Оповідання
Шрифт:
– І звідкіля це такий іде дух запашистий? Чи не росте десь близько акація або жасмин!
– порушив у камері тишу один в’язень.
Йому ніхто не одповів. Чогось не хотілося нікому руйнувати того тихого, думного настрою.
Тільки трохи згодом, розстеляючи постіль, хтось зітхнув голосно і промовив - чи то до Петруні, чи то до самого себе:
– Так-так... Оце ж тобі, Петруню, тії жениханочки!. Оце ж тобі, Петруню, через віконце учащаночки та оце ж тобі, Петруню, ті панські цілуваночки!
За п’ять-шість тих років вигнало
Яків чемно їй уклоняється - вона навіть і не глянула на його. Рік од року вертаючись із інституту, дуже запишна, гордовита стає панна Наталя.
Стара пані хмуриться:
– Наталю, Яшка тобі вклонився, чому ж ти не вітаєшся з ним?
– каже їй удогань.
Наталя зіскоса позирнула на Якова, ніби тільки помітила його, абияк вітається і більш уже не дивиться на його.
Вгодований економ, що весь час вертиться і завилює тут перед пані, запозирливо дивиться по черзі на панну й юнака: в обох у їх чогось одинакові під очима темні плями, в обох на щоках міниться невгасимою купинкою рум’янець, в обох під віями, здається, залишились іще темні жмутики од невиспаної, зорями блискучої ночі.
Економ єхидно посміхається, сам до себе крутить головою, благочестиво навшпиньках виходить у двері.
Давно вже все спить... Сяють біломурові колони будинків поміж деревами. Біліє пісок на круговині, що вирівняно перед верандою, а на піску вигріваються проти місяця кудлаті здоровенні собаки. Далі од шляху довга шеренга гостроверхого штахеття, як густий ряд грізних списів. Буйно кохані квіти горять і мліють під місяцевим зором. Ніщо не шивовкне. Чудно, як у завороженому двірці. Крикнули десь півні... В саду на глухій алеї виявляються дві химерні тіні: одна, закутана, наступає на ногу, кульгає, друга, висока, запобігливо придержує під руку, вихиляється... Баба-яга з своїм перелесником.
– Не може бути, цього бути не може!
– тихо казала княгиня, збентежена і розхвильована.- Чому ж ви цього раніш мені не казали?
– Я не міг цьому вірити, поки не побачу сам, живо-видячки,- одповідав їй улесливий голос економа.
Ішли задихані, аж спотикалися.
– От вам і виховання. От вам і інститутка. Ні, правда завжди буде правдою: яблучко недалеко одкотилось од яблуні... Ох...
Спинились, постояли і знову швидко закульгали.
– Ах ти ж мерзьке дівча... Ну-ну,- бідкається здивована і гнівна. З алеї звернули на стежку поміж рясні клени, крізь клени було вже видно осяяний згори флігель - московський теремок, помальований та помережаний. В теремку було темно,
– Цс... будемо йти тихіше...
В кольорові шибки визирають потьмарені верховіття бузку, в кімнаті стоїть рожево-синява стума. На столику у фарфоровому позолоченому зільничку - жмут темних, мов на уголь перегорілих, рож... Дівоча постіль... Кошлатий килим на стіні... Проти вікна виявляє себе з темряви у ясних фарбах малюнок голої, в баговинні, якоїсь русалки чи феї. Душить помалу крамними пахощами. В закутку на софі чітко помітно в білому поставу, панни Наталі, глибше за нею, мов її тінь, темний невиразний силует кучерявої голови юнака... Нижче - одна в одній дві руці - одна біла, до паперу рівна, друга - мусяжева.
Шепотіння, шелест, як той струмок, що туркоче без угаву десь за кущем. Крізь гуркотняву вихвачуються сміливіше звуки людської мови і знову тонуть.
Вона раптово:
– Цс!..
Він:
– Що таке?..
Наталя швидко підвелася, закинула за плечі розкошлачену косу, пішла до одчиненого в сад вікна. Вихиливши у вікно голову, вона кидала очима затурбовані погляди, пильно дослухалася, а разом із тим приспівувала стиха, неповинно, безтурботно:
Ой ти, Грицю, Грицю, молодий козаче...Вернулася з осторогою до дверей, брязнула ключем, замикаючи.
Він стиха:
– Що таке?..
– Нічого... мені здалося, що хтось гомонів у саду!.. Ніч же яка хороша - тиха-тиха...
Стоїть перед ним, дивиться загадково, непевно осміхається. Заплющила очі, розкинула руки, навалом похилилась на його, оповила руками, як з хмелю, його голову, міцно, щільно... Сміх...
– Наталю... Нат... задушиш!..
– Лицарю мій непереможний... Айвенго!
Сміх... цілування... мов тріск сухого на огні лому. Шепіт...
Все забули, як діти.
Тук-тук - повільно стукало щось на ганку, мов ішло щось на дибах...
Не чули.
Шарудіння коло дверей, голос.
Слова вони не вчули, а вже їх рвонуло, розкидало одно од другого, як бомбою. Стоять, виструнчившись одно перед другим, ніби несподівано довідались, що вони одно одному смертельні вороги. Чекають.
– Наталю! Наталю! Впусти-но мене на часинку до себе.
– Мама!
– жахно, одними губами вимовила Наталя. Далі очі її стали гострі, сама заметушилась, заметлилась по кімнаті, легко, як тигриця... Збилась набік коса, рухи буйні, сильні.- Це все та гадюка, це все та гидота вистежила.- Очі заогнилися ненавищами.
– Хто такий?
Вона не одповіла. Далі глянула на його владно, гостро.
– Чого ж стоїш? Ховайся,- кинула похапцем.
Голос за дверима:
– Наталю, не бари ж мене тут під дверима...
– Сюди! Сюди!
– шепоче, як з огню, Наталя і тягне, як дитину за руку, Якова до ліжка.
Яків косо позирає під ліжко і опирається.
За дверима нетерпляче:
– Наталю!..
Яків вириває руку, легенько вискакує на вікно і без шуму тоне в кущах... Дві-три гілочки на бузку тільки похитнулися і знову стихло.