Останнi орли
Шрифт:
— Нi, мене тривожить доля рiдного народу.
— Кгм! — полковник голосно крекнув, скоса поглянув на Дарину, але вiв далi, намагаючись надати своєму хрипкому басу по можливостi бiльшої лагiдностi. — Похвально. Схильнiсть до добра прикрашає жiноче серце… Кгм… Про добросердiсть вашу говорять усi довкола, i я бачу, що це щира правда.
Дарина мовчала.
— Кгм… — провадив полковник, — шановний батечко ваш зробив менi приємне й люб'язне запрошення вiдвiдати його; я отвiтствував, що вельми радий заїхати й вiддати йому агенцiю та що ця вiзитацiя моя залежатиме вiд одної чорнобрової чарiвницi, а саме — чи перебуває моя особа у неї в авантажi? Бо не хотiлося б менi вiдступати з чималою конфузiєю…
Дiвчина трохи
Полковник крекнув:
— Кгм… Звичайно. Але зауважу, що шановний батечко ваш рангом дорiвнює генерал-бригадировi; а через те, що й наймилостивiша цариця наша прагне урiвняти, оскiльки це дозволяють полiтичнi резони, вiйська малоросiйськi з росiйськими, то й нам перед вами чванитися не випадає. Та я й сам не шематон гвардiйський, не шаркун, не петиметр, а чесний i доброзвичайний солдат… Кгм… I хоча дурощами любовними не займаюся, одначе як справжнiй християнин не супроти мар'яжу; звичайно, жiнку шукав би не модницю й манiрницю, а просту, покiрливу й хазяйновиту… А тому прошу вас сказати менi… кгм… просто, без фасонiв…
Дарина похолола, та полковник не закiнчив своєї мови, бо в цю мить їх наздогнав захеканий молоденький офiцер i доповiв, що генерал Кречетников просить полковника до себе.
Полковник звiв плечi, дзенькнув острогами i, вклонившись паннi, промовив:
— Пробачте, обов'язок служби…
— Може, я продовжу з вами, панно, цей приємний променад? — послужливо запропонував молодий офiцер. Але Дарина вiдмовилась.
— Нi, дякую, щось голова наморочиться… Я сяду тут i вiдпочину…
— Поспiшатиму, наскiльки дозволить обов'язок моєї служби, — полковник ще раз трусонув еполетами i, випинаючи груди, поспiшив за молодим офiцером до яскраво освiтленого палацу.
Як тiльки вони зникли, Дарина встала з лави й пiшла в глибину саду. їй було страшно навiть подумати про зустрiч iще з ким-небудь. Туга й розпач стискали дiвчинi гру- ди. Увесь цей бал, усi цi пишно вирядженi гостi, розмови… такi далекi їй, такi бай- дужi!.. I цей полковник. Господи! Невже ж вiн говорив серйозно? О, безумовно! Адже такий служака не марнуватиме часу на пустопорожнi розмови… Очевидно, вiн уже розмовляв з її батьком, i той, звичайно, зрадiв нагодi видати доньку замiж за пол- ковника росiйської армiї. "Ох, батьку! — Дарина до болю заломила руки й ще швидше пiшла алеєю саду, яка закiнчувалась урвищем, що збiгало до самого Днiп- ра. — Там тиранять, катують рiдний народ, братiв по кровi й по вiрi, приневолюють усiх до унiї, чинять звiрства, яких i свiт не бачив, а йому байдуже! Замiсть того, щоб тут шукати ради, просити допомоги, вiн боїться, аби його не запiдозрили в спiв- чуттi до бунтiвних хлопiв; клопочеться про те, щоб видати свою єдину доньку за чужу людину! Невже вона погодиться? Нiколи! Та хiба це в людських силах?! Та якби Найда, кохаючи її, i не покинув монастиря, вона все-таки залишилася б вiр- ною йому на все життя!" — Дарина схопилася рукою за серце, що тривожно кала- тало в грудях.
