Оголошено вбивство

Кристі Агата

— Людина гарна своїми вчинками, — сказала Дора Баннер. — А Патрик надто любить насміхатися з людей. І дівчатами забагато захоплюється. Я для нього — лише привід посміятися. Він не розуміє, що кожна людина має свої почуття.

— Молоді люди всі надто легковажні та безтурботні, — сказала міс Марпл.

Міс Баннер несподівано нахилилася вперед із таємничим виглядом.

— Ви нікому про це не скажете, гаразд, моя люба? — запитала вона. — Але я не можу позбутися відчуття, що він причетний до тієї жахливої справи. Я думаю, він знав того молодика — або Джулія його знала. Я не можу сказати про таке любій Леті Блеклок, мені довелося б скрутно, якби я таке їй сказала. Та й незручно було б це казати, адже він доводиться їй небожем чи принаймні

родичем — і якщо молодий швейцарець застрелився, то Патрика, у такому разі, можна певною мірою вважати відповідальним за це, хіба ні? У тому випадку, якщо він його намовив, я хочу сказати. Мушу зізнатися, що геть заплуталася в цій історії. Усі роблять стільки галасу з тими дверима, які ведуть до вітальні. Це друга сторона справи, що турбує мене, — адже детектив сказав, вони були змащені. А я, розумієте, бачила…

Зненацька вона замовкла.

Міс Марпл помовчала, підбираючи доречну фразу.

— Важка у вас ситуація, — співчутливо сказала вона. — Природно, вам не хочеться приплутувати до цієї справи поліцію.

— Та ж не хочеться! — скрикнула Дора Баннер. — Я не сплю ночами й перебуваю в тривозі, бо нещодавно натрапила в кущах на Патрика. Я шукала яйця — одна курка несеться десь у саду — і там натрапила на нього, він тримав у руках перо й чашку, чашку з олією. І він аж стрепенувся якось винувато, коли побачив мене і сказав: «Я саме сушив собі голову, що це за речі й навіщо вони тут». Він ворушить мозком дуже швидко, звичайно, і вельми вправно. Відразу це вигадав, коли я захопила його зненацька. І чи міг би він знайти таку річ у кущах, якби він умисне її не шукав і не знав, де саме вона лежить. Звісно, я не сказала нічого.

— Ні, ні, і не треба було щось казати.

— Але я подивилася на нього особливим поглядом, якщо ви розумієте, про що я кажу.

Дора Баннер простягла руку й надкусила яскраве тістечко, схоже своїм кольором на шматок лососини.

— А потім я підслухала його дуже цікаву розмову з Джулією. Схоже, вони посварилися. Він сказав: «Якби я знав, що ти мала якусь причетність до цієї справи», а Джулія (вона завжди така спокійна, ви ж її знаєте) запитала: «Ну й що ти зробив би, мій маленький брате?» І тоді, на своє лихо, я наступила на ту дошку, яка завжди скрипить, і вони побачили мене. І тоді я весело запитала: «Ви посварилися?», а Патрик сказав: «Я застерігаю Джулію, щоб вона не брала участі в оборудках чорного ринку». Він, звісно, добре викрутився, але я не вірю, щоб вони розмовляли про ті оборудки. І якби ви мене запитали, то я сказала б вам, що то Патрик підлаштував так, щоб у вітальні вимкнулося світло, адже я добре пам'ятаю, що на столі тоді стояла пастушка, а не пастух. А назавтра…

Несподівано вона замовкла й почервоніла. Міс Марпл обернула голову й побачила, що міс Блеклок стоїть за ними, — певно, вона щойно увійшла.

— Попиваєш каву й точиш ляси, Банні? — запитала міс Блеклок із докірливим виразом обличчя. — Доброго ранку, міс Марпл. Холодно сьогодні, чи не так?

Двері гримнули, розчинившись, і Банч Гармон майже забігла до «Синього птаха».

— Привіт, — сказала вона. — Я запізнилася на каву?

— Ні, моя люба, — сказала міс Марпл. — Сідай і випий чашечку.

— Нам пора додому, — сказала міс Блеклок. — Ти вже все купила, Банні?

Її голос знову звучав поблажливо, але в очах досі був докір.

— Так, так, дякую тобі, Леті. Мені лише треба буде зайти в аптеку по дорозі назад і купити аспірин та кілька мозольних пластирів.

Коли двері «Синього птаха» зачинилися за ними, Банч запитала:

— Про що ви говорили?

