Острів Робінзона
Шрифт:
Коли індійці розповідали про все це, на обличчі у мене був, напевно, вираз недовір'я. Вони помітили його й одразу ж показували мені покалічені тіла, пошматовані батогами спини, руки з відрубаними пальцями, глибокі шрами на ногах, плечах, на грудях. Де тільки їх не було…
Я вперше так близько зіткнувся з потворним світом неволі. Рабство було і на півночі, в моїй Віргінії теж одні кривдили і мучили інших, але я не бачив цього на власні очі. Живучи в західних лісах, серед вільних поселенців, я досі мало думав про це. Тепер мене ніби ножем ударили. Дивлячись на цих людей, я не міг собі уявити, що вони служили іншим виключно як робоча худоба, що в жорстоких муках гинули
Того вечора біля вогнища на моєму Острові Робінзона вперше в житті я з глибоким болем побачив усю несправедливість, яка панувала між людьми. І хто чинив цю несправедливість, хто приносив у життя стільки жорстокості?
— Ти не хотів би почути, — звернувся до мене Манаурі, — як загинув брат Матео?
— Розкажіть.
Брат Матео був ниряльником — невільником найбагатшого на острові іспанця, якого звали дон Родріго — вже саме звучання цього імені проймало людей жахом. Пан весь час вимагав, щоб ниряльник ретельніше добував з моря молюски, але той уже не міг, бо він десять місяців працював і сили його були вже зовсім вичерпані. Пан, бачачи, що з нього вже мало візьмеш, і бажаючи застерегти інших ниряльників, засудив його до смертної кари. Розправитися з ним мали собаки. На Маргариті були великі собаки, спеціально треновані. В день покарання пан запросив кількох приятелів, іспанців, зігнав також усіх невільників, навіть малі діти мусили бути при цьому, і вчинив криваве видовище. Коли на арену привели приреченого, дон Родріго звелів нацькувати на нього грізного пса. Брат Матео оборонявся від звіра, як тільки міг, — хоч і він, і всі присутні знали, що жити йому лишилося лічені хвилини, — і тримався на ногах, не підпускаючи розлютованого собаку до свого горла. Коли іспанці вже досить наситилися жахом і розпачливою обороною негра, його пан звелів випустити другого собаку. Двом псам бідолаха мусив піддатися. В той час, коли він одбивався від першого, другий скочив на нього, звалив на землю і розірвав горло. То були страшні собаки, такі самі, як їх пани.
— Ідіть спочивайте! — попросив я індійців, коли настала мовчанка. — Завтра нас чекає важка праця!.. Пам'ятайте, що тут ви в повній безпеці! Спіть спокійно!
Хоч я й побажав їм спати спокійно, але сам довго перевертався з боку на бік, доки заснув. Гірка страва, яку я прийняв, мабуть, вплинула трохи на нерви.
Знак хижого шуліки
На світанку другого дня всі були на ногах, і, похапцем поснідавши, кожний пішов у свій бік. Я вже вирушив у напрямку поля, щоб побачити, чи не бешкетували вночі на кукурудзі шкідники, коли індієць, який вартував на вершині гори, задиханий прибіг до мене і щось поспішно говорив, показуючи на північ.
— Hispanos! Hispanos!
— Іспанці! — тільки й розумів я, але й цього мені було досить.
Я вмить повернувся до табору, який весь уже був на ногах, і в супроводі індійця швидко виліз на схил гори. Не було потреби лізти високо, — з висоти близько п'ятдесяти кроків над рівнем моря було все видно.
— Там! — показав мій товариш рукою.
З півночі йшло судно. Воно було ще на відстані десяти-дванадцяти миль, але тримало курс прямо на наше узбережжя. За дві-три години могло підійти до острова. Корабель мав дві щогли з парусами, це була, мабуть, шхуна — швидке судно, значно менше, ніж звичайні в цих водах бригантини.
— Скликати всіх людей! Завернути мисливців! — вигукнув я до індійця, забуваючи, що це не Арнак і не Вагура, які розуміють англійську мову.
В таборі лишалося четверо дорослих: індієць, який повідомив мене про судно, дві жінки і я. Мисливці
Ми побігли кожен у свій бік. Обидві жінки були порівняно молоді і мали здорові ноги, тому вони не під вели. Десь через годину одна з них привела групу Вагури, друга — Манаурі, який, пливучи недалеко від берега, вчасно помітив жінку, що подавала йому знаки. В той час, коли вони старанно ховали пліт у гущавині над струмочком, повернувся й я з групою Арнака.
— Немає ще рибалок! — зауважив я занепокоєно. До них побіг індієць, вартовий з узгір'я, він, як сам запевняв мене рухами, був чудовим плавцем, і я звелів йому пропливти до П'яти Скель, що стояли за півмилі од берега.
У моряків на судні, звичайно, була підзорна труба, тому я заборонив показуватись на березі моря і взагалі на відкритих місцях, що особливо стосувалося вартових на горі. Вогнища були погашені.
Я оглянув зброю. Був дуже радий, що напередодні показав рушниці тим кільком індійцям і трохи повчив їх стріляти. Тепер кожному з них я вручив рушницю, — причому найдужчим дав важкі мушкети, — і звелів зарядити їх. Кожному виділив пороху і куль на десять пострілів. Після цього сказав, що кожен повинен як зіницю ока берегти свою рушницю, порох та кулі і що зброя буде у них до того часу, поки я не розпоряджусь якось інакше.
— Рибалок ще немає? — допитувався я.
— Нема.
Манаурі послав двох юнаків-скороходів, вони повинні були з'ясувати, що сталося з рибалками і з тим індійцем, якого до них послали.
Не було сумніву, що шхуна — судно справді виявилося шхуною — мала на меті наш острів. Підійшла на якихось чверть милі до берега і, пливучи на цій віддалі, прямувала з півночі на південь уздовж східного узбережжя. Припавши до великого каміння на схилі гори, ми добре бачили корабель.
— Допливає саме до П'яти Скель! — зауважив Арнак.
— Дивіться! — сказав я. — Опустив головний парус.
— Невже вони хочуть зупинитись? — буркнув Вагура.
— Мабуть, так! — відповів я.
Ні. Не зупинилися, тільки зменшили швидкість. Очевидно, вони зробили це для того, щоб без поспіху оглянути острів. Дивлячись на них крізь підзорну трубу, я розрізняв групу людей, які стояли біля борту і пильно стежили за нашим островом. У одного з них теж була підзорна труба. Так, це погоня іспанців з Маргарити! Я намагався полічити їх. На судні було близько п'ятнадцяти чоловік.
Хоч я і взнаки не дав, але на серці у мене похололо. Озброєні до зубів іспанці, у яких до того ж, можливо, була ціла зграя лютих собак, легко могли б справитися з нашою, хоч і більшою, але незрівнянно гірше озброєною групою. Я вже не покладав таких великих, як раніше, надій на наших свіжоспечених стрільців, і, хто знає, можливо, в цьому становищі найвідповіднішою зброєю в їх руках був би лук. Я розповів про свої турботи Манаурі, Арнакові і Вагурі, які були на горі.
— Я думаю, — відповів Арнак, — що ті три, які вже раніше вміли стріляти, напевно не підведуть нас.