.
— Біля мене тебе не було, — сказала міс Гінчкліф.
— Невже й справді, Гінч, мене з тобою не було? Атож, і справді не було, тепер я все пригадала. Я милувалася хризантемами. Хоч, сказати правду, ті квіти були досить-таки хирляві. А потім усе й сталося — хоч я й не зрозуміла до пуття, а що ж саме сталося, — тобто я не второпала, чи сталося щось, чи ні. Я й на мить не могла собі уявити, що то був справжній револьвер — але всім було так незатишно в темряві, а тут іще й той страхітливий вереск. Я все зрозуміла хибно, не так, як воно насправді було. Я думала, її вбивають, — це я про ту дівчину-біженку. Думала, їй перерізали горлянку десь там, у холі. Я не думала, що то він — тобто я навіть не знала, що там з'явився якийсь чоловік. Я лише почула голос, ви знаєте, і той голос наказав: «Підійміть руки вгору, будь ласка».