Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

Сидить На­та­ля й го­лос­но вес­нян­ки ви­гу­кує:

Розлилися во­ди На чо­ти­ри бро­ди…

I да­ле­ко по во­дi роз­ля­гається то­ненький го­ло­сок:

Соловей ще­бе­че, Садки роз­ви­ває…

Розвилися сад­ки, та гус­тi-гус­тi - як лiс. I справ­дi, це вже не са­док, а лiс гус­тий, а пiд дуб­ком си­дять во­ни вдвох: На­та­ля та її под­ру­га Ок­сан­ка… Це во­ни сю­ди за­хо­ва­ли­ся вiд батька На­та­ли­но­го: вiн прий­шов до­до­му п'яний i хо­тiв На­та­лю би­ти, а во­на вир­ва­лась i втек­ла, i тут во­ни з Ок­са­ною за­хо­ва­ли­ся… Во­ни од­на од­ну так люб­лять… Об­няв­шись, опо­вi­да­ють од­на од­нiй про своє го­ре й щас­тя… Стар­ша й дуж­ча Ок­са­на

при­гор­тає до се­бе ма­леньку На­та­лю, при­гор­тає й цi­лує… Ох, як гар­но, як лю­бо! Ко­ли це вiд­ра­зу як грим­не щось над їми… Озир­ну­ли­ся во­ни, - аж по­зад них батько На­та­лин п'яний… Скрик­ну­ла На­та­ля як не­са­мо­ви­та, схо­пи­ла­ся й по­бiг­ла…

–  Стривай! Ку­ди ти? Чи во­на зду­рi­ла? Кiлька рук ухо­пи­ло її, дер­жать.

Вона розп­лю­щує очi й ба­чить, що не­ма нi лi­су, нi Ок­са­ни, нi батька, - круг неї дiв­ча­та, дер­жать її й го­во­рять:

–  Як iс­хо­питься сон­на, як по­бi­жить!… Чо­го ти? На­та­ля спер­шу не знає, що їй ка­за­ти, то­дi вiд­мов­ляє:

–  Злякалася… щось заг­ри­мi­ло…

–  Загримiло? От дур­на! Та то ж у дзво­ни­ка вда­ре­но, щоб ми вста­ва­ли.

Озирнулася На­та­ля й ба­чить, що круг неї дiв­ча­та вста­ють, уби­ра­ються… Ще вся трем­тя­чи з пе­ре­ля­ку, во­на й со­бi по­ча­ла вби­ра­ти­ся, ко­ли це зно­ву нес­по­дi­ва­но вда­рив дзво­ник i при­му­сив її здриг­ну­ти­ся… Тяж­ко-сум­ний був той день На­та­лi. Во­на по­чу­ва­ла всiєю своєю ду­шею, що ми­ну­ло­ся її щас­тя, що не по­ба­чить во­на се­ла рiд­но­го, лук квiт­час­тих, гаїв зе­ле­них; не об­нi­ме її, не при­гор­не, не при­го­лу­бить Ок­сан­ка… Сльози бриз­ну­ли з очей у На­та­лi, як во­на зга­да­ла Ок­сан­ку… Як во­на жи­ти­ме тут без неї? Тут i дiв­чат ба­га­то, та всi во­ни не та­кi: всi чу­жi, не­ма рiд­них, не­ма под­ру­ги… Во­на втек­ла вiд їх, за­би­ла­ся в ку­то­чок i си­дi­ла там мовч­ки. Дi­ти знай­шли її, сил­ку­ва­ли­ся ви­тяг­ти звiд­тi­ля, зай­ма­ли її, але во­на ма­ло й ози­ва­ла­ся. Де­якi смi­яли­ся з неї, що во­на та­ка ди­ка, де­якi жа­лi­ли її, але й тi, що жа­лi­ли, не бу­ли та­кi, як Ок­сан­ка, i На­та­лi во­ни бу­ли чу­жi. Во­на си­дi­ла й мов­ча­ла. Дi­ти її ки­ну­ли. I пiш­ли днi за дня­ми. Се­ред лю­дей жи­ла На­та­ля в са­мо­ти­нi. Жи­ла? Нi, во­на не жи­ла. Во­на слу­ха­ла­ся - дзво­ни­ка. Дзво­ник бу­див її - во­на вста­ва­ла, кли­кав снi­да­ти - во­на йшла, ве­лiв учи­ти­ся - во­на вчи­ла­ся, ви­пус­кав з кла­су пiс­ля лек­цiї i зно­ву на­ка­зу­вав сi­да­ти - во­на слу­ха­ла­ся. I так усе: сон, їжа, гу­лян­ки, на­ука - все дзво­ник ве­лiв, про­мов­ля­ючи своїм гост­рим, ухо­вi дош­кульним го­ло­сом. Те­пер у неї не бу­ло своєї во­лi - вiн усю заб­рав. А во­на не звик­ла до цього. Во­на звик­ла, ра­но встав­ши, ви­бi­га­ти на во­лю i ввесь день ро­би­ти, що хо­четься: бi­га­ти, смi­яти­ся, бо­рю­ка­ти­ся, плюс­ка­ти­ся в чис­тих хви­лях ото­че­ної зе­ле­ни­ми оче­ре­та­ми рiч­ки. Ото жит­тя! А тут не­ма жит­тя, бо вiн од­няв во­лю. Їй ста­ло зда­ва­ти­ся, що вiн жи­вий i що на­вiть на­чальни­ця слу­хається йо­го й че­рез те во­на та­ка зав­сiг­ди од­на­ко­ва… Її, На­та­лю, дзво­ник знає i вмис­не так ви­гу­кує, бо хо­че їй дош­ку­ли­ти. Во­на, звiс­но, зна­ла, що це не так, але не мог­ла збу­ти­ся тiєї дум­ки. I во­на зне­на­ви­дi­ла йо­го. Во­на зне­на­ви­дi­ла йо­го всiєю своєю ду­шею, всiм своїм сер­цем, всi­ма своїми дум­ка­ми. Тем­ни­ми но­ча­ми во­на ду­ма­ла про те, як би йо­го збу­ти­ся. Роз­би­ти? Але ж вiн мiц­ний i ви­со­ко ви­сить. Утек­ти вiд йо­го? Не бу­ло ку­ди. Зне­на­висть за­дав­ле­на по­ча­ла пе­ре­мi­ня­ти­ся на од­чай. Нi­ко­ли На­та­ля не вир­веться з тiєї тюр­ми, не збу­деться сво­го во­ро­га. Хi­ба що надз­ви­чай­не зро­биться. Мо­же, ха­та ця, тюр­ма ця, зго­рить? Мо­же, про­же­нуть її вiд­цi­ля?

