Оповідання
Шрифт:
– Що таке йому справді?
– Щуре, що тобі?
Щур зітхає важко-важко, смутно:
– Пропала Щурова головонька - от що!
– невесело од-повідає він.
– Та що ж таке сталося?
– Таке сталося, що доведеться, мабуть, помирать: дівчина причарувала!
Засміялися всі, загомоніли:
– Це тебе, Щурику? Як? Де?
Насторожились.
Щур почав розповідати.
Збились кругом Щура, слухають, примовкли.
Розповідає біду свою Щур, зітхає, журно головою похитує, та й сам собі
Стрепенулась бурса; де ті й позіхоти поділися - аж очі засіяли: запахло роботою.
– Та де ж вона? Та звідки? Та з себе яка?
– Кажу ж, що як крізь землю провалилась... Нічого тепер не знаю.
– А гарна, кажеш, дуже?
– Живу - не бачив, і умру не побачу такої!
– гаряче одмовляє Щур.- Та ще й звуть Оксаною! Дівчата, чи не бачили, чи не чули про мою Оксану?
– Передає він мову до дівчат, що веселим гуртом проходять під вербою мимо семінарів.
– Еге, упустив Оксану, тепер не впіймаєш!
– жартують звідти - вони вже про те знають.
Бачать бурсаки - коли й жарт, то жарт цікавий: зашуміли.
– Хіба ж таки ми не знайдемо тії вражої Оксани? Гайда з нами, Щуре: ми її із землі тобі видеремо!
Знялися табуном, швидко, як горобці, полинули на село.
Рипить сніг, тріщать тини...
Уличка узенька, темна. Загнали в куток дівчат цілу валку - й тікати немає куди.
– А признавайтесь, дівчата, котра з вас Оксана?
Дівчата пручаються, регочуть, закривають хусткою лице.
– Сюди, Щуре! Може, оце вона, Оксана? Чи не оце вона?
– Смичуть Щура на всі боки. Щур ходить по гурті, приглядається до чорних брів, до білого личка.
– Ні, не вона!
– лунає смутно його голос.
– Кого вам треба, паничі? Може, ми вам скажемо!
– питаються дівчата. Раді, що трапилась весела оказія.
– Оксани нам треба.
– Чиєї? Якої Оксани? Оксан, може, є багато на селі.
– Нам треба тієї Оксани, що найкраща за всіх.
– Нема в нас такої; ми всі - найкращі!
– дзвенить на морозі веселий голос.
– Ось придивіться-но до нас!
Назустріч ішов другий дівочий гурт.
Половина бурсаків, мов по команді, наскоком побігла до другого гурту... Знявся гармидер. Через улицю перегукувались:
– А що, у вас немає?
– Немає. А у вас?
– Не видно.
– Та як же її впізнати?
– Щур, як упізнати твою Оксану?
– Подивися на очі - як серце заб’ється - ото й вона!
– отак каже Щур.
– Ось сюди! У мене вже б’ється!
Регіт...
Тим часом дівчата знишка щось пошепотіли.
– Осьде Оксана! Я - Оксана! Тут Оксана!
– Посипали вони як з мішка.
Із улички висипала третя тичба дівчат, почула теє й собі:
– Не вірте їм: Оксана осьде, у нас!
Незабаром скрізь по селу було
Сміх. Галас.
Гомін розплився по селу, як вода. Скрізь було повно співу й музики: мов заведені грамофони, лунали колядки, співав скрізь під ногами сніг, голоси гули, мов на органи грали.
Місяць у небі, білий дід старезний,- і той, здається, увійшов у змову з молодими. Бігає разом із ними; вони - долі, він - у небі: мотається - куди вони, туди й він. То з одного боку забіжить, то з другого, висвічує, допомагає шукати тієї Оксани.
Засвітив окно десь, аж закуріло, іскрами мов зорями геть-геть сніги усіяв. Дмухнув, свінув на сад, що рясно білою повиссю вквітчався - і перед очима, мов із землі, первісний сивий ліс поріс, укутався буйним білим мохом.
Стоїть Щур на роздоріжжі. Коло його - вірний товариш і земляк - Кушнір.
Всі вже мали собі по Оксані - не знайшов тільки своєї Щур.
Оббігали всі закутки в селі: мов привид який - зникла. Стоять думають.
– А чи не піти нам іще туди, за міст? Напевне, вона звідти!
– радить товариш.
Щур вагається: смілива це річ - ходити за міст бурсакові, небезпечна. Коли ж і Оксану ще раз побачити пориває.
Пригадалось, осміхнулося здаля мармурове личко... Хитнув головою:
– Ходім!
Місяць світить скелю.
Під скелею - чепурненька хата з віконницями й ганком. На порозі одчинених сіней стоять двоє дівчат.
Підійшли до їх бурсаки, приглядаються. Дивляться на їх дівчата. Несподівано одна з їх плеснула в долоні.
– Оксано, ось той панич, що тебе шукає!
– крикнула вона в сіни.
Серце в Щура забилось-забилось...
Прожогом - у сіни; за ним - Кушнір.
В сінях було тісно, стояв гомін і сміх, коли ж тільки вскочили туди бурсаки,- всі одразу змовкли.
Було темно, проте було помітно, що там стояв цілий квітник дівчат.
– А де тут Оксана?
– голосно промовив Щур, розглядаючи дівчат у обличчя.
– Тікайте, паничу!
– шепнула якась затурбовано Щурові на ухо.
– Що таке?
– не зрозумів Щур.
Зразу кашкет підскочив у його на голові і злетів додолу. Разом із тим заболіли в’язи.
«Що за оказія?» - думає Щур, нагинаючись за кашкетом.
Гупнуло щось поблизу, і такимо ж чином підскочив кашкет на голові у Кушніра.
– Хто це такий?
– сердито крикнув Кушнір.
Аж тут несподівано посипались бухани й зашийники на товаришів з усіх боків.
Зареготали невидимі в темряві баси; в кутку сіней блиснула в чиїхось губах цигарка, осяявши на мить чиїсь гаком закручені молодецькі уси.
– Каменотеси!!
– сполохано, як на пожежу, крикнув Кушнір і метнувся з сіней, як із огню.