Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
Якби мені така угода, то я місяць на роботу не ходив би).
Друге економічне диво чистісінько збивало мене з пантелику: який же я нетямущий, зовсім не вмію розмовляти з людьми та укладати угоди. Я тільки розгублено кліпав очима, коли голови колгоспів відмовлялися від моїх значно кращих умов, а брали дизпальне у приватних структур на незрівнянно гірших умовах. Герой соцпраці, чиї груди ордени й медалі так само рясно всіяли, як він рясно все життя засівав поля, теж зламав “договірні” зобов’язання і замість співвідношення мого 1:2,5 взяв у приватника в пропорції 1:2,2. Чому такий землеробський ас “прорахувався” на рівному місці на тридцять і шість десятих відсотка? Це вже мене геть заінтригувало, і я почав “діставати” керівника отими
– Бо наказали тільки в он того брати...
– бухнув нарешті голова. І спробуй його зрозуміти: сказав щиру правду чи трішки злукавив, за хитрою посмішкою сховавши свій інтерес.
... Отож зовсім небагато часу мені потребувалося, аби допетрати: ані гоноритися власним умінням укладати договори, ані впадати у відчай від безталання не слід. Просто всі без винятку, чистісінько усі, працювали майже за однаковими пропорціями. Тільки у приватних структур до “гіршої” ціни додавалися неофіційно долари чи рідні купюри. Попутно “відстібувалася” дещиця суворим контролюючим і перевіряючим. І чим вище тримали голову штатні захисники народу, чим гордовитішою була їхня постава, мов бронзових класиків на мармуровому постаменті, тим товстішим мав бути конверт із шелесткими асигнаціями і тим більше на тих асигнаціях мало вишикуватися вгодованих і некліпаючих нулів.
Мені, як керівнику держпідприємства, аби бути конкурентним у цих первісних преріях юного капіталізму, слід було здійснити принаймні дві дії: спочатку украсти, а тоді цим краденим сплатити численні податі численному чиновницькому племені. І горе тому, хто не послухається цього непорушного правила диких прерій ще не взятого у законодавчі шори дикого ринку: високо в небо тоді здіймається грізний бойовий клич, від якого стигне кров навіть у бувалих, рясно пір’ям орлів розцяцькованих індіанців, хижо зблиснуть на сонці добре відточені томагавки полку інспекторів та ревізорів, і, знімаючи хмари куряви, за скальпом ослушника кинуться вони на бойових мустангах і гнатимуть до заходу сонця, і, напевне, здебільшого таки доженуть.
Отож, аби бути конкурентним, я мав учинити дві дії: щось поцупити і дати на лапу. Я зробив третю - написав заяву з проханням увільнити від обов’язків. А далі все відбувалося, як і мало відбуватися у преріях ще не знайомого з цивілізацією ринку: звучав бойовий клич, жахливіший від індіанського, мчали за скальпом у клубах куряви інспектори-ревізори...
Ось лише кілька штрихів до цієї картини. В акті ревізії, під яким низка прізвищ, чітко записано, що начальник митниці повідомив (цитую дослівно): “... редактор газети “Народна трибуна” Корсак І.Ф. звертався до нього з гарантійним листом про взяття під митний контроль залізничної цистерни з дизельними пальним, на яку накладено резолюцію про направлення на вантажний відділ №1 для його реєстрації та взяття під контроль. Однак на вантажний відділ лист не надійшов (копія листа додається)”.
Можна було б тільки подивуватися несхожості митниці з якоюсь несерйозною юніорською організацією, у якій гарантійні листи не потрапляють з відділу у відділ. Однак уже через кілька тижнів на стіл меру кладуть офіційний папір (на основі того само акту ревізії"), де ця залізнична цистерна виявляється... прихованою від митного контролю, тобто контрабандою. Отакої!
Бог їм суддя. Не підтримали моїх опонентів і судді земні. Оскільки на мене наклали штраф, я це діло оскаржив у суді. Луцький міський суд був на моєму боці, і я не думаю, що він так вчинив з великої любові до мене чи “Народної трибуни”. Я певен, що за всю історію Волині жодне видання не видрукувало стільки критичних матеріалів про міський суд, як наше.
