Острів Робінзона
Шрифт:
Манаурі з задоволенням вислухав моє пояснення, а потім запитав, хто хоче залишитись добровільно. Ніхто не мав такого бажання, всі хотіли йти. Тому Манаурі сам призначив чотирьох чоловік, у тому числі двох з рушницями. Він користувався серед своїх людей повагою, його слухали.
Я видав стрільцям по двадцять патронів на рушницю, потім ми взяли на два дні їжі і, не зволікаючи, вирушили. Для кожної
Швидкою ходою, майже бігом ішли ми один за одним (за індійським звичаєм) по прибережному піску. Наша група з шістнадцяти чоловік, утворювала ніби довгий ланцюг. Всього у нас було дев'ять рушниць, а крім того, я взяв свій старий, але справний пістолет.
До вечора ми пройшли чималу частину дороги. Біля джерела з чистою водою трохи відпочили і з'їли частину їжі, яку взяли з собою. Під час цього відпочинку я порушив питання, яке вважав надто важливим, щоб його не поставити ясно: хто керує походом?
— Це й мені спало на думку! — вихопився Арнак. — Ти!
— Ні, не я! — заперечив я. — По старшинству керувати повинен Манаурі. Він наш вождь.
Манаурі довгий час мовчав, лагідно дивлячись на мене, потім в його очах замиготіли насмішкуваті вогники:
— Ого, який ти хитрун! Чи ти думаєш, що навіть у цьому повинен годити моєму самолюбству?
— Я кажу цілком серйозно! — відповів я. Індієць беззвучно засміявся.
— Ей, Яне, не треба мені догоджати! Ми й без того любимо тебе, мов брата!
Потім звернувся до решти індійців, вказуючи на мене великим пальцем:
— Ми на цьому острові перебуваємо три дні, а він — понад рік. Він знає тут кожен закуток. У лісах своєї батьківщини він був великим мисливцем. Він дав нам вогнестрільну зброю. Хто ж краще поведе нас проти іспанців? Скажіть?
— Він! Він! Він! — гукнули звідусіль індійці. Манаурі зробив вигляд стурбованої людини, яка змушена підкоритися більшості.
— Чуєш? — крикнув до мене. — Вони самі висловились! Хочуть, щоб ти був! Думаю, що ти нічого не маєш проти?
— Ні, — відповів я весело.
Перш ніж вирушити в дальшу дорогу, я вважав за обов'язкове дати кілька загальних вказівок.
— Нагадую ще раз: я думаю, що до бою не дійде, бо іспанці не пристануть до острова. Та коли з якихось там причин причалять, то найголовніше наше завдання — якнайдовше не показуватись, не допускати, щоб вони довідались про нас. Ви досвідчені воїни і самі знаєте, що значить напасти на ворога зненацька. Тому боротимемось, скільки можна буде, за допомогою ножів, палиць, луків та отруйних стріл і тільки в крайньому разі застосуємо рушниці.
Настала ніч. Хмар не було, і безліч зірок тропічного неба досить непогано освітлювали все навколо. Ми без будь-яких труднощів ішли вздовж моря, дорогою, де кілька разів ходив я, Арнак і Вагура. Минала година за годиною, по зірках ми визначали час. Десь опівночі місяць виплив на небо і стало так видно, що я звелів приглядатись до моря, — чи не побачимо судно.
З гущавини
Давно вже лишилася позаду затока, біля якої я вперше зустрівся з двома хлопцями. Ми наближалися до мети. До Мису Черепах було ще з милю, може, півтори.
Раптом Арнак, що йшов попереду, зупинився так раптово, що я мало не впав йому на спину.
— Тихо! — цикнув він пронизливим шепотом на товаришів, які йшли за нами. — Тихо! Стійте!
Всі зупинилися, прислухались.
За мить десь здалеку долинув до нас відголос, розбитий луною. Загуркотіло раз, вдруге; затихло; потім знову гуркіт. Сумніву не було: це — віддалений звук пострілів. Доходив сюди з району Мису Черепах.
— Причалили! — шепнув Арнак.
— Ми запізнилися! — зойкнув хтось.
Всі були приголомшені, немовби то нас самих спіткало нещастя. Таки й спіткало. Повисла над нами близька, пряма небезпека. Скоріше, ніж ми сподівалися, настала та грізна хвилина, яка мала вирішити нашу долю.
Десь попереду все ще відгукувалась луна від поодиноких пострілів.
Наказу не треба було. Ми кинулися вперед.
Галявина
Стрілянина, як це не дивно, все ще тривала, хоч стріляли з дедалі більшими перервами. А коли, підійшовши ближче, ми почали, краще розрізняти звуки, то змогли встановити, що вони йшли не з одного, а з кількох місць. Всі лунали десь попереду, але один раз далі від нас, другий — ближче, то прямо перед нами, то значно правіше, немовби з глибини острова.
Далі мчати мов навіженим не було рації, бо все це могло закінчитись дуже сумно: задихані і нездатні до боротьби, ми могли б потрапити прямо в руки іспанців. Я наказав зупинитись і трохи відпочити.
— Що там діється попереду? — запитав Вагура. Кілька хвилин уже не стріляли.
— Не розумієш? — Арнак блимнув на нього очима. — Ганяють їх по всьому лісі.
— Людей Матео?
— А кого ж іще?
Хтось з індійців висловив думку, що, може, нам не варто йти далі, якщо група Матео знищена.
— А ми що зробимо? Повернемось до табору? — обурився я.
— Повернемось і сховаємось у глибині острова.
— То ще питання, чи вся група Матео знищена! Може, не один з них утік і ховається в чагарниках. Треба б йому допомогти.
Арнак палко підтримав мою пропозицію, накинувшись на малодушного земляка:
— Чоловіче, що ти хочеш? Ти думаєш, що сховаєшся від них? На цьому острові? Знайдуть тебе!
— Не дізнаються, що ми тут!
— Не дізнаються? Хіба силою не примусять говорити тих, кого спіймають?