Остання любов Асури Махараджа

Дереш Любко

— Мої поклони, дядьку, — Асура Махарадж виповз із вімани й покірно, склавши долоні в пошані, схилив голову перед старшим. Хоч така ввічливість уже виходила з моди, все ж Асура виростав у сім’ї з традиційними цінностями. — Пробач, що прийшов без попередження, дядечку. Маю пильну розмову до тебе і знаю, що тільки ти один здатен розрадити моє серце.

Дядько обійняв Асуру Махараджа й запросив до невеличкого столу під деревом. На пригірку перед Садами Зізнань дядько мав просту хатину із соломи. Лежанка, горщик, костур, пара мисок — оце й усе майно, що залишив собі дядько Аді Гада. Він завжди славився зреченістю, чим, безумовно, завоював авторитет серед колег. Тепер же, на схилі життя, дядько дозволив аскетичній натурі проявитися повною мірою. Аді Гада Пандит присвятив залишок свого життя зближенню з вічним. Позбавлення зовнішніх атрибутів, котрі би нагадували про його причетність до певного соціального укладу, було частиною його шляху.

— Сідай, любий Асуро, — припросив його дядько, вказуючи на місце навпроти себе. — Що привело

тебе в такому поспіху на ці околиці королівства?

— Любий дядьку, — звернувся до нього Асура Махарадж, склавши долоні в жесті прохання й згорнувши могутнього хвоста смиренними кільцями. — Великий неспокій охопив мій розум, відколи я задумався над тим, як я живу, над тим, як влаштоване наше суспільство і наука, і тим, які мотиви керують нашою цивілізацією. Що дужче намагаюсь я розібратися в хитросплетінні законів і правил, усталених у нашому світі, то більш заплутаним почуваю себе. Скажи мені, дядьку, що може заспокоїти мій розум, як мені повернути втрачену рівновагу? Я загубив свій розум у цьому складному світі, і більше не знаю, де правда, де брехня. Будь ласка, достойний родичу, просвіти мене. — Сказавши це, Асура покірно схилив голову.

Дядько подивився на Асуру Махараджа, в його погляді сплелися любов і співчуття.

— Ти велика душа, любий племіннику, — сказав дядько. — Не кожен наважується ставити ці запитання так прямо, адже запитання передбачають відповідь. А що, коли відповідь не принесе нам втіхи?

Дядько, бувалий учасник не одного філософського диспуту, з видимим задоволенням пробуджувався до розмови, пригадуючи, вочевидь, ту молодечу пору, коли метафізичні дебати були його пристрастю.

— Я не боюся незручної правди, дядьку, — підняв голову Асура Махарадж. — Я боюся неуцтва. Жага впитись істиною висушує мене, тож, благаю, пролий на мене милість свого розуміння, розкрий мені, хто я, яке моє призначення, чому, попри те, що я живу в найпрекраснішому закутку Всесвіту, я продовжую відчувати муку і неспокій? Розкажи мені, хто такі напівбоги і хто такі ми, демони. Чому ми воюємо, і чому ця війна ніяк не закінчиться? Чому одні кажуть, що світ нереальний і в ньому немає основи, інші кажуть, що світ створений Абсолютом і поклоняються йому як найвищій причині, а ще інші насолоджуються і веселяться, ні про що не думаючи? Хто підтримує закон у цьому всесвіті? Хто правий, до кого долучитись, за ким стояти, дядьку? Я готовий прийняти істину, якою б страшною та не була, лиш би вона дала перепочинок моєму стомленому темрявою невігластва серцю.

Дядько задоволено вислухав щирі слова Асури Махараджа. Видно було, що слова ті припали до душі старому змієві.

— Мій любий племіннику, ти запитуєш мене про те, що хочуть знати мудреці на всіх планетах. Я бачу, що ти вже дозрів до того, аби прийняти всепоглинаючу мудрість, котру, наче найкоштовніший скарб, передають достойні наґи від серця до серця тим, хто готовий з покорою й уважністю слухати. Золотий мій, найдорожчий Асуро! Сльози стоять мені в очах, коли я дивлюся на тебе, такого молодого, гарного, повного надій та оптимізму. Якби я не знав, що ти — син свого батька, котрий, передчасно відійшовши, наділив тебе щедро всіма піднесеними якостями змія, я б не наважився показати тобі цю жахливу коштовність, котру судилося бачити тільки безстрашним, бо істина — найважче випробування. Отож, почуй істину і прийми її глибоко в своєму серці, любий племіннику, — дядько замовк, і Асура побачив на його обличчі печаль і скорботу.

