Оповідання
Шрифт:
Внизу у воді, мов діти на орелях, [27] гойдаються на хвилі маленькі зорі.
Задивилася Наталя, загадалася...
Тінь...
Наталя вирівнялась, тремтячим голосом:
– Хто тут?
– Придивилась, вхопилась за серце: - Яша - ти?..
Висока, струнка тінь у чорному плащі... низько на очі насунутий капелюх... знезнанки спинилась, далі швидко повернулась, рвонулась далі.
– Яша, куди ж ти? Господи... Яша...
Яків знову спинився, стояв як
27
– Орелі - гойдалка.
Наталя придивилась до обличчя Якова і замовкла.
Яків стояв білий, очі горіли, як у п’яного.
– Слухай сюди, Наталю,- схвильованим, урочистим голосом промовив Яків,- я випустив крилаті дракони, і вони знищать прокляте гніздо старої яги. Ти будеш на волі...
– Що таке сталося, Яша, я не врозумію тебе?
– спитала вона, здивована і занепокоєна...- Які дракони? Яке...
І відразу змовкла: одежа на Якові, його обличчя чогось стало виявлятися, прояснятись. Червоними виблисками світилися у його над головою листочки з дикого терену, кущ вияснявся, мов на світанку.
Мов хто сіпнув Наталю за поли - повернулася назад...
– Ой! Ой!..- коротко крикнула вона... Острах замер у неї в очах. Високо піднімаючи темряву над садом, із стогів і ожеретів вихвачувався вгору, як казковий звір, крилатий огонь, кидав полум’я кудись під небо, мов переборну корогов... Стиха, сполохано, далі дужче і дужче, і незабаром гудом загув вітер; здіймалась тріскотнява. Все дерево в саду, здалось, ожило, мов сліпими очима замиготіло листям, жахно замахало гілля, мов руками.
– Що ти зробив? Що це задумав?
– Важко дихала, позирала на огонь, і в її очах крізь острах проглядало щось незнакоме Якову, чуже, гостре.
Огонь шулікою перелітав на стайні і комори, розливався, як море. Мов панським гнівом - огневими вилисками заяскрились темні вікна будинків. Десь калатав у клепачку, скілько було сили, сторож. Щось закричало на сполох.
У Наталі роздулись несподівано ніздрі, в очах промайнуло щось хиже.
Раптово вхопила обіруч Якова за шию, пригорнула, притиснула до грудей, закричала кілько було сили:
– Рятуйте! Рятуйте!..
– Наталю, Наталю, та заспокойся ж,- тіпав нею, не розуміючи, Яків.
Вона одвертала од його своє лице і не переставала кричати.
І раптово Яків почув, як сильно, вороже б’ється її серце, одчув у себе на шиї ворога лютого, немилосердного. Все стало ясно.
– Ага! Ось як!
– погрізливо промовив Яків.
Вхопив і почав розривати її руки, що зчепилися коло його шиї, як залізні обценьки.
Почалася боротьба, дика, запам’ятлива, захоплена.
Яків білі руки її ламав і крутив, затуляв їй рот, тільки виривався з її обіймів, вона знову кидалася на його, як львиця, хапала за шию, за стан чіплялась:
– Сюди! Рятуйте! Сюди!..
Хтось зовсім незнакомий, чужий, за Наталю
Ставало видніше і видніше, як удень.
Так же, як удень, одживав людський гомін. Наближалося тупотіння кількох пар ніг.
– Сюди!
– гукав уже хрипкий голос.
А внизу поміж берегів бавиться блискучим, золотим темна хвиля. Грає, бавиться, навіки прощається:
«Прощайте...щайте... прощав-айте...»
В камері тихо, парко. З усіх кутків чути дихання сонних. Розкидавшись і розкрившись, спить на своєму матраці Петруня... Уші у його в сонного горять, роздуваються ніздрі. Дихання часом починає частіти, і він зо сну шепоче гарячими губами якісь слова. Всі сплять, часом зо сну блудячи словами. Не спиться тільки одному отаманові неволі, Кошовому, ходить, тихо-тихенько бринить кайданами, думає щось.
Крізь грати видко блакитну глибінь. Туди кинув хтось жмут білоперих хмарин, мов оберемок весняного цвіту та рясту. Місяць позолочує їх, перев’язує срібними стрічками, і чаром подихує через грати цвітнівка ніч. Петруні сниться сон. Сниться, мов справді діється...
Петруня сидить у Наталиній опочивальні, тільки якась вона тепер не та; дивні, невидані квітки з химерним листом, і сонце б’є у вічі, аж сліпить. Жарке, огняне сонце.
У намистах, у стрічках, як була колись на зелених святах, стоїть вона перед ним запишна, горда, суворо вичитує йому:
– Хіба ж ти не чув, Петруню,- теж почала Петрунею взивати,- хіба ти не знаєш, що я вже засватана, чужа... Тобі вже я, Петруню, ніколи, ніколи не буду!
У Петруні холоне серце - правду почуває.
– То оце вже всьому між нами край? Всьому?
– з тоскою запитує він.
Наталя пильно дивиться йому у вічі:
– Слухай, Петруню: поки у небі місяць, поки світу-сонця, на всі віки і правіки - тобі я не буду! До останнього знаку! Так мені мама казали, так і я кажу.
Сказала, мов ножем одтяла. Така тоска, такий одчай стискає Петруні груди - волосся на собі рвав би.
І відразу забилося серце, спалахнуло щось сміливе і радісне:
– Неправда! Все це - одні чари.
Він сміливо, жагуче бере її в обійми.
І стає диво: чари відразу гинуть... «Ой, Петруню... не треба! Ой намисто порвеш!..» Наталя горить, і тремтить, і вже сама пригортається до його...
Кашлянув за дверима дозорець, струснув в’язкою ключів. В Петруні очі розплющуються: мов крізь сітку на очах, бачить він поміж деревом лупані знакомі стіни камери... блищить десь кіптявий каганчик... либонь, під трояндовим кущем... Крізь виноград визирають грати.