Острів Робінзона
Шрифт:
Манаурі був показний на зріст, але негр перевищував його ще на півголови. Це мав бути неабиякий силач; на широких плечах і випуклих грудях звивалися могутні клуби м'язів. Як я зумів оцінити на відстані, у нього були бистрі, проникливі очі, жваві рухи і владна, як у людей, що звикли наказувати, постава. Напевне, то був їх вождь.
Розмова між Манаурі і негром була дуже бурхлива. Сперечалися. Негр поривчасто, Манаурі спокійніше. Я відчував, що негр намагається затримати його, а він хотів піти до мене й поговорити.
— Манаурі amigo! — кричав
З напруженими вкрай нервами, я відчайдушно витискував з пам'яті різні іспанські слова, які будь-коли чув. Ішлося про те, щоб подолати опір завзятого негра і переконати всіх інших у моїх дружніх почуттях.
Вперті слова приходили до мене, мов полохливі птахи.
— Go… amigo… de todos! Я друг усіх вас! — ледве склеїв я і, радий, що мені це вдалося, голосно вигукував по кілька разів, немов урочисте заклинання.
Великий негр поспішно щось наказав кільком товаришам; ті бігом кинулися в зарості і почали продиратись крізь кущі, щоб одрізати мені відступ. Зрозумівши їх наміри, я голосом і рухами голови та рук виразив свій протест, а потім кинувся тікати. Я мчав за якихось сто кроків попереду погоні. Не могло бути й мови, щоб мене наздогнали: будучи колись відомим у Віргінії бігуном, я й на острові зовсім не втратив швидкості.
Обернувшись до своїх переслідувачів, я кивав їм, щоб перестали гнатися за мною, але ті мчали ще завзятіше. Їх було шестеро чи семеро. Якщо не опам'ятаються в останню хвилину, буде погано: проллється кров, їхня кров.
Біжучи до густих заростей кактусів, за якими чатували мої товариші, я вже здалеку почав кричати до них:
— Арнак! Вагура! Вийдіть мерщій з укриття!.. Рушниці! Покажіть рушниці!
Як багато залежало в цю мить від того, чи добре мене зрозуміють і чи швидко справляться! Від цього залежало і життя тих семи, що гналися за мною, а якщо б уже пролилася кров, то, мабуть, і наше життя.
На щастя, все склалось добре. Хлопці чудово зрозуміли, що відбувається. Вискочили із сховища, не тільки грізно вимахуючи легкими рушницями, але й з таким жахливим криком, що могли б нагнати страху і на численнішого противника. Коли я добіг до них, Арнак кинув мені в руки приготовану для мене рушницю і крикнув:
— Їх уже немає! Відступили!
І справді, вже тільки показавши рушницю, хлопці як слід виконали своє завдання: у моїх переслідувачів відпало бажання до дальшої авантюри. Ховаючись в заростях, вони втекли.
— Тікаймо звідси. Швидко! — шепнув я хлопцям.
— Ти думаєш, що вони гнатимуться за нами? — запитав Арнак.
— Зараз, мабуть, ні. Але коли опам'ятаються, то хто знає… В усякому разі нам треба зникнути з їх очей!
Матео
Петляючи і затираючи, наскільки це було можливо, за собою сліди, ми повернулися до печери. Сонце стояло на половині дороги між півднем і вечором. Того дня ми не чекали неприємних відвідин.
Ми
— Кого це ти хочеш зарізати таким гострим ножем?
— Себе.
Замовк. А за хвилину, вказуючи на своє горло і роблячи рух, ніби він перерізує його, пирхнув:
— Тут?
— Угадав, мудрець! Тут!
— Ти хочеш позбавити себе життя? — Ні, тільки бороди.
— А-а-а…
Індійці пирснули веселим сміхом. Я ще ніколи не бачив їх у такому чудовому настрої.
Навіть завжди похмурий Арнак майже розвеселився. Вони знали, що протягом кількох найближчих годин, незалежно від злої чи доброї волі великого негра, вони зустрінуться з своїм земляком Манаурі, і це сповнювало їх такої радості.
Нагостривши ніж, я знайшов дві підхожі дошки, і ми всі три пішли до річки. Я змазав волосся заячим жиром, щоб воно було м'якше, а потім, вкладаючи його поміж дошками, звелів зрізати якнайближче до шкіри.
— Ти будеш не такий красивий! — з удаваною турботою застеріг Вагура. — Будеш менше схожий на тигра!
— Зате їм більше подобатиметься! — оцінив Арнак.
— Кому?
— Ну, тим жінкам. Хіба ти не бачив їх? Глузували шибеники з мене і мого терпіння. Адже ніж, хоч і гострий, — не бритва, він більше виривав волосся, ніж різав. Після буйної колись бороди, від якої лишилися тільки жалюгідні рештки, дійшла черга і до волосся на голові. Щось там іще залишилось, але шия виглянула на світ божий. Глянувши після цієї операції на свій відбиток у воді, я побачив, що тепер у мене більш людський вигляд.
Цілком зрозуміло, що до своєї домівки ми прийшли не тільки для того, щоб пополуднувати і зрізати мені волосся. Йшлося про те, щоб на випадок нападу під час нашої відсутності сховати всі найважливіші речі. Отож обидва плоти ми перетягнули в такий закуток, де густі кущі, немов балдахін, звисали над річкою. Запасну зброю ми закопали в кутку печери під купою сіна. Що змогли — сховали в навколишніх заростях; ми навіть прив'язали там у сховищі кілька великих живих черепах, які були в нашому господарстві.
Заспокоєні тим, що досить надійно сховали своє рухоме майно, ми знову вирушили до табору. Дійшли туди, коли саме заходило сонце. Поки було видно, уважно оглядали гущавину поблизу нашої зупинки, щоб уникнути засади. Але все було в порядку, в гущавині ніхто не сидів, прибулі стояли на старому місці, по той бік гирла струмка.
На цей раз я з двома легкими рушницями під рукою залишився в сховищі, а товариші пішли до табору. Взяли з собою рушниці, щоб ті бачили, що ми озброєні, але обидві ці рушниці були зіпсовані і до того ж не заряджені: якби у хлопців насильно відібрали зброю, то вона б однаково не пригодилася ворогам.