— Цей світ нереальний, любий Асуро. Нереальний від початку і до кінця. Немає ні тебе, ні мене, а те, що є, — лиш ілюзорний результат взаємодії одного ніщо з іншим. У ньому немає сенсу ні на початку, ні в середині, ні наприкінці. Немає жодної остаточної правди, до якої можна було б дійти під кінець життя, а тому пізнавати цей світ — марне. Все, що тобі зустрінеться на цьому шляху — лиш мара. Всі, кого ти знаєш — тільки привиди. Ніхто ніколи не створював цей світ, він виник сам собою як помилка і омана. Цей всесвіт безпричинний, він не має ні центру, ні окраїн. Реальність випадкова. Ті, що намагаються побачити в хаосі видимість порядку, лише поглиблюють своє незнання. Так само, як випадково зачинається дитина в лоні матері, так випадково народжується цей світ, аби, непідвладний жодному законові, зникнути в один момент без жодної на те причини. Коли ми спимо, нам здається, що нас оточують тисячі привабливих речей, однак, коли ми прокидаємось, усі вони щезають. Так і цей світ є лише сном нашого розуму. Тому, поки ти молодий, живи і насолоджуйся, любий племіннику. Спробуй усе, не відмовляй собі ні в чому, а коли доп’єш цей келих життя до дна, ти зрозумієш, що він був завжди порожній.

— Але як із нічого могло виникнути щось, дядьку? — спитав Асура Махарадж.

— Воно ніколи не виникало, не виникає і не буде виникати, — суворо відповів старий аскет. — Як у темряві можна прийняти мотузку за змію, так і ми приймаємо цей ілюзорний світ за істинний у темряві нашого невігластва.

— Але ж, раз ми прийняли мотузку за змію, значить, ми знаємо, що є й змія, не тільки мотузка!

— Асурчику, логікою можна довести будь що, і будь що заперечити, — ствердив дядько. — Немає ні смерті, ні народження, ні старості, ні страждань, ні їх подолання. Така досконала мудрість, що передається від змія до змія, неси її в собі й змирися з тим.

Асура покірно схилив голову.

— Хто не приймає досконалої мудрості

зміїв, той опиняється поза межею цивілізованого світу демонів, любий племіннику. У цьому є втрата і для нас. Ми бачимо — цей Всесвіт населений варварами, а ми — єдине джерело просвітництва у ньому. Ми найсильніші, найрозвинутіші істоти у Всесвіті. Ми — верхівка еволюції. Як старші, ми почуваємо відповідальність за наших молодших братів і бажаємо їм добра. Що станеться зі Всесвітом, якщо не стане наґів? Але ні так звані святі, ні напівбоги, ні інші мешканці курортних планет не цінують наших зусиль, вони не приймають істинного прогресу. Одурені власними фантазмами, вони вірять, буцім існує хтось, хто сотворив цей світ. Буцім існує певне скупчення всіх благих якостей, яке вони називають Богом, Абсолютом, Душею Світу чи Верховною Суттю. Замість того, аби віддати належне нам, тим, хто справді підтримує цей Всесвіт, вони воліють залишатись у темряві. Вони кусають руку, котра годує їх. По-дитячому ігноруючи дані науки, вони нав’язують свою диктатуру ідей собі подібним, граючись у кишенькові деспотії. Зв’язуючи початково вільну істоту надуманими законами і правилами, підтримуючи ортодоксію, контролюючи свідомість мас, сотні тисяч так званих небесних суспільств формують жорсткі ієрархічні системи влади, маленькі диктатури маленьких фюрерів, роздутих від пихи. Поглинуті почуттям провини за насолоду, якої вони так прагнуть, вони карають себе епітиміями, накладаючи їх не тільки на себе, але й на тих, хто перебуває в їхній владі. Сповідуючи напоказ пуританську мораль, вони мислять хтиво, дивляться жадібно, їх серця повні гордині та заздрощів. Так, перебуваючи в омані, вони переходять із тіла в тіло, з одного народження в інше, все більше занурюючись у придумані світи моралі, іноді опиняючись на верхніх курортних островах, а іноді падаючи на саме дно цього всуціль вигаданого світу. Вони проповідують милосердя і співчуття, любов і щастя, не розуміючи, ким є насправді, і примножуючи в такий спосіб зло.

