Оповідання
Шрифт:
Сни й дрімоти немов аж зашелестіли, ховаючись десь по кутках.
– Рятуйте! Рят...- голос урвався, як чимсь перетятий.- Рятуйте!
– в голосі щось жагуче-нетерпляче, вимагає, тягне до себе.
В мене прокидається якась сила і як водою несе на крик.
Ляскають двері, мов вітер влетів у порожні кімнати.
– Що тут таке?.. Що сталося?
– гукаю на порозі Сониної кімнати, й чудно оддається мій голос.
В кімнаті - темно. Вікно одчинене, крізь ажурну занавісочку байдужно світить місяць.
Із
Чую, як хлипає Соня, кляне.
Нічого не розумію.
– Що тут зчинилось, Софіє Михайлівно?
Соня соромливо напинала щось на голі плечі і крізь плач, з обуренням і з огидою казала тихо й винувато:
– Ах, яка мерзота! Яка гидота!..
Стало ніяково.
– Не спіть, бога ради, сьогодні,- прохає мене,- він сьогодні якийсь божевільний... Він усе може зробити тепер...
Схилились, дивимось у вікно.
Місячно, видно, куняють верби над водою, вода леліє внизу. Швидко побігла тінь униз, пострибала на березі по каміннях, блиснула білим проти місяця.
Шубовсть у воду.
Заіскрились бризки.
– Ой!..- стиха здригнула Соня й міцно схопилась за мою руку, мов намагаючись держати мене. Прикувала очі, дожидає. Чую, як дужче й дужче б’ється в неї серце, а рука все тисне, мов на якусь змову кличе мене без слів.
А внизу уже біжить друга тінь, простягаючи руки.
– Дувид! Дувид!
– з страхом, розпачем, з болем кричала стара Сура й летіла до води, як птах; лишаючись іззаду, маяла й тріпалась її одіж.
Минула хвилина.
Із води обізвався до Сури сердитий, а спокійний голос Дувида.
Соня схилила на лутку голову, випустила мою руку й безнадійно заплакала.
Світає. Стомлений ніччю без сну, лагодюсь спати. Застукало щось у двері.
– Ви не спите ще?
– чую стурбований і заклопотаний голос Дувида. Здається, що про все недавнє забув він.
– Ні, а що?
– підвожусь із неспокоєм од подушки.
– Соня десь ділась!.. Ходімо шукати - прошу вас.
– От нещастя!
– одягаюсь нашвидку.
Обдивились двір, шукали над водою, придивлялись, гукали. Зійшло сонце - не знайшли.
Немає день. Немає й другий. Ходить Дувид, зблід. За ним назирці - мати, суха й біла як мармур.
Ходить, стиха умовляє, питає про щось, як хвору дитину.
Боїться, щоб собі не заподіяв чого.
Розпитували, слали телеграму до родичів, у річці шукали - немає й сліду.
– Їй одна дорога, а за нею - десять,- гомоніли люди.
А Давида картало каяття.
– Коли б тільки жива знайшлася!.. Ах, коли б жива!.. Бог з нею: що схоче, те й зроблю... дам їй дозвіл - хай їде, куди хоче... Все уволю: дам їй розлучне писання...
В хаті й на подвір’ї завжди тихо-тихо,
В кімнатах і на подвір’ї метушились жиди мало не з усього міста. Червоні, схвильовані, з чудним блиском в очах, вони махали руками, мов докоряли комусь, сварились, погрожували кудись руками, нахвалялись.
В гурті одзкачається лице Дувида, бліде, задумане. Глянув на мене - як не впізнав. До його товпляться, щось кричать, чогось вимагають.
І одповідає стара Сура - висока, струнка: голос спокійний, проте гострий і міцний як криця. А старі очі надзвичайно одмолоділи, запалавши погордою й гнівом.
Тута ж визирали обличчя декого із селян і міщан.
Один із них - кривий кравець Артем, найближчий наш сусіда - зітхнув і став одходити з гурту до своєї хати.
– Отак,- кивнув він мені на ходу головою,- не буде вже Соні - буде раба божа Катерина!
– І крізь навіяний смуток просяяла в його очах тиха радість.
Сонячний день, жаркий, запашний - наостанку травня. В місті - гомін, радісна метушня: «повели вихрещувати жидівку». Міщани, міська інтелігенція, діти - всі весело поспішали до церкви, як на диво, а в церкві палали серед ясної днини свічі й співала півча. Повагом, чудно поблискуючи очима, одправляв священик таїнство: тут на людських очах мала одмінятися душа людини. На всіх обличчях радість і якесь таємне задоволення - це ж нам навіки, без вороття скоряється кров чужинця!.. І очі сяють лагідно, привітно.
Коли після одправи верталась Соня з хрещеними батьками із міської інтелігенції до батющиного дому, я спромігся зазирнути їй в лице. Не вгадати - чи справді почувала вона себе тепер чистою од усякого бруду, чи вабило й турбувало її нове життя, тільки на лиці помітно було глибоку одміну. Ласкаво, щиро гомоніли до неї куми, батюшка, вона привітно осміхалась їм, кивала головою, думаючи якісь свої і радісні, й турботні думи. І сяяло лице далекою, ясною, як небо, усмішкою.
Радісно палило сонце. Цвіли акації й пахли.
Гурт людей ішов за Сонею.
– А як тая ж голубонька біла!
– шептали баби позаду.
Одчиняючи вдома мені двері, аж захлиналась - ридала наймичка Христя, утираючи наплакані очі рукавом брудної, як ганчірка, кофточки - недоноска старої Сури.
– Що сталося, Христе?
Христя близько нахилила до мене лице з червоними од сліз очима й таємнично, стиха промовила:
– Жиди моляться... і хазяїн, і хазяйка... Ой як же хороше моляться... та плачуть, та рвуть на собі волосся... та...- Христя од сліз замовкла, затулившись рукавом.