Останнi орли
Шрифт:
— На бога, панове, що це вам спало на думку? — заговорив Петро. — Та ми ж свої!
— Свої! — вигукнув iз злобним смiхом запорожець. — На черевi, як гадюки, пiдповзаєте та пiдглядаєте з-за кущiв, що робиться внизу?
— Хотiли дiзнатися, хто зiбрався вночi, що роблять… Страшно ж так iти, а як побачили, що кують, то й задивилися.
— Задивилися? Цiкаво стало? Ну, йдiть же, йдiть та познайомтесь ближче з нашим молотом i ковадлом.
При цих словах очi запорожця так страшно блиснули, що в Прiсi вiд жаху пiдломилися ноги.
— Змилуйтесь… за що ж нас карати? — закричала вона, падаючи на колiна перед козаком i з благанням простягаючи до нього руки. — Ми свої… свої… присягаюся пречистою, спитайте кого хочете… З Малої Лисянки, лисянського титаря дiти.
— Хоч би й самого протопопа! Ви побачили те, чого не можна було
Прiся затулила обличчя руками й ревно заридала… Петро похнюпився, але жоден м'яз на його обличчi не здригнувся.
— Якщо треба карати, то мене карайте, — сказав вiн похмуро, — а дiвчину простiть, вiдпустiть її додому, я її завiв до лiсу.
— Дiвчину? Нi, дiвчина гiрше, нiж три хлопцi: знаємо ми бабськi язики!.. Та що тут з вами теревенi правити, тягни їх, брате, до отамана!
Запорожець пiдняв ридаючу Прiсю i, перекинувши її собi через плече, пiшов попереду, а його товариш зв'язав Петровi руки й попростував iз своїм полоненим слiдом за ними…
XIV
До палацу київського генерал-губернатора Федора Матвiйовича Воєйкова раз у раз пiд'їжджали важкi ридвани, запряженi цугом, новомоднi берлiнськi коляски та рiзнi каруци. З екiпажiв, пiдтримуванi слугами, виходили вельможнi гостi. Перед очима простого люду, що стояв на протилежному боцi вулицi, мелькали напудренi перуки, оксамитовi французькi каптани, пошитi в обтяжку, на прусський кшталт мундири, стрiчки, зiрки, позолоченi шаблi, жiночi високi зачiски, штофовi сукнi з низько вирiзаними лiфами й червонi черевички на дуже високих каблуках.
Серед цих строїв, пошитих за останньою французькою модою, вряди-годи з'являлися козацькi жупани, високi кораблики, оздобленi коштовним камiнням, дорогi байбараки й спенсери, а також старопольськi кунтушi.
Iз зовнiшнього вигляду гостей можна було судити, що у генерал-губернатора збиралося найрiзноманiтнiше товариство. Та, власне, так воно й було. За останньою угодою, Київ опинився поблизу польського кордону, й через те в ньому постiйно стикалися три елементи: великоруський, малоруський i польський. Посаду київського генерал-губернатора могла займати лише надзвичайно спритна, хитра й промiтна людина, яка не прогавила б своєчасно повiдомити кому слiд про те, що затiвають ляхи, як дивиться на ту чи iншу справу малоросiйська старшина, що дiється на Запорожжi i тому подiбне.
У своєму наказi, виданому росiйським чиновникам, котрих посилали в Малоросiю, Катерина велiла їм дбати про зближення малоросiян з великоросiянами, а також стежити за поведiнкою тамтешньої старшини, певна рiч, непомiтно, нишком. Через те, що знищення гетьманщини викликало серед малоросiян глухе, але сильне невдоволення, великоруським чинам, якi управляли краєм, рекомендувалося бути у всякому дiлi обережними.
Нiхто не мiг лiпше виконати волю царицi, нiж київський генерал-губернатор Федiр Матвiйович Воєйков; хитрий i спритний вельможа, випробуваний в мiнли-востях двiрцевого життя, вiн завжди знав, куди вiтер вiє, i вмiв пристосовуватись до будь-яких обставин. Збираючи в себе на бенкетах київську верхiвку, Воєйков добре знав, хто чим дихає i кого до якої партiї можна вiднести. Ось чому з київського обрiю iнодi безпричинно зникали вельможнi малоросiйськi старшини i йшли вгору незначнi й навiть нiкчемнi особи.
Розкiшний губернаторський палац, важкої й пишної архiтектури, з колонами й левами бiля пiд'їзду, увесь сяяв вогнями. Його навстiж розчиненi дверi, з лакеями, що стояли бiля входу в дорогих лiвреях i перуках, здавалося, зустрiчали однаково радо кожного гостя; та сам господар, пан кавалер i генерал-губернатор Федiр Матвiйович Воєйков, кожного новоприбулого гостя вiтав з тонкою рiзницею, ледь помiтною для стороннього ока.