Може, батько схо­че на­зад її заб­ра­ти? Мо­же… ба­га­то ще де­чо­го ду­ма­ло бiд­не дiв­чат­ко, але нi­чо­го то­го не ро­би­ло­ся, i во­на зна­ла, що нi­чо­го й не зро­биться. Без­на­дiй­нiсть стра­ш­на об­ня­ла На­та­лю… А жит­тя йшло все од­ним ла­дом. Во­на їла, пи­ла, спа­ла, вста­ва­ла не з своєї во­лi, а з чу­жо­го на­ка­зу. Нез­ро­зу­мi­ла їй шкiльна на­ука приг­нi­ти­ла їй мо­зок, упев­ни­ла її, що во­на, На­та­ля, дур­на, нi­чо­го не хо­че са­ма ро­зу­мi­ти й по­вин­на ро­би­ти од­но тiльки: пи­та­ти­ся стар­ших та їх слу­ха­ти­ся. Ко­ли хо­чеш ступ­ну­ти, то спер­шу спи­тай­ся, а то­дi вже ступ­ни. Iн­шi дiв­ча­та час­то ду­ри­ли на­чальни­цю: ро­би­ли крадько­ма, не пи­тав­ши­ся. Во­на так не мог­ла: ду­же вже приг­нi­че­на в неї го­ло­ва бу­ла. Мо­же, ще за­над­то прав­ди­ва бу­ла й за­над­то по­лох­ли­ва. I во­на жи­ла див­ним жит­тям: жит­тям без своєї во­лi, без на­дiї. З по­кiр­ним не­ро­зум­ним виг­ля­дом во­на слу­ха­ла­ся всього, що їй ве­ле­но, не ро­би­ла нi­чо­го, чо­го їй не на­ка­зу­ва­но. З под­ру­га­ми ма­ло ко­ли й гра­ла­ся, але час­то хо­ва­ла­ся вiд усiх у сад­ку й си­дi­ла в гу­ща­ви­нi са­ма не­ру­хо­мо. Спер­шу во­на хо­ва­ла­ся та­ким ро­бом, щоб вип­ла­ка­ти­ся, а те­пер рiд­ко ко­ли пла­ка­ла, а тiльки си­дi­ла й ди­ви­ла­ся: як лис­тя зе­ле­не ко­ли­вається, як жу­чок лi­зе. Їй по­до­ба­ло­ся це: їй то­дi бу­ло спо­кiй­но. Под­ру­гам i на­чальни­цi во­на зда­ва­ла­ся бай­ду­жою до всього, i дiв­ча­та вже прод­раж­ни­ли її Сон­ною Се­ре­дою - та­ка во­на бу­ла з по­г­ля­ду. Хоч во­на спа­ла ма­ло: вно­чi бiльше ле­жа­ла ти­хо, не­ру­хо­мо i зга­ду­ва­ла, як лис­тя зе­ле­не ко­ли­ва­ло­ся, як

жу­чок лiз… Iно­дi своє се­ло зга­ду­ва­ла… В ду­шi ма­ленькiй, ди­тя­чiй гли­бо­ко й да­ле­ко вiд людсько­го ока хо­вав­ся тяж­кий бiль… I нi­ко­ли не пе­рес­та­ва­ло бо­лi­ти.

