Острів Тамбукту
Шрифт:
Я довго лежав у темній хатині замислений. З галявини долинали удари бурума і вигуки танцюючих. «Треба піти до них», — подумав я. Довгождане свято настало, всі задоволені, веселі, тільки я лежу самотній, і ніхто не помічає моєї відсутності… навіть Зінга. Вона щаслива, а щасливі не помічають горя інших. Зараз Зінга танцює навколо великого вогнища і думає: «Мине ця ніч. Мине ще один день і одна ніч. На третій день Андо стане сином нашого племені, а я стану його сахе».
Колись і я танцював у моїй країні — не навколо буйного вогнища, ні, — в моїй далекій країні так не танцюють. Колись і я мріяв — не
Але я бачив і м'які килими в чужих салонах, і красивий одяг на чоловіках, і капронові сукні на молодих жінках, а Зінга не бачила таких речей; їв я й добрі страви — не з таро і ямсу, а смачні, яких Зінга не куштувала і про які не має навіть уявлення. Але я сумую не за розкішним одягом і не за смачними наїдками, а за круглим столиком, кам'яним дахом, заклеєними папером вікнами, за старою хатою, збудованою моїм дідом ще за турків…
— Андо! Ти тут, Андо?
— Так, я тут!
— Що ти робиш, Андо?
— Нічого. Лежу й думаю.
— Ходімо, Андо! Зінга питала про тебе. І тана Боамбо, і Гахар. Чому ти втік од нас?
Це Амбо. Він прийшов по мене. Значить, вони помітили мою відсутність. Значить, я не самотній, я маю друзів, які люблять мене і думають про мене. Амбо… Він знову кличе мене. Я не бачу його, бо чорне тіло зливається з темрявою, але чую голос і відчуваю його теплоту.
— Чому ти втік од нас? — питає теплий голос. — Ходімо, Андо! Зінга шукає тебе, і Гахар, і набу… Ходімо!
Ми йдемо. Удари бурума стають все гучнішими.
Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!.. Тубільці танцюють. Полум'я сягає до зірок. Океан блищить. Ставши попарно в коло, танцюючі ступають крок вперед, нахиляють голови і знову підводять, а зуби блищать, білі й рівні.
Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!..
Горщики на жару. Багато, багато горщиків. М'ясо зварилося. Жінки виймають його і розкладають на листки з хлібного дерева. Бурум і дудки замовкають. Танцюристи збираються навколо Боамбо. Вождь викликає, і голос його звучить урочисто:
— Арикі, пуі papa пуя!
Я згадав, що це означає: Арикі — розпорядник церемоній під час великого свята.
Головний жрець виступає поважно. Сім його поясів, обвішаних черепашками, поблискують на стегнах. Усі зовсім нові. У волосся натикано різноколірного пір'я папуг. Обличчя чорне-чорнісіньке, ніби вимазане сажею. Він мовчки бере м'ясо із рук вождя і повільно відходить. Він не п'яний і, можливо, тому відчував свою поважність.
— Андо, пакегі гена, лапао! — викликає вождь.
Так, для них я все ще біла людина з місяця, зцілитель усіх хвороб. Тому й їжу одержую третім, після головного жерця і вождя. Я беру свою долю — великий кусень м'яса, яким могли б наїстися п'ять
— Гахар, каліман біля! — кричить вождь.
Гахар — велика людина, поважна особа. Він похмурий. Раніше він виривав сиве волосся з голови, щоб відігнати старість, як він говорив, а тепер, після смерті дружини, воно росте вільно. Його голова ніби всипана снігом. Він схожий на старезного діда — згорблений, з посірілим зморшкуватим обличчям, змарнілий, сумний…
Всі, одержавши свою долю м'яса, сідають де прийдеться і їдять. Свинина — це не щодня трапляється. Полювання на диких свиней відбувається раз на рік, коли висихає висока трава аланг-аланг. Тоді вона горить, як порох.
Доки Боамбо закінчував роздачу м'яса, молодь наїлася і знову почала танцювати. Цілу ніч удари бурума й вигуки танцюючих відлунювали далеко в тропічному лісі.
Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Третій день свята. Промови Боамбо й Арикі. Головний жрець відмовляється усиновити мене. Втручання вождя. Церемонія. Весілля на острові Тамбукту. Габон біля жертовного стовпа. Танець семи поясів мудрості. Втеча Габона.
Я знову ходив до Габона. Він лежав у хатині такий же похмурий і мовчазний, примирившись із своєю долею. Коли я заговорив, він навіть не подивився на мене. Для нього я був таким самим ворогом, як і будь-хто інший із племені занго. Я хотів допомогти йому втекти, але це було неможливо — сторожа день і ніч стояла біля хатини. Вартові були дуже чемні й уважні, пускали мене до полоненого, але після того, як я виходив, замикали двері і ставали обличчям до них, мовчазні й суворі.
Минув другий день свята. Тубільці танцювали, їли, відпочивали і знову танцювали. Вдень жінки ходили додому нагодувати дітей (дітям, і неповнолітнім дівчатам, і хлопцям заборонялося брати участь у святі), потім знову поверталися на галявину, де не вгаваючи гудів бурум і не замовкали пискливі дудки.
Настав третій день свята. Вдень почали сходитись тубільці з сусідніх селищ. Першими прибули мешканці Каліо, на чолі з своїм ренгаті. Вони прийшли на галявину попарно, з піснями й танцями. Деякі тримали в руках списи й стріли, інші несли на шиї маленькі дерев'яні бубни, обтягнуті шкірою, в які били руками. Всі присутні розступилися й дали дорогу гостям. Співаючи вони обійшли навколо вогнища і далі танцювали на одному місці: переступали з ноги на ногу, трохи нахиляючись уперед, потім випростовувались, відкидали назад голови і вигукували:
— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!
Боамбо привітав їх короткою промовою, на яку відповів вождь Каліо. Після цього гості принесли великі кошики з ямсом, таро і уму і важкі грона бананів, які вони залишили край галявини.
Так само — з танцями і піснями — прийшли мешканці решти селищ: Зурума, Хойди та Балди. Широка галявина заповнилась людом. Знову гучно забив бурум, і почалися танці. Пісні й вигуки тубільців зливалися з гуркотом хвиль і відлунювали далеко в затоці і в кожному закутку густого тропічного лісу.