Оповідання
Шрифт:
Коло столу сидить, схилившись над книжкою, молода пані, зачиталась, аж буйна коса ізсунулась на лице.
«Чого вам?» - кинулась вона, сполохана, на моє привітання, а очі дивляться так суворо, непривітно.
Кажу їй.
«Нема у нас вільної кімнати!» - одрубала вона.
– А гарна з себе?
– не втерпівши, спитав наймолодший з товаришів, повновидий єврейчик Миша. Спитав і боязко сховався в гурті. На його суворо кинули очима.
Думаю.
– Була вона, Миша, така: смуглява, висока, струнка і мала якісь дивні очі. Здавалося, що малював хтось, гуляючи, в жарт: довго мережав тоненькі, як ниточки шовку, брови, терпляче виточив, мов з
Стою я,- не хочеться мені виходити з хати.
«Хіба ж не тут живе Волинський?» - допитуюсь.
Вона сердито шарпонула книжкою:
«Кажу ж вам, що в нас немає вільної кімнати - дайте спокій!» - Та й глянула тими очима, мов випирала ними мене за поріг.
А я дивлюсь та й думаю: а як воно тому, до кого ці заплакані очі та осміхнуться привітом, та щось скажуть без слів?
І не потаюся перед вами, хлопці: хотілося ляснути шапкою об мостину та й налаяти свою бурлацьку долю собачою - такий чогось жаль ухопив.
Повертаюсь, щоб іти, коли навперейми із бокових дверей вискочив єврей - молодий, руденький, з невеличкою борідкою і з довгими личаними віями на синіх очах. Він на часинку спинив мене, а сам зразу звернувся до молодої господині. Почав за щось не в серце докоряти чи умовляти. Господиня не змагалась, мовчала, тільки зневажливо кривила губи; далі зовсім одвернулась, немов з огидою.
Єврей глянув на неї з докором, хотів щось сказати, далі махнув рукою й повернувся до мене.
«Кімната вільна єсть,- промовив він твердо,- хазяйка не знала, що сьогодні вибрався од нас кватирант».
І повів мене дивитись.
А увечері я сидів уже в чужій господі, як дома. Розклався з книжками, розвішав малюнки, розташувався. Кімната маленька, затишна, вікном у садочок; у садку - акації, бузок, мережаний штахет, а далі - пішли униз тераси, аж туди, де поміж темними гіллястими вербами блищала вода й манячило каміння.
В кімнаті, порядкуючи коло самовара, гомонить зо мною наймичка Христя, щира та рада мені, немов рідні якій.
А як спізніло і я, погасивши огонь, вклався в ліжко, було чути з сусідньої кімнати єврейську мову. Говорив молодий господар Дувид, допитувався про щось, умовляв, то благав покірно, то гірко, гаряче докоряв.
І здавалось, що він розмовляє сам до себе або до стіни. Довго говорив, далі грюкнув дверима, вийшов. Тоді, трохи переждавши, я чув, як за дверима тихо, крадькома заспівало жіноче сопрано, немов вкладало в пісню давню потайну свою тугу:
Хилилися густі лози, Куди вітер віє...І повіяло одразу в господі задумою, красою тужної молодості, чарами молодого смутку. А я, чужинець, лежу отут за дверима, слухаю, як чужа жінка стиха ходить, з своєю тугою розмовляє.
І чудно мені, й гарно. Байдуже, що в чужій хаті, що немає в цьому місці душі мені знакомої.
Через вікно на добраніч моргають мені здалеку зорі...
І крізь сон посилаю я творцеві хвалу, що на цей широкий світ, де стільки краси, і туги, і всяких людей, і всякого дива, пустив мене вільним бурлакою...
Не було ладу в сім’ї у Дувида: жінка якось тікала од його, родичі мало не силоміць повернули її Дувидові.
Дивуються сусіди, чого
Так казали люди, а сам Дувид не говорив зо мною про це. Заходив до мене часто, про все багато розказував, тільки про жінку довго не казав ні слова.
Сприятелювали ми з ним; разів кілька на день іноді забігав він до мене, ходив і я в його кімнати,- а далі й двері не зачинялись з моєї кімнати у залу. Горнувся він чогось до мене, і я його вподобав: такий говіркий, про все розпитує, про все хоче знати, охоче все розказує, і все так правдиво, щиро - дарма що горе на серці.
Сидячи іноді за книжкою або газетою в хазяйській залі, я охоче прислухався до довгих розмов Дувида з матір’ю, теплих і смутних, прислухався цілими годинами, хоч ні одного слова по-єврейськи не розумів. Старої Сури довго якось я не помічав у кімнатах: ходить тихо, говорить іще тихіше, вирине з якогось кутка, промайне, мов привид, мов якась архаїчна тінь, і сховається кудись. Тільки коли з дому сходила Соня - молода господиня,- Сура виходила в залу й починала говорити з сином.
Дивиться стара Сура живими розумними очима на сина, говорить щось, мов докоряє, картає якимись смутками.
Якось чудно одміняється лице у Дувида од тих слів - лице стає мрійне, кращає, помітно на чолі нові поважні думки. Далі чогось запалюється в очах вже знайомий мені огник - і швидко, гаряче, голосно, вимахуючи руками, починає щось одмовляти матері. Довго гомонить, поблискуючи очима. Мати мовчить, слухає, пережидає.
Потім - ще тихіше, ще спокійніш буркотає її смутна мова, і я почуваю, що смуток, чужий, далекий мені, незрозумілий, починає щипати й мене за серце, а ця висушена та вижурена тінь минулого одміняється перед моїми очима. Здається, що все її сухе тіло збудовано із огню й волі, а горді старечі очі - із криці й смутку.
Довго розмовляють так - змовкнуть, пожуряться.
Кидає Дувид оком по кімнаті, гляне на мене, мов уперше бачить, зітхне.
– Біда, кажуть, у кого жінка бліда, а в мене - як калина, та й то мені лиха година...- промовить не то до мене, не то сам до себе стиха.
– Сам винуватий...- теж по-нашому озивається Сура.- Ну от ви, молодий господин, ви теж науки проходили,- привітно звертається вона до мене, і ласкавим смутком віє од її слів.- Скажіть, чи єсть така наука, щоб навчала сім’ю розорять, зневажати родичів, чоловіка за те, що вони темні, не вчені? Я неграмотна, проте скажу, що така наука несправедлива. Вчити треба, щоб од того добро було, а не лихо. Чи так я кажу, господин?
– Не наука тут винна,- перебиває її Дувид,- молода кров грає, думки всякі...
– Молода!
– зітхає Сура.- Молода, та багато вже знає. Вона розумніша вже за нас із тобою. Їй вже не треба ні суботи, ні талмуда, бо то все дурощі. Вона вже не хоче до нас і говорити по-нашому, бо то тільки пархаті жиди мусять так говорити. Їй нудно з нами, хочеться панією бути, з студентами, з лікарями...
– Мамо!
– очі в Дувида знову спалахнули гаряче, а в голосі забринів біль і смуток.
І загомоніли знову по-своєму, забувши незабаром про мене.