У дво­рi в їх був гли­бо­кий-гли­бо­кий ко­ло­дязь. Од­но­го ра­зу, як ви­тя­га­но з йо­го во­ду, На­та­ля пе­ре­хи­ли­ла­ся че­рез ця­м­­рин­ня й ди­ви­ла­ся вниз. Гли­бо­ко-гли­бо­ко бли­ща­ла там во­­да. Як да­ле­ко!…

–  Не пе­ре­хи­ляй­ся, бо впа­деш та й утоп­неш, - ска­за­ли їй дi­в­ча­та.

–  То що?
– спи­та­ла­ся На­та­ля.

–  От дур­на! То жи­ти не бу­деш.

Вона зно­ву хо­тi­ла ска­за­ти: то що?
– та спи­ни­ла­ся й не ска­­за­ла.

Але дру­го­го дня, як нi­ко­го поб­ли­зу не бу­ло, во­на зно­ву пi­дiй­шла до ко­ло­дя­зя й по­ча­ла за­зи­ра­ти в йо­го: її чо­гось тяг­ло ту­ди. Са­ме в цю мить дзенькнув дзво­ник, i во­на аж уся зат­рем­тi­ла. Але див­на рiч: з то­го дня, тiльки по­чує во­на дзво­ни­ка, за­раз їй зга­дується ко­ло­дязь, i гли­бо­ко-гли­бо­ко бли­щить у йо­му во­да. Що, як упа­де во­на в ко­ло­дязь, то чи дов­го па­да­ти­ме, по­ки во­ди до­сяг­не? З то­го ча­су дум­ка про ко­ло­дязь не по­ки­да­ла її. Во­рог її, дзво­ник, шiст­над­цять ра­зiв на день на­га­ду­вав їй про йо­го. Як вiн дзво­нив, їй зда­ва­ло­ся, що вiн так i ви­мов­ляє: то­пись! то­пись! то­пись! Вiн зу­чив її до цiєї дум­ки, i ця дум­ка за­па­ну­ва­ла над нею цiл­ком. От тiльки що пе­ре­хи­ля­ти­ся че­рез цям­ри­ну Олек­санд­ра Пет­рiв­на гост­ро за­бо­ро­ни­ла… Але ж ця дум­ка так її пе­че… Во­на ма­ло не зов­сiм пе­рес­та­ла спа­ти за нею. За­па­мо­ро­че­на го­ло­ва ма­ло що ста­ла ро­зу­мi­ти до пут­тя. Во­на не пра­цю­ва­ла, в їй цiл­ком за­па­ну­ва­ло тiльки двi ре­чi: гли­бо­кий-гли­бо­кий ко­ло­дязь i за­бо­ро­на пе­ре­хи­ля­ти­ся в йо­го…

Одного ра­зу На­та­ля обiб­ра­ла та­кий час, що Олек­санд­ра Пет­рiв­на са­ма бу­ла в своїй ха­тi. Во­на пi­дiй­шла до її две­рей i пос­ту­ка­ла. Сер­це в неї за­ми­ра­ло…

–  Хто там?
– оз­ва­ла­ся Олек­санд­ра Пет­рiв­на.

–  Це я.

–  Хто?

–  Наталя.

–  Чого то­бi? Iди.

Вона ввiй­шла i ста­ла бi­ля по­ро­га. Олек­санд­ра Пет­рiв­на си­дi­ла за сто­лом i щось пи­са­ла, її ху­де, су­хе об­лич­чя ви­раз­но виз­на­ча­ло­ся про­ти вiк­на своїм про­фi­лем. Як i зав­сiг­ди, во­но бу­ло спо­кiй­не, без ус­мi­ху.

Наталя сто­яла й ди­ви­ла­ся на неї.

–  Ну, дак чо­го ж то­бi?
– I на­чальни­ця по­вер­ну­ла го­ло­ву до На­та­лi i, з пе­ром у ру­цi, до­жи­да­ла­ся, що та ска­же.

