Острів Робінзона
Шрифт:
Манаурі погодився віддати два човни з тією умовою, що він візьме собі найбільшу шлюпку, на що згодився й Матео. Велетень був задоволений, що воля його здійснилася.
Небо на сході зблідло, провіщаючи кінець ночі. Я послав Вагуру на другий берег струмка, щоб він приніс мені легку рушницю, залишену там під пальмою.
В той час, коли люди в таборі збирали свої убогі пожитки, Манаурі, Матео, Арнак і я стояли біля вогнища. Уже хотіли розійтись, але я попросив усіх лишитися ще на хвилинку. Я знав природу острова, знав усі можливості добувати
— Дичини тут не так багато, щоб її вистачило для харчування, — повідомив я. — Необхідно збирати плоди, дикі овочі, коріння…
— Будемо збирати, — сказав Манаурі.
— Для вас це іграшка, бо ви тутешні, а ось товариші Матео, мабуть, не знають пущі: вони ж прибули з Африки.
— То нічого! — вигукнув Манаурі. — Виділю одного чи двох чоловік з наших, вони навчать їх… Зрештою і дружина Матео добре розуміється на цьому, бо вона родом з нашого племені!
— Не хочу вашої допомоги! — з обуренням відмовився велетень. — Самі собі дамо раду.
В цю мить прибіг схвильований Вагура і сказав мені на вухо, що він не міг знайти рушниці, пропала десь!
— Стояла біля пальми, — пояснив я.
— Я шукав там скрізь навколо пальми! Немає!.. — Погано шукав!
— Іди сам побачиш!
Я пішов. Справді, рушниці не було. Вночі хтось її забрав. Скажу точніше, вкрав. Мені стало дуже гірко, жаль було рушниці.
Повернувшись до табору, я повідомив Манаурі про втрату. Індієць зараз же почав допитуватись серед своїх. Рушниці ні в кого не було, ніхто її не бачив.
Ми пішли до Матео, я одразу прямо сказав йому, що пропала рушниця.
— Знаю! — зухвало блимнув очима. — Вона у мене! Принесли мені. Візьму її собі.
— Це моя рушниця, правда?
— Знаю!
— Ну, і що далі? — спитав я роздратований. Матео звернувся до присутніх індійців, немов до свідків:
— Тепер самі бачите, який він друг нам! Казав, що рушниць у нього багато. Сам знає, в якому скрутному становищі ми зараз перебуваємо і як нам потрібна зброя. А він хотів би у мене її відібрати… Ні, тепер це моя рушниця!
Я стримав своє обурення. Знову був спокійний. З жалем глянув на нього.
— Матео! — сказав я тихим голосом, пильно дивлячись йому в очі. — Ти дивак і йдеш поганою стежкою! Знаю, що тобі потрібна зброя. Але одне діло красти, і зовсім інше — говорити по-людськи. Якби ти по-людськи звернувся до мене, я, очевидно, не відмовив би тобі.
Бачачи, що на обличчі його з'являється вираз пихи, я додав:
— Зрештою, що тобі дасть ця рушниця? У ній пороху на один постріл. Вистрілиш раз і все.
— Може, ти хочеш, щоб я благав тебе на колінах? — буркнув злісно.
— Ні, не хочу, Матео!.. А оскільки ти, як бачу, не збираєшся віддати мені рушницю і я знаю, що вона пригодиться тобі, то дам тобі ще пороху і куль із своїх запасів.
Серед присутніх індійців і негрів почулися вдячні голоси. Зате на
— Дивіться-но, який добрий! — крикнув. — Ти не прибирай мене до рук своєю благородністю, не виставляй на посміховисько. Не хочу я твого пороху! Не хочу твоєї рушниці! Вдавися нею!
Гукнув до своїх, щоб принесли йому зброю, і наказав віддати її мені. Люди виконували це знехотя, а Манаурі заклинав, щоб він був розсудливий і взяв рушницю, але ж Матео — ні і ні!
Розвиднювалось дедалі більше. Розширювався горизонт. Я виліз на дюну поблизу і оглянув океан. Навколо, скільки бачить око, пусто. Погоні не було.
В човен індійців сіло тільки одинадцять чоловік, тобто жінки з дітьми та шість веслярів, а решта групи разом з нами вирушила пішки. Матео мав намір на човнах обійти острів з півночі, але я щиро не радив йому цього робити: дорога з протилежного боку — зі сходу і з півдня — була трохи коротша, а головне — безпечніша, бо коли б за ними вирушила якась погоня, то вона обов'язково прийшла б з півночі, від острова Маргарита. Велетень тільки вперто похитав головою і буркнув, що, незважаючи на це, він попливе північною стороною.
Коли жінки сідали в човни, мені показали дружину Матео. Це була молоденька і незвичайно вродлива індіанка; вона тримала в руках синка, якому було, мабуть, з рік. Матео з надзвичайною турботою, якої я ніколи не міг би чекати від такої нелюб'язної людини, взяв дитину і дбайливо допоміг жінці сісти в човен. Погляд, яким він дивився на дружину і дитину, був сповнений любові і відданості. Бачачи все це, я не міг надивуватися.
Манаурі підійшов до мене, запитуючи, чи не треба затерти сліди, залишені табором.
— Обов'язково, — відповів я.
Ми всі, чоловіки й хлопці, з допомогою гілляк протягом кільканадцяти хвилин знищили сліди перебування табору.
Коли згодом, ідучи вже по піску вздовж узбережжя, я глянув на море, то побачив, що не тільки великий човен індійців, але й обидва човни негритянської групи пливли на південь. Отже, Матео послухав моєї поради.
«Дивна людина!» подумав я.
Тінь з маргарити
Хоч ми всю ніч не спали, але часу на відпочинок не було. Всіх нас чекала неабияка праця. Нагодувати в наших умовах двадцять п'ять ротів — це не дрібниця.
Як тільки ми під час припливу моря втягнули важкий човен у верхню течію струмка — до цієї справи всі доклали рук — і сховали його під ліанами, я побіг на кукурудзяне поле, з учорашнього ранку зовсім осиротіле. Разом зі мною був Манаурі; мені хотілося похвалитись перед ним нашим багатством.
Я не помилявся. Багато папуг сиділо на майже дозрілих початках, з насолодою пожираючи зерна. На землі ходила ціла зграя чорних птахів, схожих на великих курей. Я вже хотів прогнати геть цих шкідників, але Манаурі стримав мене.