Острів Тамбукту
Шрифт:
Значить, Сміт і це помітив. Було ясно, що він говорив не все, що знав. Я почав підозрювати, що він знає про існування щоденника Магеллана, але приховує від мене.
— Отже, що я маю сказати Арикі, коли він виявить обман і зажадає від мене пояснень? — спитав плантатор.
— Він може й не виявити, — ухильно відповів я. — Досі ж не виявив…
— Поки що він не шукав книгу, бо вона непотрібна була. Але незабаром знадобиться — можливо, сьогодні ж. Чуєте, як б'ють їхні дерев'яні барабани? Сьогодні перший день великого свята. Арикі танцюватиме танець семи поясів мудрості, виголошуватиме якісь заклинання —
Плантатор почав бити на почуття. Він завжди так робив: спочатку йшов на противника в лобову атаку, а якщо не мав успіху, починав окопуватися і готувати новий напад здалеку.
— Не турбуйтеся, нічого поганого з вами не трапиться, — сказав я, щоб заспокоїти його.
Але він не заспокоївся і знову почав докоряти мені.
— Але що ви хочете від мене? — спитав я.
— Тільки одного: покладіть книгу таємниць туди, звідки ви її взяли. Потім ми вирішимо, що робити з нею.
У дверях з'явилася Зінга.
— Ходімо, Андо! — крикнула вона, підозріливо поглядаючи на плантатора.
— Ходімо! — сказав я Сміту і встав.
— Куди? — спитав він мене.
— На галявину. Починається свято.
— Гаразд, я піду. Стерн, мабуть, уже повернувся з полювання і вже там. Треба з ним поговорити і сьогодні ж вирішити, що робити.
Ми пішли на галявину, з якої долинали звуки бурума. Стежка йшла через ліс. Високо в гіллі чулися сердиті крики мавп, які стрибали з гілки на гілку, з дерева на дерево, розтривожені бурумом.
Зінга йшла попереду і часто попереджала нас, коли треба було пригинатися, щоб уникнути гострих колючок ліан, які часто звисали майже до землі. Дивлячись на струнку постать і легку ходу Зінги, Сміт сказав:
— Чудесна дівчина! Почувається, щиро прихильна до вас.
— Так, вона і її брат — мої найкращі друзі на острові.
— Ви щасливий! — мовив Сміт. — Станете зятем вождя — це для вас дуже важливо. Матимете в себе за плечима маленького володаря, який завжди захищатиме вас і ніколи не допустить, щоб з вами трапилося щось погане.
— Це вірно, — погодився я. — Боамбо завжди допомагав і захищав» мене, але я ніколи не зловживав його владою.
— Я ще не зустрічав людини, яка б не зловживала своєю владою, — сказав Сміт. — Влада — це солодка отрута, вона сп'янює людину і доводить до самозабуття.
– І через те не можна її давати одній людині. Влада мусить належати народові.
— Народові, ха-ха! — розсміявся плантатор. — Це утопія, притому стара, як світ. Кожен володар думає, що управляє від імені народу і для народу, а насправді виходить навпаки, але облишмо це… Мова була про дівчину. Бачите, як притримує ліани, щоб не покололи вас. Це дуже мило з її боку. Тому я щойно й казав, що ви щасливий. Матимете дружину, яка любитиме вас і догоджатиме
— Ви дуже добре знаєте, що у мене немає таких намірів. Я лікую людей, допомагаю їм, як умію, не шукаючи для себе ніякої вигоди. Ніколи мене не спокушала думка стати вождем племені, дістати владу над ним. Ні, це мені не до душі…
— Апетит приходить під час їди, — в голосі Сміта прозвучала іронія. — Я вам казав, що влада — це солодка отрута: скуштуєте раз, і вам захочеться ще й ще…
Я промовчав, та й не варто було витрачати слова і переконувати його в тім, у що він не вірив.
— Чи вірите ви в провидіння? — несподівано спитав він мене.
— Ні.
— Даремно! Шляхи господні недовідомі, як мовиться в біблії. Ніхто не відає, що його чекає завтра. Коли ви жили у вашій країні, ви й не думали, що на світі існує острів Тамбукту і що на цьому острові достигають для вас кокосові горіхи.
— Ні, звичайно.
— А хіба ви можете сказати, що з вами буде завтра? Чи можете ви твердити, що завтра або позавтра станете сином племені, а ця дівчина — вашою дружиною? Можете, я вас питаю?
Слова плантатора примусили мене задуматися. Що хоче сказати Сміт? Куди він гне?
— Як розуміти ваші слова? — спитав я. — Коли ви щось знаєте, кажіть прямо. Може, головний жрець знову щось готує проти мене?
— Нічого не знаю, — відповів Сміт після короткої мовчанки. — Сьогодні ввечері настрій у мене філософський — от і все. І якщо моя філософія вам не до вподоби, просто не звертайте уваги. Ну от ми й прийшли… О, дикуни вже танцюють!
І справді, посеред широкої галявини палало багаття, Навколо якого танцювали тубільці. Буруму вторило кілька пискливих піу і ау — дудок із шкаралупи кокосових горіхів і тростини. Ті, що танцювали, часто викрикували дружно і протяжно, потім їхні голоси обривалися на найвищій ноті, але луна довго ще відгукувалася в темній тропічній ночі. Хвилі океану з шумом розбивалися об ближні скелі, та вони не могли заглушити криків, писку-дудок і гуркоту бурума.
Зінга схопила мене за руку.
— Ходімо, Андо! Ти ж танцюватимеш з нами! Я пішов був за нею, але Сміт зупинив мене.
— Насамперед треба знайти Стерна, — сказав він.
Зінга попрямувала до танцюючих, а ми з Смітом пішли шукати капітана. Але його ніде не було, і того дня ніхто його не бачив. Ми послали хлопчика пошукати капітана в хатині, й незабаром він справді привів його на галявину. Виявилося, що Стерн повернувся з полювання вже смерком і ліг спати. Він дуже стомився. Цілий день блукав у лісі, вбив кілька птахів, бачив величезного пітона, метрів з десять завдовжки.
— Я досить близько підійшов, не помічаючи його, — розповідав капітан, попихкуючи люлькою. — Ці небезпечні змії, причаївшися, вичікують, доки жертва наблизиться, і тоді несподівано кидаються на неї. Так воно й сталося: пітон раптом зашипів над самою моєю головою, а його зуби страшно блиснули. Я відскочив убік і націлився, але він швидко сповз із дерева і зник у гущавині…
— Облиште пригоди надалі, — перебив його плантатор. — Зараз у нас є справи значно важливіші за пітонів. І небезпечніші, запевняю вас. Ходімо, сядемо на той горбок, подалі від дикунів.