Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
— Тікірі! — покликав приглушено, сховавшись за ящиками, зваленими побіля колії. — Ти там? Чуєш мене?
Тікірі не відгукнувся. Неподалік залунали кроки. Робітник побачить і прожене!.. Бандала зацьковано розглянувся… Скочив до вагона.
Кроки залунали ближче, двері вагона безгучно засунулись, і навколо Бандали запанувала непроглядна ніч.
Першої хвилі пітьма, в якій він опинився, здалась йому чорнішою від могили. Робітник пішов, ніщо не ворухнулось. Мертво. Тихо. Могила…
— Тікірі! — прошепотів Бандала.
Але голос його лунав у глухій порожнечі.
Лячно. Бандала скулився
— Тікірі, ти тут?
Однак знав, що гукає марно, він тут сам, Тікірі сховався в іншому вагоні. От не таланить! Тепер справді нічого іншого не лишається, як вилізти непомітно надвір і спробувати щастя в наступному вагоні.
Обережно вперся у двері — відсунути. Обережненько й злегенька, лиш одною рукою… Потім двома… Тоді, не дбаючи про обачність, з усієї сили, несамовито…
Потому сидів на підлозі, похнюпивши голову у відчаї: двері не відсунулись. Робітник узяв їх ізнадвору на засув.
Коли потяг рушив, паротяг дав надривний гудок, йому тієї ж миті відгукнувся автомобільний сигнал. Бандала підвів голову. Але побачив лишень темну стелю своєї в'язниці й ті шпари довкола дверей, схожі на рямці з мерехтливого золота.
Потяг сіпнув, аж Бандала впав на бік.
Водночас у дверях прочинилося загратоване віконце, крізь яке війнув свіжий вітрець. Бандала притьмом підхопивсь, аби відчинити його навстіж. Побачив верховіття дерев, що тікали назад, і сиво-голубе небо.
— Бодай щось! — вигукнув Бандала, ніби прагнув упевнити сам себе, що вся сьогоднішня невдача не така вже й велика. Розглянувся по вагоні. В одному кутку тряслись якісь ящики, в другому лежала купа порожніх мішків — наче навмисне хтось приготував її для мандрівника, котрий сьогодні вночі погано відпочив.
— А на додачу ще й це! — вигукнув Бандала знову. — Буду спати!
Він радів, що в гуркоті потяга може галасувати, як йому забагнеться, може дати волю своїм думкам. Тепер йому здалося, що він ув'язнений лише наполовину.
— Тікірі! — кричав. — Чуєш мене? Ти в сусідньому вагоні? Тікірі, я їду з тобою!
Невдовзі йому навіть сподобалось у вагоні. Перш ніж заснув, дійшов висновку, що тут, власне, куди краще, ніж у вантажній машині на дорозі, бо тут має банани й зна, куди їде. Правда, з другого боку, тут трохи гірше, бо він у вагоні сам і не може вийти. Але це дрібниця.
— Тікірі, гов! — вигукував. — Ти зрадник і нікчема, утік од мене! Я тобі це прощаю, але на покару нічого не дам тобі їсти!
А по хвилі:
— Тікірі! В Канді вискоч із вагона й кричи! З голосу тебе найду!
— Ну й кумедія, — сміявсь Бандала вже у півсні:— Їдемо майже як магараджі: кожен має для себе свій власний великий палац — вагон!
Двадцять рупій
Майже в тій самій хвилі, коли Бандала почав куняти в своїй грімкотливій в'язниці, похилилася голова і в Тікірі. Авто хиталося, шофер Куда мовчав, а мотор співав так монотонно, що хлопця знемагала
— Наїмося, — сказав Куда. — Ти ж голодний. Чи ні?
Тікірі потакнув, і невдовзі вони вже сиділи над мискою рису; брали його пучками, стискали, вмочували в підливу карі, жовту, мов живиця.
— Додому хочеш? — зненацька спитав Куда.
— Ні! — наїжився Тікірі. — Додому нізащо. Я не хочу, щоб ти мене туди одвіз, краще втечу!
Куда стенув плечима. Насправді він був здивований, що Тікірі не хоче додому. Хоч пані Індіра йому — Куді — звеліла сам на сам, аби завіз хлопця до Калуеламагатари, але для Куди це був чималий гак — скільки бензину вгехкаєш! — дбав він, звісно, про власну кишеню, а пані Індіра ніколи не дізнається, що заїхав він із хлопцем не під три чорти, а висадив його дорогою. Що більше Куда про це думав, то безглуздішим здавалось йому везти когось туди, куди той не хоче, і марнувати дурно час і гроші.
— Не хоч, то не хоч, — мовив поблажливо. — А де я тебе маю зсадити?
— В Коломбо! — вигукнув Тікірі. — Пані мені пообіцяла, що ти мене туди відвезеш.
— Гаразд, — потакнув з полегкістю Куда; до Коломбо він мав їхати так чи інак. — Але якщо ти…
— Не хочу!
— Гаразд, — повторив Куда й залюбки потягнув з пляшки араку.
Куда був не лихий чоловік, але любив пити, аж самому гидко було. «Он Тікірі краще, аніж мені, бо він не п'є, арак йому не смакує. А гроші хлопець одержав. А навіщо вони йому? Грошей потребує більше той, кому гірше».
Так думав Куда, однією рукою гладячи пляшечку з араком, а другою мнучи в кишені ті двадцять рупій, що їх йому пані Індіра доручила, аби віддав Тікірі в кінці подорожі. Дурість несосвітенна, їй-бо! Що хлопчисько робив би вдома з двадцятьма рупіями?!
Тільки от хлопець хоче не додому, а до Коломбо.
Куда розгублено потер підборіддя:
— Гм… Але якби тобі закортіло додому, то доведеться в Коломбо сісти на автобус.
— Не закортить, — відказав Тікірі.
— Як знаєш, — усміхнувся Куда так широко, що показались усі його верхні зуби, й радісно сьорбнув із пляшки. Як усе гарно складається! Навіщо цьому шмаркачеві в Коломбо гроші? Хіба на автобус, щоб дістатися додому. Але він додому не хоче й твердить, що автобусом не поїде. Тож гроші йому взагалі ні до чого. Тобто: буде справедливо, коли двадцять рупій залишаться цьому бідному, нещасному — словом, тому, кому справді їх треба.
Невдовзі по шосе, мов буря, мчала машина — тому, за кермом, голова була повна араку й чудових мрій, як він у Коломбо вживе світа за ці двадцять рупій. Ще перед обідом порідшали зелені стіни заростей, що обабіч облямовували шосе, поступилися місцем кокосовим гаям, і майже водночас Тікірі почув у повітрі знайомий солоний пах, провісник океану. Машина вискочила на пагорб — відкрилася безмежна далечінь, поцяткована всіма відтінками зеленого й голубого.
Так ізнов по довгих днях Тікірі побачив море, знайоме змалечку, і видалося воно йому сьогодні невимовно гарним, хоч він і не мріяв про нього. Гарне тому, що десь на його березі він напевно найде Бандалу.