Орігамі-Блюз

Поваляева Светлана

А Рут? Він розумний хлопчик: добре знає, що йому від життя треба. Вчиться, працює - все як слід. Схоже, не надто переймається своєю неспроможністю якось вплинути на стосунки Мрії та Флеша. Запропонував Мрії називати Флеша Флешбеком. Обчитався Та том Карлом і тепер експериментує зі своїми магічними здібностями - неначе з помсти - крутить Флешем та Настею. Якось добився того, що п’яний Флеш ледве Настю не зарізав.

«Малолітні ідіоти!» - думає Мрія, свідомо відокремлюючись від розборок: швидше за все, років десять тому вона сама у схожій зупі варилася… … перше шкільне кохання було чоловічої статі. Викапаним Джоном Ленноном - чим користалося з усією притаманною п’ятнадцяти літнім зухвалою наївністю. Він - за часів, коли могли вижбурити зі школи тільки за відсутність котроїсь деталі

шкільного одно строю - підкреслював свої уподобання дов гим хаєром, носив леннонівські окуляри (дій сно був короткозорим) і канонічний білий леннонівський костюмтрійку. І де він його надибав, - може, у татовій шафі? Коли не співав (Бітлів, ясна річ), дуболамна черні гівська шестиструнка не злазила з його пра вого плеча - гарно розвиненого, втім, як і ліве і вся статура в цілому, в чому легко і неодноразово можна було переконатися на уроках з фізкультури. Він був заколотником, страйкарем, бунтівником - революсьйоне ром в очах пересічної дівчинки - «неофітос постреволюсьйон», котра безпомилково ті флюїди вловлювала від нього; відчувала, що він має життя, відмінне від звичного, як життя ньюйоркських неґрів чи племені бушменів від існування великого радянського народу; що він знає секрет інакшого часу і простору, володіє таємницями вибухів і свободи. Кохання княжни Мері до Джона Леннона - у Подерв’янського міг би виваятись черговий шедевральний опус з такої нагоди. Чотирнадцять років - це діагноз. Агресивнонедоумкувате довкілля ледь проглядає крізь стільники прочитаних класиків. Є люди, чиє життя подорожує крізь час й простір, а моє - ні. Моє життя лежить у сейфі. Або у шафі. Хтось має його відімкнути й випустити у час і простір. Так я гадав, поки не зрозуміло, що я сама повинна своє життя звільнити. І тут мене врятувала ненависть до ув’язнених птахів - взагалі до домашніх тварин так званих декоративних порід. Адже ніщо не зрівняється з жахом недієздатної істоти, коли у ній прокидається клаустрофобія. Поховані заживо цяцьки, іграшки, манекени…

Світ повертається щоранку у плоть Мрії й щоранку висаджує сейсмічнолагідним подихом очниці стулчастих молюсків на річковому дні.

Мрія плекає кожне вигадане кохання, мов кішка, що вилизує своїх кошенят. Химерні візерунки її болю нагадують малярство дитини: в сльозах дитини небагато солі, й тому душа, доки ще не перетворилася на сільницю, нагадує сліпучо білий глек… Не варто вважати, що печальні історії, виткані лиховісними передчуттями й сомнамбулічними відчайдушними вчинками, трапляються лише з кращими представниками людства. Це уявлення літературне. Схеми сце наріїв лиха й містерій болю, скалічених вітриль ників любові - всесвітній морок, виплес кується далеко за межі каструлі з борщем й квітчастої ковдри на двоспальному ліжку.

Біда облуди блуду ритуальним гіпнозом являє себе навіть і не таким, що не мають сили, всім вітрам відкриті: жорсткі гравці потойбіччя довільно обирають цілісних, міцних, таких, що не тямлять, куди свою силу подіти, до чого прикласти. Оскаре! Не лише жінки прагнуть продовження історій! Ти надто захоплювався чоловіками (що й зрозуміло: чоловіками не захоплюватися неможливо!), щоб відзначити: люди - всі однакові. До смерті кохають тих, що відчули мить утечі - мить дозрілості людини до розлуки, до втрати. Але на таке мало хто здатен.

Таких, що йдуть занадто рано - ненавидять хворобливо. Зневажають (зовні - жаліють) тих, що прагнуть «продовження до надгробку», до скомини. Шаблони історій вживаються світом стільки, скільки й шаблони людей, котрі не відчувають миті, коли все вже втрачено.

Але… саме цієї миті - коли нема жодного шансу на порятунок - оживає Історія. Лавсторі так звана. Вона живе нескінченно довше, аніж ті, що її породили.

Мрія думає про вузол стосунків, механічно складаючи обгортку зпід шоколадки: марно намагається вона зробити з паперу лілею. У неї нічого не виходить ані з вузлом стосунків, який вона не в стані розв’язати, ані з паперовою квіткою, яку їй ніяк не вдається розкрити. Мрія нервується, жмакає папірець, пожбурює його у вікно. Шиба виявляється зачиненою.

6. Ті-що-заснули-в-Армагеддоні

Флеш

кричить уві сні. То й що? Багато людей кричать уві сні під своїми депресійними надгробками. Проблемою є те, що Флеш кри чить у Мріїному сні. Де б вона не заснула, де б не перебувала у своїх снах, вона прокидається від його крику. В іншому місці та в іншому сні.

Місто її дня ніколи не буває сном її ночі. Ніч її сну ніколи не буває днем її Міста. Сну її Міста не існує ані вдень, ані вночі: Місто не спить. Сон її Міста існує тільки в крику юного чоловічого тіла. Мрія і Флеш ніколи не прокидалися разом.

Можливо, поруч із Мрією Флеш не кричав би уві сні, а Мрія би спала без сновидінь.

*Сон. Приклад перший. Теплі сухі імлисті барви. Олія. Вогонь. Залози й статеві органи.

Південний та південнозахідний вітер.*

Мрія босоніж повільно йде немощеною ву лицею якогось містечка, здіймаючи розпечену полуденним сонцем куряву. Напевно, містечко знаходиться в країні, де дотримуються сієсти: на вулиці, на подвір’ях, у прочинених, але зап нутих фіранками вікнах - жодної людини. Та й будинки не схожі на ті, які Мрії доводилося.

Тварин теж нема. Навіть собаки не валяються у пилюці під парканами. Все довкола включно із самим повітрям забарвлене всіма відтінками пергаментножовтого, горіховобрунатного, во хри, кольору саманної цегли й розведеної гліце рином теракоти (пофіг, відчуття цього відтінку саме таке). Мрія дістається перехрестя. Вона навіть відчуває струмочок поту вздовж хребта під просторою сукнею кольору цегли й сухих трав. Посередині невеличкого майданчика росте могутнє розлоге дерево, чимось подібне на платан. На всі чотири боки розходяться до роги, фотографічно схожі на ту, якою Мрія щойно пройшла: у неї виникає враження, що і будинки на всіх чотирьох вулицях однакові.

Мрія не дозволяє собі думати про те, що кожна з вулиць веде до такого ж самого майданчика з велетенським деревом, звідки знову розбігаються однакові вулиці, й так - без кінцякраю.

Мрія відчуває, що, злякавшись перспективи нескінченного блукання тотожними вулицями від перехрестя до перехрестя, вона залишиться в цьому сні назавжди. Тому вона завертає праворуч і знову йде вулицею крізь жовту вате марево, повз одноманітні мертві будинки.

Дорога й справді виводить її на майдан, але набагато більший за попередній (ффуух!), без жодного дерева, оточений будівлями, серед яких можна вирізнити перукарню, кав’ярню і щось схоже на церковцю невизначеної релігійної орієнтації, з тріслими стінами, куцим деревцем у розколині даху й сліпими проваллями вікон зі струхлявілими повідвислими віконницями.

Наче сон уві сні, вклейку з іншого сцена рію, пуделко в пуделку, Мрія бачить крізь парноту й каламуть попелястозолотавої спеки дивовижне казкове місто з мечетями, мі наретами, вузенькими сморідними вуличками, ув’язненими серед глухих прадавніх стін й кутих візерунчастих дверей, з віслючками, торговцями дрібним крамом, пахощами й солодощами, з сухорлявими бронзовими чоловіками у чал мах, що ведуть укритих килимами коней або верблюдів… місто таке прадавнє, що його, напевно, вже кілька тисячолітть на Землі нема, а, може, й взагалі не було ніколи, попри його хворобливо детальну надреальність… Мрія - семирічна дівчинка - тулиться попід стіною.

Насуваючись, немов грозова хмара, її повільно затуляє від натовпу тінь величного монаха у чорному балахоні, підперезаному грубою мо тузкою. Ченецьвелет бере дівчинку на руки й несе кудись - його кроки гіпнотизуючо повільні, як хід могутнього годинникового маятника. Вони просотуються крізь важкі, об куті залізною сув’яззю й орнаментом двері - Мрія бачила такі на полотнах Верещагіна…

За дверима одразу падають кудись у вогку непроглядну прірву підземелля пощерблені кам’яні сходи. Час тут шпаристий, немов губ ка. Монах приносить дівчинку до круглої під земної зали з низькою стелею та кам’яною долівкою, складеною якимось кабалістичним візерунком з різних мінеральних порід. Шкірою відчувається моторошна глибина й незбагненна давнина цього місця. Тисне на скроні. Тьмяні жарівки. Дев’ятеро старців, юдеїв. Один з них у строкатій чалмі, найстаріший. Спираючись на свій різьблений костур, він мовить: «Було вісім. Мало бути дев’ять. Вона - дев’ята.