— Чим є зло, любий дядьку?

— Злом є все, що віддаляє тебе від розуміння своєї природи, Асуро. Все, що говорить, ніби існує причина і наслідок, діяч і дія. Все, що твердить, буцім існує хтось чи щось поза тобою. Зло багатолике, у нього багато голів. Під личинами щастя, любові, терпіння, смирення, жалю воно входить тобі в серце і роз’їдає тебе зсередини. Жахливі сумніви поселяються у твоєму розумі. Знай же — зло хоче, аби ти задумався, чи правильно ти живеш. І як тільки у тебе виникне найменший сумнів, воно тут же схопить тебе і з’їсть, як найпотворніший канібал із околиць імперії. Зло — це напівбоги, Асуро. Зло — це нерівність. Зло — це ієрархія. Як може хтось стверджувати, начебто знає більше, ніж інший? Це зло, Асуро. Як тільки хтось каже тобі, Асуро, що володіє істиною, убий його, тому що він — зло втілене. Немає істини, котру не можна було б заперечити. Немає ніякого остаточного знання. Немає ні знання, ні незнання, Асуро, це все — лиш коливання твого розуму, викликане зусиллями недругів. Немає й недругів, Асуро, є лише ти, який не вірить самому собі. Зрештою, немає й тебе, тож усі ці коливання порожні. Тоталітарні диктатури небожителів — ось справжня геєна вогняна. Ось хто поширює дезінформацію про пекельні світи, про плач і скрегіт зубів. Хіба тобі зле, Асуро? Хіба у тебе мало тут їжі, вина, достойних подруг? Хіба існують речі заборонені в нашому світі?

— Ні, дядечку, всього цього у нас предостатньо, і в нас дійсно панує цілковита свобода.

— Це рай, Асуро! Істинно кажу тобі, ти мав удачу народитися в раю.

— Любий дядьку, поясни, чому тоді наш рай називають підземним?

— Палиця коротка чи довга, Асуро? Цей камінь великий чи малий? Все залежить від того, під яким кутом дивитися на цей світ, любий племіннику. Для тих, хто обрав для себе муки совісті замість свободи, хто мучиться провиною, чиї комплекси залишаються на рівні трирічної дитини — для того наш край видається підземним. Для нас же — немає нічого кращого, ніж надійний захист земної кори над головою. Рай — це місце повної безпеки. Хіба може бути якась тривога у раю? Ні, рай повинен бути захищеним, так, як надійно захищений наш дім. Але, врешті-решт, що таке рай? Це тільки ще одне двоїсте слово, Асуро, ще один виток невігластва. Все є, як є. Все єдино, все нереально. Ось та мудрість, до якої повинен прийти в кінці життя справжній змій, гідний називатися наґом. Присвятивши своє життя боротьбі з невіглаством, поширенню культури та прогресу, такий шляхетний змій, проявивши звитягу, на схилі літ відходить від справ. Відійшовши, він починає вивчати давню мудрість і приходить до висновку, що все — марнота марнот. Всесвіт порожній, всі приваби, за якими гнались ми упродовж життя — лиш фантоми, а нас оточують тільки привиди.

— Дядечку Аді Гада, я чув, на планетах напівбогів Абсолюту поклоняються так, наче Він — жива істота. У чому тут діалектична помилка? Просвіти мене в цьому.

— Що таке абсолют, Асуро? Де є цей абсолют? Як звучить абсолют? Без насолоди немає страждання, без білого ми не знаємо, що існує чорне, а без конечного нам не пізнати, що існує нескінченність. Так само й абсолют можливий тільки поряд із відносним, а значить, він — не самодостатній. Тільки в тобі одному вся правда. Ти — остаточна істина. Вір у себе, поклоняйся собі, служи собі, слав себе, бо в тобі захована правда істини. Так ти впевнишся, що ти — єдина реальність, і розітнеш мечем розрізнення усі вузли прив’язаностей, о шляхетний. Така настанова зрілого демона, о досконало мудрий, прийми її в серце і більше ні над чим не думай.