Острів Тамбукту
Шрифт:
Ми пішли на пагорб, з якого видно було все, що відбувалося на галявині. Вже зовсім смеркло, але світло від багаття падало на наші обличчя, і я міг стежити за плантатором. Він заговорив, як тільки ми сіли. Повторив те, що вже сказав мені і що ми з капітаном давно знали.
— Я не питаю, хто з вас підсунув вахтового журналу яхти під нари Арикі, — закінчив плантатор свою довгу тираду, — але я б хотів знати, що являє собою книга таємниць. Так, я мушу знати це…
— Навіщо? — спитав капітан.
— Цілком зрозуміло навіщо. Якщо ця клята книга таємниць являє собою якусь
Стерн поглянув на мене допитливо, і я прочитав у його погляді запитання: «Чи знає що-небудь Сміт про щоденник Магеллана?» Я не міг сказати йому прямо, що нічого не визнав перед плантатором, і тому вирішив сказати наздогад.
— Недавно ви казали мені, — повернувся я до Сміта, — що не бачили книги таємниць і знаєте про її існування тільки від Арикі. Арикі дурисвіт, і його словам вірити не можна. Він просто вводить» н оману тубільців якимсь білим листям і намагається переконати й нас, що воно існує…
— Це ваші припущення, — нервово сказав Сміт. — А сам я певний, що книга таємниць існує. Той факт, що вахтовий журнал із моєї яхти опинився під нарами головного жерця з підміненими палітурками, показує…
— Цей факт ще не є доказом того, що Арикі мав якусь книгу, — заперечив я. — А якщо й мав, то звідки ви знаєте, що вона зникла?
Сміт не одразу відповів. Його обличчя, освітлене багаттям, відливало бронзою. Тонкі губи були міцно стиснуті. В напруженому мовчанні удари бурума лунали ще гучніше. Тубільці танцювали, ставши попарно в коло. Нарешті плантатор повернув голову й суворо поглянув на мене.
— Давайте відкриємо карти, — заявив він рішуче. — Я сам бачив цю книгу. Це був щоденник Магеллана. За нього Британський музей заплатив би мільйони. Я бачив, але не наважився взяти його. Мені не вистачало вашої сміливості, визнаю. Але я б не сказав, що мені бракувало того, чого у вас немає: розсудливості.
Все ясно. Сміт знав про існування щоденника Магеллана і не сумнівався в тому, що ми з капітаном його взяли. Нічого було грати далі в піжмурки. Я повернувся до Степна і спитав:
— Що ви скажете, капітане?
— Скажу тільки одне: щоденник Магеллана ні в якому разі не повинен знову потрапити до рук головного жерця. Це дуже важливий і цінний історичний документ…
— За який Британський музей заплатив би мільйони, — повторив Сміт. — Я щойно казав це і повторюю знову. Говоріть, Стерн… Даруйте, що дозволив собі перебити вас.
— Це важливий документ, — вів далі Стерн, — який мусить бути збережений для історії. Звичайно, мільйони теж мають значення. Якщо нам коли-небудь пощастить вирватися з цього острова, я б не відмовився від своєї частки. Що нам робити? Скажіть ви, — звернувся він до Сміта.
Плантатор одразу пожвавішав.
— Ми повинні його замкнути в моїй вогнестійкій касетці. Ви її знаєте, Стерн. Її не бере ні вогонь, ні іржа. В ній щоденник буде надійно схований. Може згоріти увесь острів разом з нами, а щоденник залишиться цілий. Вірно я кажу, Стерн?
—
— Я зарані згоден на всі ваші умови, — поспішив сказати Сміт, але тут же додав: — Якщо касетка залишиться в нашій хатині.
— Чому саме у вашій хатині? — спитав я,
— Чому? — глянув на мене Сміт. — Тому що я замкнув у касетці свої коштовні речі: золотий годинник, діамантові персні і кілька тисяч фунтів… Якщо містер Антон гадає, що він повинен зберігати мої коштовності й гроші в себе…
— Гаразд, — кивнув головою Стерн. — Касетка лишиться в нашій хатині, але з однією умовою…
— Якою умовою, Стерн?
— Містер Антон матиме право перевірити в першу-ліпшу хвилину дня і ночі, чи щоденник Магеллана в касетці. Ви згодні?
Плантатор одразу погодився.
— А ви? — повернувся до мене капітан.
– І я згоден. Але цим питання не вичерпується. Містер Сміт говорив мені раніше, що головний жрець неодмінно виявить обман і звинуватить його. Я б не хотів, щоб він постраждав…
— О, будьте спокійні! — вигукнув плантатор, махнувши рукою. — Облиште цей клопіт на мене. Я легко впораюся з Арикі. На одну пляшку коньяку більше — велике діло!
— Але ж перед цим ви казали зовсім інше. Тоді ви висвітлювали це так, ніби стоїте під шибеницею.
— Воно-то так… Але ж вірьовку на шибениці смикає головний жрець! А він — мій приятель, — самовдоволено посміхнувся плантатор.
Щоденник великого мореплавця опинився в касетці Сміта. Правда, то було надійніше місце, ніж у мене в чемодані, але ключі від касетки — у Сміта, а сама касетка — в його хатині. Це мені зовсім не подобалося.
Капітанові я цілком довіряв. Він був чесною людиною і ніколи не міг би ошукати будь-кого, а тим більше свого товариша. Але Сміт — це зовсім інша людина. Я йому не вірив і часто питав себе: «Чи не зробили ми фатальної помилки, віддавши йому щоденник Магеллана? Чи не обдурить він нас? Чи не привласнить щоденника? Ні, — відповідав я сам собі. — Він зробив би це, але за інших обставин. Наприклад, коли б на острів прибув англійський пароплав і плантатор відчув себе сильнішим за нас із капітаном. Тоді б він без вагань заявив, що щоденник є його власністю. «Священною і недоторканою власністю», — сказав би він. Але зараз немає такої небезпеки. Доки нас тільки троє європейців на острові, Сміт не посміє нас ошукати. Та й безглуздо було це робити — тут щоденник не мав ніякої цінності.
Але що було б, якби я відмовився передати йому щоденник? О, тоді б він страшенно розлютився і не вагаючись видав би нас головному жерцеві. Можливо, він би приховав причетність капітана до цієї справи, тому що Стерн все-таки був англійцем. Він би звалив усю вину на мене, і тоді Арикі, не довго думаючи, зібрав би свою п'яну ватагу, і мене б убили або спалили живцем сонного в хатині…
Скільки я не думав, все ж приходив до одного висновку, що зробив правильно, віддавши щоденник Смітові.