Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

— Неодмiнно… Марнi мрiяння… — хрипiв полковник.

— Тим паче, що якби було апробовано зрiвняння дисидентiв, сирiч православних, у всiх iз шляхтою польською правах, а також у вiльному сповiданнi релiгiї, то це породило б велику спокусу в малоросiйському народi, який живе пiд росiйським скiпетром. А беручи до уваги факцiї, якi мали мiсце нещодавно, — до невдоволення i ремствування привело б…

— Покласти край, ваше високопревосходительство, — перебив полковник.

— Вiдхилити, — поправив його з лагiдною посмiшкою Воєйков. — Тим паче що милостива

наша цариця спiвчуває дисидентам i втручається в справи Корони польської, i коли господь допоможе, — Воєйков загадково усмiхнувся, — урiвняє їх з народом росiйським у правах, чинах i рангах, як i народи малоросiйськi, котрi живуть по сей бiк.

— Це, одначе, не вiдповiдатиме справедливостi, — мовив, густо почервонiвши, полковник, — рiвняти росiйськi вiйська, вiрних слуг отечества й престолу, з розбiйниками, мазепинцями, яких не раз викривали в зрадi.

— Що робити! — Воєйков розвiв руками. — Полiтичнi резони… Цариця дбає про злиття… Та мало надiй, щоб це здiйснилось, бо кожен хохол сидить i думає про гетьмана… Ось навiть цей обозний, що тiльки про свої хутори помишляє, i той, либонь, у душi iнше таїть…

— Хе-хе! А про хутори оного мазепи, батечку Федоре Матвiйовичу, ви iстиннi вiдомостi маєте?

— Iстиннi… Багатий, несказанно багатий, i єдина донька, бiльш нiкого… i гарна з себе.

— Це байдуже! — полковник усмiхнувся. — Казна… в походах розтрусилась…

— Одразу поправите свої дiла; шлюб цей, як я вже казав вам, усiм нам буде на користь…

— I кишенi полатає.

— Мене весiльним батьком запрошуй! Ощасливлений полковник дзенькнув острогами.

— А сам же вiн, мазепа цей?

— Я балакав з ним: з дорогою душею!

— Ну, а дочка?..

— Завзята хохлушка, а втiм, думаю, не встоїть… Невже воїн росiйський не здобуде цiєї вiкторiї?

— Охо-хо! Надiюсь… одначе не завадить пiти й засвiдчити їй свою пошану.

— До того ж вона й нудьгує сама.

Полковник пiдвiвся, ще раз дзенькнув острогами, вклонився Воєйкову i попрямував важкими кроками до зали.

Пройшовши мiж танцюючими парами, вiн розшукав генерального обозного, який розмовляв з одним iз росiйських вельмож.

— Дуже поспiшав, пане генеральний, засвiдчити мою венерацiю щодо резонiв, висловлених вами в розмовi з паном генерал-губернатором.

— Щиро вдячний, — вiдповiв генеральний обозний, потискуючи руку полковниковi, — штатськi резони перш за все.

— Вельми приємно чути такi резонабельнi слова, але де ж ваша дочка? Я б хотiв побачити її, засвiдчити їй свою естимацiю…

— Ходiмо, ходiмо… Сподiваюся, що пан полковник не вiдмовиться заїхати до нас на хутiр, по-простому, без фасонiв, на хлiб-сiль?

— Це… кгм… залежатиме вiд однiєї чарiвницi, — а ось i вона! Генеральний обозний пiдiйшов з полковником до вiкна, бiля якого сидiла Дари-на; вона схилила голову на руку й неуважно стежила за фiгурами танцю, витаючи думками далеко звiдси, в монастирi, що сховався в Мотронинському лiсi.

— Доню, Дарино! — покликав її обозний. Дiвчина стрепенулась i оглянулася.

— Пан полковник, Iван

Сидорович Хрущов, бажає познайомитися з тобою!

— Багато чував про розум ваш i про всiлякi iншi привабливi якостi вашi, — прохрипiв полковник, ще раз вклонившись Даринi й дзенькнувши острогами. — Але я бачу, що ви в танцях не берете участi, а тому чи не краще зробити приємний для думок i для очей променад?

— Далебi, тут страшенно душно, — погодилась дiвчина.

Полковник ще раз дзенькнув острогами, вклонився, подав Даринi руку i, випнувши груди, рушив з своєю дамою через залу до розчинених дверей, якi провадили в сад.

Величезний сад генерал-губернатора, розбитий в дикому гаю, що вкривав усi гори, якi тяглися понад правим берегом Днiпра, освiтлювався рiзноколiрними лiхтариками. А втiм, освiтлена була лише незначна частина саду, решта ж, що збiгала до берега Днiпра, тонула в глибокiй тiнi; де-не-де стояли лави, на яких тепер вiдпочивали стомленi танцями пари. По освiтлених дорiжках i на верандi палацу походжали молодi офiцери, голосно смiючись i розмовляючи про свої справи. У саду було прохолодно; нiжними хвилями розливалися в повiтрi пахощi квiтiв; звуки музики, пом'якшенi вiдстанню, здавалося, пливли, танучи пiд зеленим склепiнням лип.

Дарина пiдвела очi на всiяне зорями небо.

— Ой хороше! — вирвалося в неї з грудей глибоке зiтхання.

— Пречудової — голосно вiддихуючись, мовив полковник. — Панна не танцює, та й я у мистецтвi цьому не майстер. Он вони, шаркуни, жевжики, — кивнув вiн у бiк молодих офiцерiв, — а пусти їх у дiло — нiкудишнi! Гвардiйцi, — шематони, петиметри, для парадiв, а в дiлi армiя їх усiх на своїх плечах виносить!

Полковник заговорив про перевагу пiхоти перед усiма росiйськими вiйськами, про її заслуги, про те, що гвардiї несправедливо вiддають бiльшу шану.

Дарина майже не слухала, про що говорила їй ця чужа людина; дiвчину мучила iнша думка: навiщо вiн розмовляє з нею, навiщо батько рекомендував його з такою радiсною усмiшкою, навiщо вiн привiв її сюди? А що, коли вони вже вирiшили цю справу? Що тодi?

Полковник помiтив нарештi, що Дарина слухає його дуже неуважно.

— А втiм, у прекрасних малоросiянок вiйська росiйськi, здається, не в авантажi?

— Чому? — здивувалася Дарина. — Якщо вони не чинять нам зла…

— Зла? Боронь боже! Ми лише встановлюємо скрiзь спокiй i порядок, припиняємо крамолу, бунти, сваволю…

— А в Польщi ви встановите мир i спокiй?

— За одним лише словом наймилостивiшої царицi.

— А чи узнає вона про те, що коїться в Польщi, чи вiзьме близько до серця цю справу?

— Кгм… Справа ця в нас на першому планi, й цариця пильно стежить за всiм, що вiдбувається в Польщi.

— То, виходить, ви тут пробудете…

— Аж поки не встановимо спокою…

— О, слава богу!

— А панна цiкавиться справами полiтичної ваги? Я гадав досi, що це жiночому нiжному серцю не властиве, а може, панна боїться вторгнення ляхiв? То це, зважаючи на присутнiсть армiї росiйської, даремно…