Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

— Нi, тут можна голову розбити об гiлля, я й так не вiдстану. Петро й Прiся прискорили ходу. Вони вже довгенько блукали, не присiвши й на хвилину. Грозовi хмари повiльно пливли над лiсом, пiднiмаючись до зенiту. Раз у раз спалахували бiлястi вогнi, на мить вихоплюючи з мороку страшнi, волохатi чудиська, якi стояли на шляху подорожнiх. Прiся так стомилася, що ледве йшла, але пристрасне бажання вибратись якомога швидше з цього пралiсу подвоювало її сили. Ще з пiвгодини минуло в напруженому мовчаннi, аж раптом Петро, що йшов трохи попереду, тихо скрикнув:

— Назад!

Прiся позадкувала.

— Стiй,

не ворушись, — звелiв Петро. — Я викрешу вогню, там щось не гаразд-барлiг… безодня… провалля!..

Дiвчина завмерла на мiсцi, вкрай перелякана: їй здавалося, що досить зробити хоча б один крок в будь-який бiк, i вона впаде в безодню. Блискавка спалахнула на мить, мигнула бiлим сяйвом по чорних стовбурах велетенських дерев i згасла… Здалеку долинув глухий гуркiт.

— Грiм! — прошепотiла Прiся.

Петро мовчки кивнув головою. У глибокiй темрявi од його кресала зiрочками розсипалися iскри, нарештi трут спалахнув. Парубок зробив новий смолоскип i освiтив мiсцевiсть. Подорожнi стояли перед страшним урвищем, глибину якого оком не можна було змiряти, бо з дна його пiдiймалися високi дерева; дорога обривалася так круто, що якби Петро зробив ще пiвкроку вперед, то вони обоє лежали б на днi урвища з потрощеними кiстками. Петро й Прiся мимоволi позадкували.

— Ой Петре, куди це ми зайшли? — з жахом прошепотiла дiвчина, тулячись до брата.

— I сам не знаю… нiколи не бачив анi цього урвища, анi просiки.

— Що ж нам тепер робити?

— Спробуємо йти понад краєм!

— Нi, нi! — Прiся вчепилася за братiв рукав. — На бога, Петре, краще почекаємо свiтанку, вже недовго… тут досить тiльки оступитися — й смерть… ось i грiм… може, мине гроза…

Справдi, здалеку долинув ще удар, глухий, короткий, а за ним прокотилася по лiсi луна.

— Чуєш? — обiзвалась пiсля довгого мовчання Прiся. — I досi луна йде лiсом… аж дивно.

— Невже луна? — здригнувся Петро, прислухаючись i собi до лiсових звукiв, якi дiвчина прийняла за луну вiд громовицi. — Нi, це щось iнше… це не грiм… здається, рубають лiс чи що?

Обоє почали уважно прислухатися.

Рiвномiрнi звуки, справдi схожi на удари, долiтали вiдкiлясь з глибини, нiби з-пiд землi, й виразно лунали в хвилини затишшя…

Подорожнi вiдiйшли на кiлька крокiв вiд страшного провалля й посiдали на землю. Хоча Петро i втiшав сестру, та сам дуже непокоївся: в несходимих Мот-ронинських лiсах було легко заблудитися, а, крiм усiх небезпек, якi могли виникнути внаслiдок цiєї несподiваної пригоди, ще й поїздка до Уманi по Сару вiдкладалася на невизначений час.

Тим часом удари почулися знову. Цi уаємничi звуки в глухому пралiсi, серед непроглядної темряви наганяли якийсь незбагненний жах…

— Петре! — прошепотiла Прiся, притискаючись тiснiше до брата. — Що б це могло бути?.. Менi лячно!

— А ось, здається, що… — спроквола мовив Петро.

— Чи не молотять? — спитала дiвчина.

— Що ти! — вiдказав Петро. — В глупу нiч, коли хоч в око стрель!.. Еге, он воно що! Це б'ють молотом по ковадлу… так… так… вставай, сестро, ходiмо!

— Oй, брате, куди? — сплеснула руками Прiся. — Адже це, може, нечиста сила!..