Або ще. В офіційному державному виданні в черговий раз, обливаючи мулом, пишуть, що магазин “Європа” належить мені й що мене давно потрібно притягти до відповідальності. Телефонують з обласної прокуратури, мовляв, потрібне моє пояснення.
Сідаю і пишу на ім’я прокурора Волинської області: якщо магазин “Європа”
У прокуратурі, де дійсний стан справ і господарів знали, регочуть: “Чим ви їх так “дістали?”
Ага, думаю, за п’ять років існування незалежного демократичного видання чиновникам різної масті дісталося немало. Хай собі дозволить сьогодні якесь видання ось хоча б такі критичні матеріали. На адресу прокурора Волинської області І.Д. Заплотинського на першій сторінці - “Прокурора Заплотинського - геть з краю Волинського!”. На адресу начальника обласного управління міліції, теж на першій сторінці - “Генерала Павлова - у відставку!” Газета гостро критикувала голів обласного і міського судів, вимагала відставки голови облдержадміністрації, а її редактор від імені групи депутатів “озвучував" вимогу на сесії обласної ради.
Хай собі дозволить щось таке сьогодні якесь видання,і воно швидко переконається, як легко і просто жити на світі.
Коли ніяк вже не вдалося мене вкусити за “Народну трибуну”, коли йшов згаданий уже суд, якийсь чиновник, не знаючи ще б до чого причепитися, зажадав за браком проти мене інших аргументів довести дійсність міськрадівських печаток у моїй трудовій книжці.
Тоді на ім’я високих посадових осіб я писав: “Я глибоко поважаю державного службовця, життя якого сьогодні не медом змащене і який несе на своїх плечах, нерідко без платні за багато місяців, увесь тягар державних турбот. Але я ніколи не поважатиму і не складу зброї (вона в мене єдина-письменницьке і журналістське перо) перед чиновником без честі й совісті. Бо призвідцем багатьох наших сьогоднішніх бід є не турок чи поляк, росіянин чи білорус, а свій-таки, “найрідніший” чиновник. Розмножуючись зі швидкістю, завидною навіть для колорадського жука, і наввипередки об’їдаючи ще бліде та в’яле листя державного бюджету, відбираючи чи не останню скибину хліба у пенсіонера та інваліда, цей чиновник, некваліфікований, погано оплачуваний, а тому із незмінно заздрісним блиском в очах, він хапає все, що хоч трішки блищить, бо не знає і не вміє іншого заробітку; він не вирішить жодного запитання, доки не позолотять долоню”.
На превеликий жаль, навіть з бігом років я не можу змінити думки...
Протистояння у ті роки було досить безкомпромісним у всіх площинах, у тому числі й протистояння нових демократичних часописів та відверто лівих старих та номенклатурних видань. Практично кожного відомого представника демократичного табору розмашисто-щедро частувала мулом ліва преса.
Ось, наприклад, у яких “витончених” тонах розправляється вона з відомими науковцями Волинського університету Б.Ярошем і П.Кралюком, журналістом і письменником В.Вербичем, лідером ветеранів В.Кирилкіним, публіцистом і громадським діячем Петром Вінцукевичем, який незабаром стане ректором духовної семінарії.
УНІВЕРСИТЕТОМАНІЯ ПАРТОКРАТА,
або “ПРИХВАТИЗАЦІЯ" ЗА ЯРОШЕМ
Колишній партійний функціонер, котрий у брежнєвсько-суслівському апараті займав тепленьке крісло, хоч затне й поглядав на ректорське місце, як чи не найбільшу спокусу у своєму житті, Богдан Ярош “розколовся”. Грав він такого собі правдолюба, аж поки ця роль йому не набридла. І взявся він “крити” з перших кроків свого входження у колектив, тікаючи із тонучого корабля бюрократичної комунії, кого б Ви думали? Та своїх же “сотоварищей "по партії. Спочатку придивлявся і очікував, чи не дадуть йому і тут, у педінституті, таке звичненьке тепленьке керівне місце. Не дали... тоді що ж? Логіка партократа до болю проста: якщо мені не дають, то я й іншим жити не дам. Ні більше й ні менше. І почалось...