Міс Марпл відповіла не зразу. Вона дочекалася, поки Банч замовила собі каву, а тоді сказала:

— Коли люди в родині підтримують одне одного — це дуже добре. Ти не пам'ятаєш одну знамениту справу — я достоту не пам'ятаю, що то була за справа. Чоловіка звинуватили в тому, що він отруїв дружину. Він долив отруту в келих вина. Потім під час розслідування дочка сказала,

що вона випила половину материного келиха, і її батька виправдали. Розповідають, та, можливо, то лише чутки, що дочка після того ніколи не розмовляла з батьком і не жила з ним знову. Звичайно, батько — одне, а небіж або далекий родич — зовсім інше. А проте хай там як, а ніхто не хоче, щоб його родича повісили, чи не так?

— Ні, — сказала Банч, на мить замислившись. — Думаю, що ніхто. Міс Марпл відхилилася назад на своєму стільці. Вона тихо промурмотіла:

— Люди схожі одне на одного, скрізь і повсюди.

— На кого я схожа?

— Ти дуже схожа, моя люба, на саму себе. Я не знаю напевно, кого ти мені нагадуєш з інших людей. Хіба що…

— А все ж таки я на когось схожа, — сказала Банч.

— Я додумала про свою покоївку, моя люба.

— Покоївку? З мене була б жахлива покоївка.

— Вона теж була жахливою, моя люба. Вона не вміла ані ставити на стіл, ані прибирати зі столу, переплутувала кухонні ножі зі столовими, а її чепчик (тоді покоївки носили чепчики, моя люба) завжди зсувався набік.

Банч машинально поправила свій капелюх.

— У неї ще були якісь вади? — запитала вона з тривогою в голосі.

— Я тримала її, бо вона пильно стежила за чистотою в домі, а також вміла мене насмішити. Мені подобалася її манера казати все напрямки. Так, одного дня вона прийшла до мене й каже: «Я, звісно, нічого напевне не знаю, але Флорі сидить у такий спосіб, наче вона вже не дівчина». І справді, Флорі тоді потрапила в халепу — з помічником перукаря. На щастя, часи тоді були зовсім не ті, і мені вдалося поговорити з ним, і вони зіграли весілля й жили потім цілком щасливо. Вона була хорошою дівчиною, Флорі, але дуже охоча до вродливих хлопців.

— Вона не скоїла вбивства? — запитала Банч. — Ваша покоївка?

— Ні, — відповіла міс Марпл. — Вона одружилася з баптистським пастором і народила йому п'ятьох дітей.

— Як і я, — сказала Банч. — Хоч у мене поки що є тільки Едвард і Сьюзен.

Вона помовчала хвилину або дві, а тоді запитала:

— Про кого ви думаєте, тітко Джейн?

— Про багатьох людей, моя люба, — неуважно відказала їй міс Марпл.

— Тих, які живуть у Сент-Мері-Мід?

— Здебільшого… Я думала про няньку Елертон — таку чудову, таку добру жінку. Вона взяла на себе турботи про одну стареньку і, здавалося, щиро полюбила її. Потім старенька померла. Вона стала піклуватися про іншу — померла й та. Морфій. Усе потім з'ясувалося. Вона робила це з найкращих намірів, і багатьох вразило те, що співчутлива жінка не бачила нічого поганого в тому, що вона робила. Вони все одно довго не протягли б, казала вона, а одна з них мала рак і мусила терпіти сильний біль.

— Ви хочете сказати — то було вбивство з милосердя?

— Ні, ні. Вони відписали їй свої гроші. Вона любила гроші… А потім був один молодик, що працював на пароплаві, племінник місіс Пусі, яка мала в нашому селі крамницю. Він привіз додому крадені речі й попросив, щоб вона їх йому продала. Казав, нібито купив їх за кордоном. Вона нічого про це не знала. А коли прийшла поліція й почала ставити запитання, він спробував розчерепити їй голову, щоб вона не змогла на них відповісти й виказати його… То був не дуже милий молодик, але вельми вродливий. Двоє дівчат були закохані в нього по вуха. На одну з них він витратив купу грошей.

— На ту, яку була більш негарною, я думаю, — сказала Банч.

— Атож, люба. Довелося мені знати також місіс Ґрей, що торгувала вовною. Вона занадто любила свого сина й зіпсувала його, звісно. Він злигався з дуже поганими людьми. Ти пам'ятаєш Джоун Крофт, Банч?

— Та начебто ні.

— Я думаю, ти могла її бачити, коли якось ходила зі мною в гості. Вона мала звичай прогулюватися із сигарою або з люлькою в зубах. Одного разу на банк напали злодії, а Джоун Крофт у той час була в банку. Вона збила грабіжника з ніг і забрала в нього револьвер. Суд виголосив їй подяку за мужність.