Острів Робінзона
Шрифт:
— Buena noche, amigo!
Всі дивилися на нас, і йому було незручно не подати мені руки. Ледве доторкнувся. Дивився при цьому вниз, на землю, і виглядав, як та надута сова. На його обличчі був вираз неабиякої прозорливості, якоїсь визивної гордості і разом з тим дикого завзяття. Коли б не похмурість, то в його рисах можна було б помітити щось привабливе. Здивований, я відзначив, що велетень порівняно молодий — йому було щонайбільше років двадцять п'ять, отже, був трохи молодший від мене.
— Amigos! — одізвався я до присутніх і зразу ж перейшов на англійську мову. — Amigos! Як людина,
Ця промова до всіх присутніх у таборі завдавала неабиякого клопоту, бо спочатку Арнак перекладав мою англійську мову на аравакську, а Манаурі потім — з аравакської на іспанську. Шлях, отже, не прямий, але вів до мети.
Слухаючи мої слова, індійці не приховували своєї радості, Манаурі ж висловив мені подяку і заявив, що добиватимемось цієї волі, — адже, як сказав йому Арнак, я теж думаю добратися до материка, а оскільки я людина досвідчена і знаю острів, то вони охоче прислухатимуться до моїх вказівок та порад.
Тоді вперед вискочив негр-велетень. Він аж трусився весь, очі його метали блискавки гніву.
— Люди! — вигукнув він. — Невже ви втратили розум?! Хіба не бачите, що це білий? Чи ж був коли-небудь білий вам другом?
— Заспокойся, Матео! — лагідним голосом стримував його Манаурі.
— Невже у вас така коротка пам'ять, курячі ви голови? — сердився невгамовним негр. — Чи ви вже забули ті кривди, яких зазнали від цих звірів у білій шкурі? Хто нам на все життя випалив на щоках клеймо рабів?.. Хто нам аж до кісток пошматував спини?.. І ви хочете йому довіритись?.. Ви, дурні, ще й вождем його обираєте?
— Тільки на острові! — обізвався один з індійців.
— Він не такий, як ті! — запевнив Манаурі.
— Чому не такий? Сам потрапив у біду, тому й підлещується. А нехай тільки вибереться звідси!.. Звідки ти знаєш, що він не такий, як ті?
— Арнак говорив.
— Арнак! Арнак! А може, Арнак — то пес, що їсть з панської руки, що своїх братів розірве, аби підлизатися до пана? Хіба мало таких прислужників? Звідки ви знаєте, що Арнак не такий?
— Знаємо Арнака…
— Знаєте, яким він був давно! Неволя змінює людей!
— Неволя, як я переконався, загартувала його.
— Він не такий! Він не такий! — гнівно глумливим голосом пирхав Матео (так звали негра), цідячи крізь зуби слова, які сказав раніше Манаурі. — Чому не такий? Хіба він не був на піратському кораблі? Був, сам Арнак про це проговорився. А хіба не нападають піратські кораблі на мирні села, хіба не хапають індійців у неволю? Чого ти був на піратському кораблі, скажи нам, ти?!
Він втупив у мене палаючий погляд і чекав, мов невблаганний суддя. Коли його запитання, перекладене з іспанської мови на аравакську, а потім — на англійську, дійшло до мене, я просто відповів: — Змушений був.
— Змушений був? Хіба ти був невільником?
— Майже невільником. Я тікав од посіпак, так само, як тікаєте зараз ви. І в мене не було іншого виходу, крім піратського корабля.
— Як це так? Хіба є білі раби? Вперше чую.
— Він англієць, а не іспанець! Не забувай цього! — вставив,
То було питання до мене, і я відповів, що правда.
— І вони працюють на плантаціях, так само, як інші раби? — пирхнув з недовір'ям Матео.
— Працюють так само цілими роками, аж поки не викуплять себе.
— Все це мені здається дуже дивним!.. Я знаю, що англійці не кращі, ніж іспанці. На острові Ямайка вони винищили індійців і привезли тисячі рабів-негрів. Катують їх так само, як іспанці. Але про білих рабів я не чув… А ти був таким рабом, чи що?
Глумливий, погордливий тон його почав нервувати мене. Збуджував у мені почуття опору. Я міг відповісти, що був невільником, і одразу залагодити справу. Але мені не хотілося принижуватись до брехні, хоча б навіть і незначної, перед цією зарозумілою людиною.
— Таким рабом я не був! — відповів я.
— Чуєте, він признається? — тріумфуючи крикнув Матео до індійців.
— Але мене переслідували, — додав я збудженим, гнівним голосом, — і я мусив тікати на піратський корабель.
— І ти хочеш, щоб ми цьому вірили? — в'їдливо засміявся велетень.
— Так, хочу! Бо я сам чесна людина і вас вважаю за чесних!
Матео змінився на обличчі, став поважніший. Довгий час зважував щось у думках, задивившись на полум'я багаття. Потім підвів очі, сповнені глибокого суму, і сказав, звертаючись до індійців:
— Досі між нами була згода, спільна недоля єднала кас. Ми разом вирвалися з неволі і перепливли на цей острів. Тут на дорозі нам стала велика небезпека — з'явилася біла людина. Білі завжди були нашими ворогами. Ви кажете, що ця біла людина — виняток, що це наш друг…
— Матео! — умовляючи, перебив його Манаурі. — Це справді наш друг, повір мені!
— Як же я можу тобі вірити, коли ти знаєш його так мало? Подумай, друже!
— Повинен вірити!
— Не можу вірити, бо йдеться тут про надзвичайно важливі речі, про долю всіх нас… Але почекайте! Справа тут в чомусь іншому. Припустимо, що ти маєш рацію, Манаурі, що це порядна людина. Він англієць, так же? Пам'ятайте, що острови, які нас оточують, і материк, до якого ми добираємось, і все море навколо належить не англійцям, а іспанцям, ворогам Англії. Якби англієць потрапив тут у лапи іспанців, то його чекала б така сама, а то — хто знає! — може, й гірша доля, ніж нас.
— До чого ти ведеш, Матео?
— А ось до чого. Зараз-то він, може, й добрий. Але якщо ми зустрінемося з іспанцями — а це може незабаром бути, і, можливо, дійде навіть до боротьби з ними, — то чи не згадає тоді цей англієць, що він — біла людина, і чи не зрадить в останню мить усіх нас, щоб урятувати свою шкуру? Чи не купить він свого життя ціною нашого?
Запанувала глибока тиша. Слова Матео справили глибоке враження. В них була страшенна сила, яка немовби зачарувала слухачів і цим підкоряла їх. Матео був людиною міцною не тільки фізично, але, однаковою мірою, і розумово. Думки його були чіткі і логічні, не можна було не визнати їх слушності, якщо — і тут Матео помилявся — якщо б я мав слабку і непостійну вдачу. В цьому Матео був несправедливий.