Оповідання
Шрифт:
Раптово гвалт:
– Хто такий? Стій! Стій!
– не своїм голосом закричало щось у кущах... Геть пішла луна в заснулому саду.
Кущі бузку захитались, затріщали, заходили ходором, ніби несподівано звели між собою люту бійку.
– Ні, не вирвешся! Не вирвешся!
– навмисне якнайголосніше галасував у кущах уже охрипший економ.
У відповідь йому: лясь, лясь! Щось мішком повалилось додолу, гупнуло.
Кущі вирівнялись, примовкли, стоять у задирливій позі.
Шелестіли вже бур’яни десь у гущавині, захрустів під ногами сухий лом -
– Прибив, розбіяка, скалічив!..- урочисто вигукував економ.
Підійшла княгиня.
– Що таке сталося? Він? Яшка?
– Він, шибеник, він, арештанюга. Ось...
Економ показав княгині Яковів козирок.
– Ну, то чого ж кричати, чого людей гвалтувати?
– сердито казала княгиня. Взяла з його рук козирок, уважно розглядає.- Умгу,- протягла вона похмуро. Далі з притиском: - Ах ти ж мерзотнику! Ах ти ж гадино!
Ось він тобі який, цей тихенький та святий.
Грубо:
– Щоб завтра ж і духу його не було в економії. Чуєш?
– Слухаю, пані,- витираючи лице і ніс хусткою, невиразно, проте охоче сказав економ.
Княгиня повернулась і швидко покульгала у флігель з грізним, гнівним виглядом.
Всю ніч стояла заметушня у панських будинках. Світилося в одній кімнаті, потім десь у другій і гасилося. Врешті свічка засвітилася в глухому закутку будинків, де містилася домова князівська аптека...
Поговір у селі аж гуде - хоч не ходи на люди. Яків удень сидить удома, а ночами блукає коло економії, в гаю, понад річкою, крадькома проходить у сад: хоч би здаля її заглядіти, хоч голос її почути. Нема, ніби замурували її там десь у німих стінах. Через вірних людей посилався до неї листами, писав: «Наталю, гінжал ти мого серця». Благав її вийти до його в ліщину.
В кінці листа приписав слова з пісні:
«Причарувала серце і душу, тепер без тебе жити не мушу...»
Всі листи мов у прірву летіли без вороття.
Приятель його, садовник, розповідав йому, що панночка гарно перепрохала княгиню, плакала перед нею, усі руки їй вицілувала, то стара пані все їй дарувала... Казав, що всю провину на його, на Якова, звернула.
Гірко було Якову про це дізнаватись. Засумував, змарнів.
І ось тоді вже, коли Яків знадіявся зовсім, щоб її бачити,- мов сонце засяяло йому - маленький од Наталі лист:
«Сьогодні увечері виходь у ліщину. Буду тебе дожидати». Мовби крила виросли у Якова. Ще й гаразд і не звечоріло, а Яків схвильований і радісний увіходив у ліщину.
Тільки увійшов Яків в гущавину кущів, як з лісу несподівано гогонув: галас, вигуки, висвисти з усіх кінців.
«Бери його! Аджи!»
Гавкнуло, як із бочки,- і кудлатий собацюга летів із-за куща на Якова з вищереними зубами, за ним другий з другого боку, а ззаду - третій...
– А лю-лю! А тю! Го-го-го!..- ішла гука по ліщині, як од дикої орди.
Яків рвав траву, ламав гілля, вертівся між собаками, одгонився - далі ударився бігти.
Коли обірваний і покусаний
«І що ти у голову собі забрав, куди ти мостишся, куди ти лізеш, дурило! І на що ти уповаєш, що туди сунешся, куди голова не влізе? Попустив кучері, то вже гадаєш, що вже до панів дорівнявся? Дурню ти, дурню божий - тими кучерями тут дворища замітають...»
Довго ще гаморила ліщина, вичитуючи Якову науку. Лаяла, глумилася. Гунява луна, як та недоріка людська неслава, деревляними словами одгукувала з усіх боків чужі олова, перекривляла, реготалася. Тільки одійшовши геть од ліщини, Яків став збирати докупи думки: «Що таке трапилося? Звідки це? Нащо? Може, якась помилка?..»
Швидко вийняв лист Наталі і став приглядатися до знакомих літер, що донедавна були такі лагідні, такі любі...
Почав нашвидку перечитувати, і раптово літери здалися за такі зрадливі, за такі лукаві, ніби то були маленькі гадючки, що поспліталися в ланцюжки.
Звіяло усього холодком, сполоснули гарячі хвилі образи, сорому, жалю... Одна гарячіше другої. Далі вставав огнистий звір - гнів.
«Добре ж!.. Ну добре ж!..» - шепотів він сам до себе, кидаючи навкруги погляди, ніби поблизу видивляючись чогось важкого, міцного. Повернувся і посварився кулаком туди, де на горі біліли під тополями гордовиті будинки: «Заждіть...»
З раннього рання до нічної тіні гуркотить в економії, кипить, мов у казані,- починалася молотьба. Третій тиждень уже лежить стара княгиня в недузі - все господарювання передала до рук Наталі. Наталя знову вернула собі княгинину ласку. Поназдивилися люди, як почала молода панна турляти усіма в економії - і робітниками, і прикажчиками, і всією домовою челяддю. Економ змарнів, як земля, схуд, зігнувся: бігає завжди, аж пріє.
«Ця навчить, як треба господарювати!
– казали в економії.- В цієї і трісочки не пропаде марно... І де воно видралося тут отаке зілля».
Над Яковом спершу, було, глузували, після того ж, як він із того сорому вимандрував кудись із села, стали жаліти, казали: ізвела, катівка, парубка з розуму та й гадки не має, а йому, сіромі, тільки того й шляху, що світ за очі.
Проте ніхто того не бачить і не знає, чого ото сумна панна сновига по саду і побіля саду щоночі, як узоріє у небі, кого дожидає...
Ходить Наталя в саду, пішла по ліщині, у березняк навідалась, всі затінки, де колись у парі сиділи, обіходила.
Мала йти до річки, на перелазі опинилась: визирають за садом високі стоги зеленої пашні, як мури, поруч із ними сумують у зірній синяві гостроверхі дахи старовинних комор і стаєнь. А в саду поміж деревами світять боками рівні покоси сухого сіна, над ними посхилялися пругами віти, мов добірним намистом унизані дохожалою садовиною... Скрізь сон налягає. Стиха-стиха, порідко, щоб кого не розбудити, вистукує тільки у клепачку десь, ходячи по економії сторож.