"Де вiн тепер, що робить? Чи залишив уже монастир? Ох, лицар, герой України! О, якщо тiльки вiн стане на чолi повстання, усе рушить за ним! I цей герой кохає її, Дарину, її одну! — Дiвчина згадала Найдинi слова, його голос, весь його образ, могутнiй, прекрасний, i серце її застогнало, защемiло вiд щастя й болю. — Чи думає вiн тепер про неї? Коли пiднiме повстання? Чи прилине за нею? Вона пам'ятає, вона жде… Коли ж? Коли?" — з грудей Дарини вирвалося важке зiтхання. Вона спустилася до краю урвища й, сiвши там, затулила обличчя руками. Думки її полинули далеко-далеко, до Мотронинського монастиря, до пралiсiв, де ще блукала давня воля й згасаюча слава далеких лiт… Глибоко внизу, бiля пiднiжжя скелi, котив свої води Днiпро,
— Авжеж, Петре, чужi пiвнi весело спiвають, а нашi понiмiли, — почула Дарина.
Вона здригнулась, цей сухий, скрипучий старечий голос був знайомий їй, вона вже його чула десь… Але де й коли? Цього дiвчина не могла пригадати.
— Та й не дивно, — .вiдповiв другий, — нi свiтла, нi простору. нема.
— Сядьмо тут, — перебив його перший голос.
— Коли б не пiдслухав хто.
— Нi, там урвище, а з цього боку, вiд палацу, нам буде видно всiх, а нас закриє тiнь.
— I справдi!
Дарина почула, як обидва спiвбесiдники сiли на лаву, що стояла пiд розлогою липою. Вона глянула в той бiк, але нiчого не побачила: спiвбесiдникiв закривала тiнь дерева. Якусь мить пiд липою панувала цiлковита тиша.
— Ну що ж, допитався? — знову пролунав сухий, скрипучий голос.
— Так, допитався.
— Що ж?
— О-хо-хо! Розумнi люди завжди чужими руками жар вигортають, а дурнi поперед батька в пекло лiзуть… Коли в Польщi пiдiймуться ще бiльшi чвари та гайдамацькi бунти i, скориставшись iз цього, на неї почнуть чинити наїзди запорожцi або козаки, тодi втрутяться з вiйськами й москалi задля оборони своїх кордонiв, сирiч помiняють правлiння Корони, якiй не пiд силу тримати в покорi пiдвладнi їй народи, i подiлять Польщу помiж iнших держав, що встановлять скрiзь залiзний порядок.
— То, виходить, бунти цi бажанi, й вiйська, що прибули в Київ, їх не придушуватимуть?
— Авжеж! Не гнiваються навiть на запорожцiв, якi беруть у цих бунтах участь!
— Так, — вiдповiв на це скрипучий голос. — То вже давно не є мiстерiум, що тим, хто прибуває сюди звiдти, видано ординанса мати вовчi зуби й лисячий хвiст… Чому б i нам не мати орлиний погляд i змiїне жало?
— Гай-гай, друже прозорливий, погляд то залишився, але з жала отруту вже витягли, сичить тiльки, а вжалити не може…
— Наберемося сили, тiльки б роздивитись довкола! Що в туркiв?
— Заварюється каша. Французи пiддають жару, — бути вiйнi!.. До нас вiд султана листи йдуть… М-м… Хитрий цей москаль… Уже пронюхав щось… Треба буде замести слiди.
— А як справа за Днiпром?
— Росте, шириться… — тут голос стишився так, що Дарина вже не могла розiбрати окремих слiв.
Нарештi старечий голос знову стало чути виразнiше:
— Ех, друже! Навiщо тiльки господь продовжує днi мої? Чи не для того, щоб я на власнi очi побачив похорони любої України? Адже i орел є, i сокiл… а орлят… тiльки б клекiт почули… До осенi б упоралися з Польщею, покiнчили б справу… Та ось доводиться оглядатися на iнших… Нас стережуть, щоб вирвати здобич. А вiйна турецька нам на руку.
— Що й казати, адже тепер i на нас, запорожцiв, не тим духом дихають. Подобрiшали й на деякi справи крiзь пальцi дивляться, вольностi повертають. Без нашої ж допомоги, тiльки своїм вiйськом, з турком не впораються. Адже ми всю їхню вдачу, всi звичаї, всi ходи й виходи знаємо.
— От тепер би, друже, спираючись на це їхнє бажання, роздмухати повстання в Польщi, пiдняти б запорожцiв звiдусiль, начебто на допомогу братам, та пiд час турецької вiйни й перекинутися всiм пiд турка! Адже тодi вони могли б вiдмахнути пiд султанову руку весь наш рiдний край…