— Що ти? — засмiявся парубок. — Це, значить, житло поблизу, якийсь лiсовий хутiрець, а може, й село недалеко! Це слава богу —

ось що!

Дiвчина радiсно схопилася, i вони рушили, обережно намацуючи дорогу понад яром, у той бiк, звiдки долiтали глухi удари; незабаром уже й Прiся не сумнiвалася, що це були звуки вiд ударiв молота по ковадлу. Хоча вони лунали водночас, та можна було розiбрати, що гупало вiдразу кiлька молотiв. Скоро перед подорожнiми здалеку, в глибинi яру блимнув маленький вогник, червонуватий i тремтливий, немов зiрочка. Цi ознаки людського житла викликали в обох страшенну радiсть.

— Вогонь, вогонь! Братику, люди! — радiсно вигукнула Прiся. Але Петро притримав її за руку.

— Тс… — прошепотiв вiн. — Вогонь то вогонь, та бiля вогню, напевно, й люди… тiльки якi? В лiсi, та ще вдвох, не можна пiдходити так довiрливо, а то, бува, вскочиш у халепу. Прив'яжемо тут коней, а самi спершу пiдповземо i роздивимося, хто це й що.

Парубок прив'язав коней, потiм лiг на траву й звелiв Прiсi повзти слiдом за ним, намагаючись робити якомога менше шуму. Чим далi вони просувалися, тим легше ставало повзти, бо вогонь освiтлював найближчi до яру дiлянки лiсу.

— Стiй! — мовив нарештi Петро. — Тепер поповземо до урвища.

Безшумно, звиваючись по вологiй лiсовiй травi, Петро й Прiся гадюками пiдповзли до самого краю урвища i, сховавшись за великим кущем, глянули вниз.

Глибокий яр тут ширшав i утворював улоговину; дерева на днi її були вирубанi, й на вiльному мiсцi розмiстилося десять величезних кузень. Купи вугiлля яскраво палали, освiтлюючи всю улоговину й сусiднi дiлянки лiсу. Бiля кожної кузнi метушилося по кiлька голих до пояса людей. Однi велетенськими мiхами роздмухували вогонь, другi пiдносили до палаючих горн лемешi, коси й залiзнi штаби, третi працювали бiля ковадл, четвертi виносили вже готовi ножi й наконечники для списiв i складали їх у купи. Цi купи блискучої, щойно викуваної зброї тяг-лися вздовж усiєї улоговини. Здавалося, їх могло б вистачити на величезне вiйсько.

Молоти не замовкали, лише iнколи чулись уривчастi слова ковалiв. Недалеко вiд кузень хропло, розлiгшись на землi, кiлька таких самих напiвголих велетнiв.

Затамувавши подих, Петро й Прiся мовчки спостерiгали протягом кiлькох хвилин цю сцену. Несподiване видовище вразило їх.

Для кого готували стiльки зброї, нашi подорожнi зрозумiли вiдразу; але їм нiколи ще не спадало на думку, що справа повстання зайшла так далеко, що таємнi люди, якi верховодять усiм цим, володiють такими силами, що скрiзь, по всiх ярах, по всiх пущах, йде гарячкова робота, мета якої — визволення вiтчизни. А вони ще й досi стоять осторонь вiд боротьби…

— Це все вiн, Залiзняк, сокiл, гетьман, — шептала Прiся, мiцно притискуючи руки до серця, що несамовито калатало, i образ Залiзняка виростав перед нею, повитий якоюсь магiчною, надприродною силою.

Аж раптом сильний стусан в одну мить розвiяв усi Прiсинi мрiї; дiвчина мало не скотилася в яр i мимохiть голосно скрикнула.

— Га, пiдлi тварюки! — пролунав над нею чийсь хрипкий, грубий голос. — Думали пiдглянути й виказати нас, та не вдалося! Запорожцiв не так-то легко обдурити!

Прiся з жахом озирнулася i побачила, що її тримає за комiр велетенський на зрiст запорожець; такий же велетень держав i Петра.