Вiд входу до першої зали палацу вели короткi, але широкi сходи, застеленi розкiшним килимом; обабiч сходiв горiли важкi бронзовi канделябри, що стояли на високих позолочених колонах; арка, оповита зеленню, вела до першої зали, уже повної вельможних гостей; посеред залу, ближче до арки, в яку входили гостi, стояв сам Воєйков, оточений небагатьма найближчими до нього сановниками. Його гладенько поголене, набiлене обличчя з пухлим пiдборiддям, що тонуло в мереживах, здавалося надзвичайно добродушним i привiтним; та коли хто помiчав пронизливий, бистрий погляд вельможi, що iнодi спалахував з-пiд округлих
Тим часом гостi уже заповнили ряд залитих яскравим свiтлом залiв, обставлених позолоченими меблями; у всiх кiмнатах стояв жвавий гомiн. Панянки, чекаючи на танцi, обмахувалися вiялами й розмовляли з блискучими офiцерами нещодавно прибулих до Києва полкiв. Офiцери наввипередки розважали панянок, розповiдаючи їм останнi петербурзькi новини: говорили про нiжнi ланцюги амура, якi скували ту чи iншу особу, про новi зворушливi романси, якi останнiм часом вийшли в Петербурзi, серед них називали наймоднiшi — "Любовный вертоград", "Геройский дух и любовные прохлады" та iншi не менш зворушливi й сентиментальнi; розповiдали про чудеса, що їх творив граф Сен-Жермен у Петербурзi, i про нову ворожку, яка володiє мистецтвом приборкувати вражене амуром серце, а також гоїти "любов без надiї". Розмовляли про останнi моди: про те, як наклеюють тепер при дворi мушки, i про новий танок, введений нещодавно у Версалi.
Поважнi матерi, якi суцiльною шпалерою розмiстилися пiд стiнами зали, гомонiли бiльше про господарськi справи, переказували мiсцевi плiтки, причому з жахом розповiдали про те, що цариця прищепила собi й наслiдниковi вiспу i що у Францiї ченцi розп'яли якусь дiвицю, що вона два днi висiла розп'ята й жива, а на третiй день, коли дiвицю зняли, рани її вмить загоїлися. У вiдокремленiй вiд танцювальних зал вiтальнi були розставленi столики для гри. Тут зiбралися поважнi й лiтнi сановники, а втiм, серед них можна було побачити i кiлькох молодих запеклих картярiв; грали в костi й в карти, в рiзнi iгри: в лямур, фараона, рокамболь i вiст-руаяль. Тут розмовляли виключно про полiтику: про невдоволення Порти, про намiри Францiї й Австрiї, про те, що французи перестали вживати у своїх паперах слово "iмператорська" при титулi величнiсть i на запитання, чому це сталося, вiдповiли, що таке словосполучення суперечить законам французької мови. Говорили, що цариця, дiзнавшись про це, сказала: "Супроти ж правил мови росiйської не приймати грамот без належної титулатури" i що вiдтодi росiйське посольство перестало приймати французькi грамоти. Найбiльше гомонiли про справи польськi й про дiї князя Рєпнiна; та про сей останнiй предмет говорили обережно, озираючись на всi боки, щоб не почув хтось iз полякiв. Натякали на можливiсть вiйни… Нишком повiдомляли про новi образливi пасквiлi, що з'явилися в Парижi, про самозванцiв, що об'явилися на окраїнах, i про змiну настроїв "там", про помiтне пiдвищення нових осiб.
Тим часом до пiд'їзду генерал-губернаторського палацу хвацько пiдкотив дорогий ридван, запряжений шестернею вороних цугом. З передка скочив козачок i, широко вiдчинивши дверцi ридвана, висадив звiдти пана генерального обозного, а слiдом за ним i панну Дарину. На грудях генерального обозного красувався нещодавно одержаний орден; на Даринi був дорогий кунтуш iз рожевого злотоглава, гаптованого золотом; червоний оксамитовий спенсер перехоплював тонкий стан; свiтло-зелена шовкова спiдниця, гаптована внизу золотом, доповнювала її вбрання. Нiжну шию панни прикрашали разки коштовних перлiв, топазiв, гранатiв i рожевих коралiв… Попелясте пишне волосся її було заплетене в двi коси, i коси цi без будь-яких прикрас спадали по спинi аж до колiн. Незважаючи на те, що на обличчi дiвчини не було нi бiлил, нi рум'ян, його нiжна бiлiсть вражала. Дарина пiднялася сходами слiдом за батьком.
Уздрiвши обозного, Воєйков ступив крок уперед i якомога привiтнiше мовив:
— А, пан генеральний, приїхав, не забув… А я вже й не сподiвався бачити в себе твою милость… Казали, вiдлучався ти кудись…
— На прощу їздив у Мотронинський монастир… Донька впросила… Клопочеться справами благочестя нашого! — вiдповiв обозний, шанобливо вклоняючись Воєйкову, а сам подумав: "Ого, хитрий москаль, уже й це пронюхав". — Одначе, думаючи про спасения душi своєї, я не забував i про приемну для мене еквiтенцiю i спiшив повернутися до щасливого для мене дня.