–  Олександре Пет­рiв­но, доз­вольте ме­нi вто­пи­ти­ся в дво­рi в ко­ло­дя­зi!
– про­мо­ви­ла нес­мi­ли­во дiв­чи­на.

–  Що?!

–  Дозвольте ме­нi вто­пи­ти­ся…

Олександра Пет­рiв­на вста­ла, пi­дiй­шла до неї ближ­че i гля­ну­ла на неї.

–  Ти хво­ра?

–  Нi.

–  Дак що ж ти ка­жеш?

–  Я ка­жу… Я не хо­чу тут жи­ти… Я хо­чу вто­пи­ти­ся… Доз­вольте ме­нi…

–  Не смiй цього й ду­ма­ти!
– аж скрик­ну­ла на­чальни­ця (На­та­ля ще не чу­ла, щоб во­на ко­ли кри­ча­ла).
– Бач, що ви­га­да­ла! Я то­бi ве­лю не ду­ма­ти про це нi­ко­ли! Чуєш?

–  Чую…

–  Я то­бi за­бо­ро­няю це. Ро­зу­мiєш?

–  Розумiю.

–  Iди!

Дiвчина ти­хо по­вер­ну­ла­ся й вий­шла. Слiд­ком за нею ви­й­шла й на­чальни­ця - на­ка­за­ти своїй по­мiч­ни­цi, щоб та пильну­ва­ла не­ро­зум­ну дiв­чи­ну. То­го ж дня ко­ло­дязь нак­ри­­то вi­ком i те вi­ко замк­не­но. I то­го ж дня На­та­ля за­не­ду­жа­­ла, i нез­ду­жа­ла дов­го… хоч i вста­ла-та­ки…

1897 р.

У Чер­нi­го­вi.

9 СIЧНЯ

Вони йшли пов­нi вi­ри й на­дiї.

Натрудженi тяж­кою пра­цею, заш­ка­руб­лi ро­бiт­ницькi ру­ки нес­ли емб­ле­ми то­го, чо­му пок­ло­ня­ли­ся їх пра­дi­ди, дi­ди, батьки i пе­ред чим хи­ли­лись во­ни са­мi.

Тi емб­ле­ми ма­ли їх за­хи­ща­ти, ма­ли го­во­ри­ти за них, ка­за­ти, що йдуть во­ни по­кiр­нi й сми­рен­нi; що йдуть зне­мо­же­нi тяж­кою пра­цею, без­ра­дiс­ним жит­тям, безп­рав­ним по­не­вi­рян­ням пiд гно­би­тельством ду­жих i злих, що йдуть во­ни бла­га­ти - бла­га­ти сло­ва то­го, яке зня­ло б ва­гу з їх плiч на­му­ля­них, з х спин iз­горб­ле­них, яке внес­ло б свiт i ра­дiсть у їх тем­нi, сум­нi ха­ти.

Щоб хоч не во­ни, хоч дi­ти їх мог­ли ви­рос­ти ду­жи­ми й вiльни­ми, щас­ли­ви­ми людьми.

Адже й то­му, хто кру­тить ко­ле­со, хто б'є мо­ло­том, хто ко­пає зем­лю, ад­же й то­му тре­ба свi­ту, во­лi, щас­тя - так са­ме, як i то­му, хто п'є з зо­ло­то­го куб­ка.

Так са­ме тре­ба - без нi­якої рiз­на­цiї.

I во­ни йшли з ди­тя­чою вi­рою, що й їм кап­не хоч од­на кра­пе­ли­на то­го щас­тя.

Без зброї во­ни йшли.

Зброя їх зуст­рi­ла.

Простреленi впа­ли емб­ле­ми по­кiр­нос­тi, впа­ли, щоб не пiд­ня­ти­ся нi­ко­ли…

Нiколи не пiд­ня­ти­ся нi в ду­шах їх, нi в ду­шах дi­тей їх, нi вну­кiв.

Простреленi, впа­ли во­ни са­мi,- по­ляг­ли ку­па­ми, як ку­па­ми йшли: мо­гу­чi мо­ло­дi ро­бiт­ни­ки, зне­мо­же­нi пра­цею дi­ди, ма­те­рi й сест­ри, ма­ленькi дi­ти - квiт­ки на­дiї кож­но­го на­ро­ду.

I гус­то-гус­то зак­ра­си­ли бi­лий снiг чер­во­ною кров'ю…

А тi, що зос­та­ли­ся жи­вi, зос­та­ли­ся на те, щоб нi­ко­ли не за­бу­ти сього дня.

Щоб ро­бiт­ницькi гру­ди нi­ко­ли не прост­ре­лю­ва­ли тяж­кi ку­лi.