Оповідання
Шрифт:
Поблизу чути гомін, а людей не видно: видно тільки, як пливуть їхні тіні по снігу. Вгорі - синє, ясне небо та золоті огні по йому.
День - не день і на ніч не скидається...
На горбі із чийогось двору висипала тичба [23] тіней... часто рипить сніг під ногами, дзвінко лунають тоненькі голоси, сміх. Проворно вниз головою біжать тіні згори, до містка наближаються.
Приглядається Щур - дівчата в білих свитках стрекочуть, як сороки-білобоки проти місяця. Здається, ніби вони із снігу;
23
– Тичба - юрба, натовп.
– Глянь - панич!.. Чого воно сидить сам по собі?
– Обступили.
– Бідненький, сердешний; зігнулось, як сирітка,- жаліють дівчата.
– Візьмім його, дівчата, з собою - нехай воно буде нам хоч мішок носити,- радить одна.
– «Ходім, хлопче, з нами,- у нас тобі добре буде.
Понахилялись близько до Щура, в лице зазирають.
– А воно парень, ще й чорнобриве до того!.. Бач яке - вже й осміхається,- весело щебечуть дівчата.
Дивиться на їх Щур, дивиться навкруги і бачить - немов одміняється все... і чогось на душі ясніє. І здається Щурові, немов колись було йому вже так саме: була така ніч, така розмова з дівчатами.
Од краю стоїть дівчина, струнка, як очеретина, лице біле, мов у паненяти, голова шовком вив’язана. Схилилась другій на плече, дивиться, осміхається до Щура привітно й лукаво.
У всіх таємних думках про кохання Щур давно вимріяв собі дівчину, сам собі взиваючи її Оксаною, і йому несподівано помарилось, що це - вона; аж серце мов зо сну стрепенулося.
Питає:
– А чи ви, дівчино, не Оксана?
Дівчину аж назад одхитнуло:
– А ви ж як знаєте?
– Та хіба ж Оксана?
– зрадів чогось Щур, скочив на рівні ноги.- Ви, мабуть, дурите?
– не йме він віри.
– Оксана, Оксана!
– запевняють дівчата.- Матінко, і як він угадав?
– Торопіють одна на одну.
«Чи не оказія!» - думає Щур, дивується.
Підійшов ближче і взяв дівчину за руку. Радісно стало йому, немов зустрінув він когось милого, давно сподіваного.
– Оксано, чого ви до мене така непривітна? Може, забули вже?
Оксана стоїть задумана, намагаючись щось пригадати.
– Та ну бо, скажіть уже, як ви знаєте мене?
– ніби аж крізь плач почала вона благати Щура.- Скажіть!
– А придивіться до мене краще - може, й самі впізнаєте?
– Щур держав її руку, осміхався, заглядаючи їй у вічі.
Дівчина стала впізнавати.
Місяць із-за його спини світив Оксані в лице, і було видно, як дивно напрочуд мінилося воно кожду мить: то проясніє, повеселішає, то набіжить на його якась хмарка, й стане воно задумане, чуже. Очі боязко одлинуть далеко-далеко, потім знов підпливуть до самого лиця, осміхаються, як до свого.
– Ай справді - немов я вас десь бачила!
–
Держить за руку, осміхається, пригадує, а рука вже тисне боязко руку.
– Я вам пригадаю, коли ми вперше познакомились - торік навесні я сидів у лісі над Тетеревом на отій скалі, що звуть її Ядвига. Знаєте?
– Паничу, тікайте швидше: либонь, генерал ваш іде!
– сполохано перебила Щурові вигадки якась із гурту.
Щур - зирк: із семінарської брами випливала директоро-ва волохата шапка та хутро; поруч з ним - хтось із семінарів. Обоє повертали до мосту.
Щур крутнувся і зник під мостом, як під лід. Став.
Така досада: навмисне спинилися на мості. Дожидай тепер, коли то вони підуть! Стоїть Щур під мостом, слухає, про що говорить директор з богомільним Савкою.
Розповідає директор Савці про вчительську долю, жаліє, що таких молодих та зелених доводиться одсилати на тяжку працю. Його, Щура, згадує.
Каже, що йому на санчатах ще б з гори спускатися, а його посилають уже в «народ».
Щур крутить головою, сам собі осміхається: «Добре, що не здибав він мене отут з дівчатами, а то б...» Щур навіть під мостом почервонів і очі приплющив.
Вилізши з-під мосту, Щур, не гаючись, махнув слідом за дівчатами. Геть-геть мріли в темряві їх тіні. Зразу забув про директора, в голові знову випливала одна Оксана. Наздоганяє, радіє. Ускочив у гурт, оддихається, піт витирає.
– А я вже думав, що розгубився з своєю Оксаною.- Озирається навкруги.- А де ж це вона?
– Хто такий?
– питають, дивуючись, дівчата.
– Та Оксана ж!
– Яка Оксана? Немає в нас ніякої Оксани.
– Що це йому, приснилось?
– Дівчата зареготали на всю вулицю. Придивляється Щур - не ті дівчата! Вискочив як опарений, подався далі.
Десь колядували на одному й на другому кутку.
Щур спинився на часинку, подумав і, спотикаючись, погнав у переулок.
«А що, як уже не знайду її?» - промайнула в голові думка... Шкода стало. А серце забунтувало, замутило, давай, хоч із огню! Біжить, спотикається.
Коло семінарської брами широка та довга лавочка, навпроти стара верба дуплината віти перекинула мало не через увесь шлях; місяць підбився вище; отемнів сніг, посинів. Скрипить мороз, аж до ніг в’язне. Коло лавочки спиняються семінари, вертаючись із гульні. Одні сидять, другі стоять. Позіхають, базікають про те, про се, а спати не йдуть. Ніч гарна - не пускає.
– Е-ех!
– позіхнув хтось у гурті, аж луна пішла кругом.- Поборотися б з ким оце абощо...
– Гляньте - вже й Щур наш кудись почав стежку топтать!
– Де блукав, Щуре?
– звертається до Щура один із семінарів.
Щур стомлений, сумний, усилу волоче ноги; сів на краєчку на лавочці, мовчить.
– Гляньте, хлопці, щось із Щуром нашим подіялось,- гомонить хтось; до Щура: - П’яний, чи що?.. Чи, може, хто побив?
Щур нижче схиляє голову й набирає таємничого, сумного вигляду.