Оповідання
Шрифт:
Бурсаки глянули туди й обімліли.
Стукаючи замерзлими чобітьми й незграбно повертаючись, у кімнату всунули, ніби з шпиталю повиходивши, з синяками під очима, з розпухлими носами, із забинтованими головами побиті звечора каменотеси.
За ними в хвості волікся пригноблений, смутний Мошко Царевський, що апостольська сива борода в його, семінарський постачатель Мошко, що в його якимось дивом разом із усім його крамом на ранок зник із лиця землі й увесь його «магазин».
Схвильований, затурбований, запаморочений
Всі ці несподівані гості вирядились коло порогу в шнур.
Каменотеси гнулися, як тяжко покривджені, і перебільшено кривили плаксиві обличчя.
– Всі мої вихованці перед вами,- суворо звернувся до їх директор,- прошу вас, панове, показати на тих, що чинили вчора розбій.
Каменотеси мовчали.
– Не бійтеся нічого,- говоріть правду, і я вас завіряю, що всіх тих пробийголов без усякого жалю я викину геть із мого виноградника.
Голос директора гримів поміж мовчазними стінами, як кара.
Директор завжди пишався своїм виноградником, що в йому був зібраний з України найкращий цвіт народних шкіл, і тепер був глибоко вражений і схвильований. Можна було сподіватися, що слова свого він додержить.
Жарт кінчався сумно.
Каменотеси перезирнулись і почали стиха поміж себе радитись.
Чи суровий вигляд директора, що його ця подія стурбувала глибше, ніж вони сподівалися, а чи вигляд самих бурсаків, що тепер стояли такі слухняні й покірні,- щось уплинуло на каменотесів, і вони зразу одм’якли.
– Пане директоре!
– виступив один із їхнього гурту наперед.- Що ваші студенти розпустувалися дуже - це правда, тільки того, щоб вони були розбійники - ми не кажемо. І ми прохаємо вас тільки пристрамити їх, посадити в карцер на хліб та на воду, а того, щоб їх зовсім скривдити, щоб вони на нас колись плакалися,- ми на те не согласні.
– Не согласні! Не бажаємо!
– загули всі інші в один голос.
Директор помовчав.
– Хто плямував нашу чесну школу? Хто чинив нічне безладдя? Наперед виходьте!
– звернувсь він далі до вихованців.
Всі мовчали.
– Признавайтеся, бо гірше буде.
– Всі!
– промовив із гурту один голос.
– Як - усі до одного?
– не пойняв віри директор, позирнувши на кращих учнів.
– Всі!!!
– рішуче, з блиском в очах зашумів увесь директорський сад-виноград.
Потупив старий сиву голову, загадався.
Далі зітхнув, вийшов насередину...
Стоять рядочками семінари, пустили очі по долівці. Все примовкло, тільки лунає на всі мури гарний, гучний голос сивого. І чуть у тому голосі і просьбу, і смуток, і докори. Візьмуться іскрою старі очі, насупляться брови та й знову розправляться, і сяє в очах уже журний блиск, а голос оддається щиро та тепло.
І одбивається той блиск журний
А серед класу безсоромно, як жива спокуса, прямо перед директором, повивертались Щурові калоші... І боязко одводять од їх семінари очі, щоб не вийшло гріха.
Виговорився директор, і одлягло йому од серця.
– Ну, признавайтеся ж тепер, хто це підняв усю бучу? Кого це обворожила та сама Оксана?
– смутним уже жартом обізвався директор. Якось уже й він довідався про Оксану.
Бурсаки повеселіли.
– Ви, Байда? Ви, Палієнко? Ви, Заверталюк? Верховод? Чилий?
– Допитливо позирав на кождого директор.
Накликані осміхалися.
– Ні,- коротко одповідали стиха.
– Хто ж такий?
Всі шукали очима Щура, а Щура не було - за шафу сховався.
Зрештою - знайшли.
– Ну хто ж там такий - виходьте!
– гукав директор.- Сором ховатися - умів бешкетувати, зумій і відповідь казати.
Щур не одгукувавсь.
– Допоможіть слабодухому!
– промовив до бурсаків директор.
Двоє бурсаків узялись за Щура. Легенько, лагідно, як на операцію, взяли вони Щура під руки й почали виводити із-за дошки перед очі директорові.
– Що таке? Цього бути не мусить! Щур?
Директор не йняв віри своїм очам.
Щур, зціпляючи зуби, мовчки опирався босими ногами об мостину, немов його тягнули до ополонки.
Хлопці кусали губи: од сміху їм рвало груди, виступали на очі сльози, як роса, проте всіма силами кріпились. Щур побачив свою несилу, перестав змагатися, опустив руки, присмирів - стоїть як ягня.
Босий, зігнутий, засоромлений, він здавався ще зовсім хлопчиком, якого недавно спіймали у вишнях.
Довго не зводив директор із його очей, швидко палахкотів та мінився в їх то гнів, то сміх. Далі засяяли вони у його ясним, тихим блиском, і, змірявши Щура од босих ніг до поплутаного чуба, промовив він з невимовним докором:
– І ти, Брут?..
Як бомба розірвалась у класі; по лунких коридорах гучним реготом одгукнулися стіни, немов хто крем’яхами сипнув на їх.
А директор закашлявся і крізь частий кашель сміявся тихим старечим добрим сміхом.
– Чим же вона причарувала вас, юначе, чи намистом із дукачами, чи биндою шовковою?
– спитав Щура уже веселий директор.
Щур мовчав.
– Чи, може, як у тій пісні співають:
...Усі її чари - Оченята карі!–
сказав він далі, позирнувши на дівчат, і чудово вийшло в старого те слово «оченята» - аж у грудях од їх затремтіло.
– Оксана теж тут,- боязко обізвався хтось із гурту.
Директор почув, кинувся: