Останній сигнал
Шрифт:
— Ну, що там? — нетерпляче запитав полковник.
— Він зник, — розгублено відповів лейтенант, виглядаючи у вікно.
Тарнов з незвичайною для його років моторністю теж виліз на драбинку, заглянув у вікно. Крізь ажурні грати фільтра вдалині виднілася шпичаста стіна лісу на ясно-червоному прузі неба. Останнє проміння надвечірнього сонця, мовби мечі прожекторів, висвітлювало обрій.
Полковник опитав усі пости, з яких було видно вікно. Молоденький старшина з кругловидим кирпатим обличчям повідомив, що бачив якийсь апарат, котрий здався йому виступом стіни.
— Який він
— Він змінювався. Спочатку нагадував просто якийсь куб. Тому я подумав, що це виступ. А коли він уже відокремився від стіни, у нього з’явилися невеликі крила. Мені здалося, що від нього від’єдналася якась деталь і впала на землю.
Полковник наказав оперативникам ретельно оглянути двір. Невдовзі йому принесли пластмасову пластинку з отворами для кріплення. В центрі пластинки вдалося розібрати цифру 8. Полковник доручив своєму помічникові з’ясувати, на якому апараті могла застосовуватися така деталь.
У цей час до нього привели старика та дівчинку, яку лікував лікар-самозванець. Незважаючи на пережитий переляк, старик тримався з гідністю.
— Вам не здався лікар дивним? — поцікавився полковник.
— Дивним — це ще м’яко сказано, — долаючи задишку, промовив старик.
“А я що казав! — захотілося вигукнути Василеві. Він замахав руками, стараючись звернути на себе увагу полковника, але той зробив досадливий жест, і Василь ображено насупився. “Якби не я… — думав він. — А подяка? І так завжди…”
— У чому виявлялась його дивність? — запитував далі полковник.
— У кожному слові, кожному жесті, особливо у методах лікування. Я хотів перешкодити йому, але не встиг.
Полковник кинув багатозначний погляд на директора, і той нахилився до мікрофона, щось сказав:
І дуже добре, що не встиг, — вів далі старик. — Адже найдивніше в тому, що він вилікував її.
— Чому ви так гадаєте?
— У неї відразу зник головний біль. А головне — вона більше не кульгає…
До них підійшло зразу кілька лікарів, викликаних директором. Вони забрали дівчинку з собою.
— Піднімемося до мене, — запропонував директор. — Скоро нам стануть відомі результати його лікування. — Він скептично похитав головою. — Останнім часом мені щось не віриться в лікарів-чарівників і у миттєве виліковування. А може, я просто старію?
В директорському кабінеті їм довелося прождати близько півтори години. Декілька разів директор по селектору квапив лікарів. Нарешті один з них узагальнив думку колег і розвів руками:
— Неймовірно, але дівчинка одужала. Ми провели генетичний аналіз, порівняли з генокартами…
У нього були широко розплющені, вражені очі.
— Припустімо, помилилися в діагнозі. Проте я сам складав першу генокарту. Кілька разів перевіряв на машині. Ні, Це неможливо. Такого не буває. А старик стверджує, що дівчинку лікували за допомогою наших апаратів у кабінеті сто сорок три. Зайдіть туди, подивіться самі…
Директор глянув на полковника Тарнова, і вони водночас підвелися, прямуючи до дверей. Услід, заклопотано наморщивши лоба і не чекаючи на запрошення, пішов Василь.
У кабінеті № 143 на них чекали лікарі та інженери. Деякі з них оглядали прилади і про щось перемовлялися.
— Ну що ви скажете, Вадиме Архиповичу? — не втерпів директор.
Високий кістлявий чоловік про щось напружено міркував. Його широкі плечі зіщулилися на мить, аби, розпрямившись, видатися ще ширшими.
— Таке враження, що апарати сполучав божевільний…
СИЛУЕТ ЗЛОЧИНЦЯ
У кабінеті посутеніло. Штори на вікнах — напівзапнуті. Нечутно працювали кондиціонери, і лише інколи в апаратах, розташованих у стінах, щось тихо клацало.
Полковник поглядав то на вогники, що спалахували на електрифікованій карті району, то на чоловіка, який сидів перед ним, і намагався погодити щойно отримані відомості з тими, які нагромаджувалися протягом останнього місяця. Переполох у бібліотеці, викрадення пробірок, автомобільна аварія, лікар-самозванець… Чи існує між усім цим зв’язок? А чи спорідненість дивних фактів лише позірна? Можливо, їх пов’язує лише позірна незвичайність?
Він провів найретельніший аналіз, на нього протягом двох днів працював шостий відділ міського обчислювального центру. І все ж полковник не прийшов до твердого висновку. Забагато було сумнівів. Він закликав на допомогу класичні запитання слідчих: кому це потрібно? Кому це вигідно? — і заплутувався дедалі більше. Бо коли щось, крім незвичайності, і об’єднувало факти, то це повна безглуздість того, що відбувалося.
Олександр Миколайович тихенько кашлянув, аби привернути увагу полковника. Тарнов підвів на нього погляд, тріпнув головою, зганяючи оціпеніння, повертаючись із мандрівок своєї думки.
— Отже, ви гадаєте, що роботами хтось керував? — запитав полковник.
— Майже певен цього, — відповів Олександр Миколайович. — А хіба ті факти, з якими ви мене познайомили, не стверджують те ж саме?
— Ну що ж, у такому разі спробуємо змалювати бодай силует злочинця, — запропонував полковник. — Чим характерні його дії? По-перше, він виніс із енцефальєра вирощуваний вами штучний супермозок. По-друге, захопив лабораторних роботів. По-третє, він у найнезвичайніший спосіб сполучив проводи приладів і таким же чином підключив телекамеру, щоб стежити за вами. Навіщо йому знадобився супермозок і роботи? Він дослідник? Зауважимо, що вже на даному етапі уловлюється один істотний штрих — приєднання телекамери вказує на оригінальне інженерне мислення. А от щодо моральних норм…
— А вилікування дівчинки… — почав Олександр Миколайович, та полковник урвав його:
— Отож-бо й воно, вилікування дівчинки. Що це — порив гуманіста чи допитливість експериментатора?
— Цікава думка. А чи не вивчає він… — Олександр Миколайович замислився.
Тарнов дивився на його моложаве обличчя — майже без зморщок, з квадратним підборіддям боксера, і думав, що такі старішають одразу, в один день. Він так і не діждався, поки Олександр Миколайович закінчить фразу, і делікатно нагадав: