Оголошено вбивство
Шрифт:
— Тоді, може, та стара карга, як там її звуть…
— Ой ні, я й на хвилинку на неї не подумала. Місіс Бат ніколи не доторкнулася б то такої речі. Запитати в неї?
— Ні… ні, краще не треба. Я не хочу, щоб почалися розмови. Скажи мені, ти пам'ятаєш, коли я тобі його показував?
— Десь близько тижня тому. Ти щось бурчав про свої комірці та про пральню, а тоді висунув шухляду, й у самій її глибині лежав револьвер, і я запитала в тебе, що то таке.
— Так, правильно. Близько тижня тому. Ти не пам'ятаєш точну дату?
Місіс Істербрук замислилася, заплющивши очі й напружуючи
— Звичайно ж, — сказала вона. — Це було в суботу. У той день ми зібралися в кіно, але не пішли.
— Гм… а ти впевнена, що це було не раніше? Може, у середу? У четвер або навіть на попередньому тижні?
— Ні, мій любий, — сказала місіс Істербрук. — Я пам'ятаю дуже чітко. То була субота, тридцятого числа. Нам здається, що це було давно, бо відтоді сталося кілька серйозних подій. І я тобі розповім, чому мені запам'ятався той день. Бо то був наступний день по тому, як було вчинено напад на міс Блеклок. Бо коли я побачила твій револьвер, він нагадав мені про стрілянину минулої ночі.
— От і гаразд, — сказав полковник. — Ти зняла з мене великий тягар.
— Чому, Арчі?
— Бо якби цей револьвер зник ще до стрілянини, то можна було б подумати, що саме мого револьвера поцупив той швейцарський хлопець.
— Але звідки він довідався б, що в тебе він є?
— Ці банди мають дивовижно налагоджену систему зв'язку. Вони знають усе про кожен будинок і тих, хто в ньому живе.
— Як багато ти знаєш, Арчі!
— Ха-ха! Ще б пак не знаю. Хіба мало мені довелося побачити у своєму житті. Проте, якщо ти справді бачила мій револьвер після нападу на дім міс Блеклок — то все гаразд. Той револьвер, із якого стріляв швейцарець, не міг бути моїм, чи не так?
— Звісно, не міг.
— Це для мене велика полегкість. Мені треба було б піти в поліцію й повідомити, що він у мене є. Але вони поставили б мені чимало незручних запитань. Вони мусили б їх поставити. Річ у тім, що я ніколи не брав на нього дозволу Після війни ти якось забуваєш про закони мирного часу Я дивився на нього як на воєнний сувенір, а не як на зброю.
— Атож. Я тебе розумію. Звичайно.
— Але все одно. Куди поділася ця триклята річ?
— Може, місіс Бат узяла її. Вона завжди була дуже чесною, але, можливо, після нападу на дім міс Блеклок дуже злякалася й подумала, що ліпше буде… мати револьвер у себе в домі. Звичайно, вона ніколи не зізнається в тому, що так зробила. Я навіть не стану запитувати її. Вона може образитися. А що ми тоді робитимемо? Це великий дім — я просто не зможу…
— Твоя правда, — сказав полковник Істербрук. — Краще нічого їй не кажи.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
ВРАНІШНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ У ЧИПІНҐ-КЛЕҐОРНІ
(ПРОДОВЖЕННЯ)
Міс Марпл вийшла з воріт будинку вікарія й рушила невеличким провулком, який виходив на головну вулицю.
Вона йшла досить швидко, спираючись на товсту ясеневу патерицю превелебного Джуліана Гармона.
Проминула шинок «Червона корова» та крамницю різника й зупинилася на хвилинку, щоб зазирнути у вікно антикварної
Оформляючи старовинну опуклу вітрину, містер Еліот намагався догодити всім можливим і неможливим смакам. Два вироби з вотерфордського скла стояли на дуже елегантно виготовленій посудині для охолодження вина. Горіхове бюро, виготовлене з кількох окремих деталей, проголошувало себе сутою дешевинкою, а на столі, що також стояв у вітрині, лежали кілька дешевих дверних молоточків, мініатюрні статуетки ельфів, кілька шматочків дрезденської порцеляни, кілька разків скромного намиста, великий кухоль із написом «Подарунок із Тернбридж-Велса» і кілька срібних дрібничок.
Міс Марпл окинула вітрину швидким зацікавленим поглядом, і містер Еліот, літній і гладкий павук, визирнув зі своєї павутини, щоб оцінити можливості цієї нової мухи.
Але саме в ту мить, коли він вирішив, що «Подарунок із Тернбридж-Велса» буде надто шикарним для дами, яка зупинилася в домі вікарія (бо, звичайно ж, містер Еліот, як і кожен житель села, знав, хто перед ним стоїть), міс Марпл куточком ока побачила Дору Баннер, що саме заходила до кафе «Синій птах», і відразу дійшла висновку, що в таку холодну й вітряну погоду буде дуже добре випити філіжанку гарячої вранішньої кави.
Четверо чи п'ятеро дам уже вирішили підкріпитися в кав'ярні після своєї вранішньої біганини по крамницях. Міс Марпл, блимаючи в напівсутіні «Синього птаха» й артистично вдаючи певну розгубленість, дочекалася нарешті, коли голос Дори Баннер пролунає біля її ліктя:
— Доброго вам ранку, міс Марпл. Сідайте за мій стіл. Я тут сама.
— Дякую.
Міс Марпл із виразом вдячної полегкості опустилася на досить вуглувате, пофарбоване в синій колір крісло, що було предметом фірмового умеблювання «Синього птаха».
— Такий холодний вітер, — поскаржилася вона. — А я не можу йти швидко через свій ревматизм.
— О, я знаю. Одного року я мала ішіас — то була справжня агонія.
Дві старі дами погомоніли про ревматизм, ішіас та запалення нервів із жадібною зацікавленістю. Похмура дівчина в рожевому фартусі, на якому була зображена зграя синіх птахів, позіхаючи, взяла в них замовлення на каву й тістечка. Вигляд у неї був стомлений і терплячий.
— Тістечка, — по-змовницькому прошепотіла міс Баннер, — тут вельми смачні.
— Мене дуже зацікавила симпатична дівчина, яку я зустріла, коли ми йшли в той день від міс Блеклок, — сказала міс Марпл. — Здається, вона сказала, що працює в саду. Чи на городі? її звати Гайне?
— Її звати Філіпа Геймс. «Наш пожилець», як ми її називаємо. — Міс Баннер засміялася від власного гумору. — Така приємна, спокійна жінка. Справжня леді, якщо ви розумієте, про що я кажу.
— Цікаво, цікаво. Я була знайома з полковником Геймсом — він служив в індійській кавалерії. Може, то був її батько.