Острів Робінзона
Шрифт:
Перед відходом я ще раз дав своїм молодим друзям останні вказівки, немов батько в хвилини прощання:
— Отже, ідіть і поговоріть з Манаурі! Нізащо в світі не проговоріться нікому, скільки тут нас. Навіть Манаурі цього поки що не повинен знати.
— А якщо вони запитають про це?
— Скажіть, що я суворо заборонив вам говорити — та й годі! Не відкривайте також, скільки у вас зброї!.. Переконайте і Манаурі, і того велетня, що я людина не тільки чесна, але й доброзичлива як до індійців, так і до негрів, і з радістю допоможу, якщо вони потребуватимуть моєї допомоги.
— Ми
— Ну, добре, добре… Вони, мабуть, у дуже скрутному становищі, їх щось жорстоко притиснуло. Розпочинати ще нерозумну війну зі мною було б верхом безглуздя.
— А якщо той велетень захоче нас убити?
— Це мало ймовірно, вже хоч би тому, що там є Манаурі. Але, може, він трохи божевільний! Якщо загрожуватиме, скажіть, що я чатую поблизу, і не встигне він заподіяти вам кривду, як сам дістане кулю в лоб. Ви тільки крикніть до мене…
— Дивись, Яне! Ми триматимемось біля вогнища, щоб ти весь час нас бачив.
— Чудово!.. Що б там не сталось, я боронитиму вас, як власне життя. Я вже вам колись казав, що ніколи не залишу вас у біді!
— Ми пам'ятаємо, Яне!
Пішли. Темрява дедалі густішала, і я підкрався за ними аж до самого струмка. Тут притулився за кущем. Табір розкинувся за кілька десятків кроків од мене, і я міг не тільки чути все, що було голосно сказано, але й бачити, незважаючи на ніч, бо там горіли два невеликі вогнища.
Незабаром до мене долинули чіткі, переривчасті голоси. То хлопці прийшли в табір. Я бачив, як ішли до вогнища і як навколо них збирався натовп людей.
Крізь натовп важко було стежити за тим, що там діялося: збиті в купу фігури затуляли хлопців. Я уважно оглянувся. За кілька кроків од мене росла кокосова пальма. Стовбур її біля землі піднімався похило, немовби по діагоналі, а вже значно вище йшов перпендикулярно. Босоніж я легко виліз на цю похилу частину — з висоти мені чудово було видно весь табір. Хлопці стояли біля вогнища, так, як вони й казали. Нас відділяло якихось вісімдесят кроків, трохи забагато, щоб уночі можна було зробити влучний постріл. Одну рушницю я взяв з собою наверх, щоб завжди мати її напоготові, а другу поклав на землі біля стовбура.
Я бачив, як Манаурі, впізнавши хлопців, схвильований, вітався з ними. З щирою радістю обнімало їх і ще кілька індійців, без сумніву, з того самого племені. Негри, що були свідками цієї зустрічі, раділи не менше, ніж індійці, і навіть велетень, на цілу голову вищий від усіх інших, дружелюбно приймав молодих гостей. Камінь звалився мені з серця, і, сповнений добрих думок, я чекав дальших подій.
Арнак щось голосно сказав людям, які його оточували, і ті присіли на землі. Тільки Арнак, Вагура, Манаурі і велетень-негр залишилися стояти.
«Спритний чорт!» захоплено подумав я про молодого індійця, бо внаслідок його дотепного розпорядження мені краще було все видно, а саме цього він, мабуть, і хотів.
До пізньої ночі точилась їх жвава і досить безладна розмова. Спочатку Арнак довго тягнув, розповідаючи, звичайно, про те, що з ним було на каперському кораблі і на острові. Показував вибиті капітаном зуби, а Вагура — шрами на спині і одірване вухо. Звичайно,
Коли він закінчив, знов одізвався Арнак; тепер він говорив, мабуть, про мене; індійці охоче слухали його, але серед негрів, коли Манаурі переклав їм, піднялося неприхильне бурчання. Виступив негр-велетень і страшно лаявся. Індійці перебивали його, заперечували. Зчинився страшний гармидер, аж доки Манаурі не звернувся голосно і розсудливо до тих, що посварилися, і втихомирив бурю. Дійшли до якоїсь згоди, напруження помітно спало, і Арнак попрямував у мою сторону, голосними вигуками запитуючи, де я.
Я одізвався. Підійшовши до мене, він коротко пояснив становище:
— Все гаразд, Яне!
— Як? — здивувався я. — А сварка?
— Індійці вірять тобі, і всі на твоєму боці. Негри, власне кажучи, теж, тільки…
— Тільки що?
— Бояться всіх білих. Але ми їх переконали.
— Це певно?
— Мабуть, так.
— А чого вся ця група сюди припливла? Що каже Манаурі?
— На півночі то справді острів Маргарита, ми не помилилися. Негри й індійці там у страшній неволі. Останнім часом були заколоти. Невільники повстали проти іспанців. Але програли. Рабовласники безжально карають їх, багатьох убивають. Цим людям вдалося захопити три човни, і вночі вони відплили. Через два дні добралися до нашого острова.
— І що збираються робити далі?
— Втекти на материк, але спочатку тільки відпочити і добути харчів. У них мало їжі…
— То будуть тут щонайменше кілька днів?
— Авжеж.
— І не бояться погоні?
— Є різні думки. Вони втекли вночі, ніхто їх не бачив. До того часу погоні не помітили. Сподіваються, що так буде й далі і вони цілі допливуть до материка.
— А чи знають вони про течію?
— Ми про це не говорили.
Не бажаючи створити враження смішного вояки, який ходить з двома рушницями, я взяв з собою лише одну, перевісивши її через плече, а другу залишив, приставивши до кокосової пальми. Ніхто цього не помітив: над струмком стояла густа темрява. Я перебрів через воду, яка досягала тут до литок, і пішов прямо до вогнища, біля якого стояли старшини.
— Buena noche! Доброго вечора! — привітав мене Манаурі.
— Buena noche! — відповів я і, підійшовши, подав йому руку.
Ми міцно потиснули один одному руки. Це був чоловік близько сорока років, із спокійним, розумним виразом обличчя, яке одразу викликало довір'я. На його посмішку я теж відповів посмішкою.
Навколо вогнища стояло кілька чоловіків індійців і негрів. Я по черзі підходив до кожного з них і вітався, подаючи руку. Великий негр, що стояв трохи осторонь, хотів нишком відійти, але я поспішив до нього і, простягуючи руку, сказав: