Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
Але Бандала добре ще пам'ятав, як то було в Ліндсеїв, коли зважишся звернутися до пана, як він не кликав, а тим паче, як попрохаєш про щось у нього… Тож Тікірі мусив піти до намету сам.
Магараджа сидів там за складаним столиком і морщив носа.
— Що вдієш, Бредероде, — говорив, наливаючи віскі до двох склянок. — Тепер уже з ними погані жарти.
— Хай їм грець!..
— Тихше! — цитьнув Магараджа. — Він нас підслуховує.
Тікірі оглянувся. Віддалік човгала Стара Тростина, перед кухнею
— Що тобі треба, шибенику? — накинувся на Тікірі пан Бредероде.
— Нічого, сагібе. Лише фото…
— Матимеш, — засміявся Магараджа. — А тепер біжи!
Тікірі побіг, але думав він уже не про фото. Цікаво, про кого це Магараджа сказав: «Тепер уже з ними погані жарти»? І хто їх підслуховував? Кого це Магараджа боїться? Стара Тростина по-англійськи не знала ні слова… і, крім того, Магараджа сказав: «He's listening» — тобто «ВІН слуха», а не «ВОНА слуха».
Отже, йшлося лишень про Ука Елару. Але ж кухар сидів так далеко, що не міг підслухувати, бо просто не міг нічого чути! Хіба…
Хіба що він справді чарівник, який має вуха скрізь.
Авжеж, так воно, певно, і є! І Магараджа про це знає. Словом, Магараджа боїться Ука Елари та його страшних чар.
Відчуваючи дивний, таємничий напівприємний і напівнеприємний холод на спині, Тікірі вирішив, що про своє відкриття нікому не скаже, навіть Бандалі, бо Ука Елара де хоч його почує й жахливо помститься.
Він і справді мовчав, як могила, — але цим нічому не зарадив.
Того вечора Ука Елара сидів на своїй колоді дуже довго й дуже похмуро. Десь об одинадцятій уклався спати, але незабаром ізнов устав, при світлі електричного ліхтарика вибрав на кухні свій найбільший ніж на м'ясо й підкрався до халабуди, в якій спали хлопці.
— Гей! — приглушено гукнув. — Прокидайтесь!
Вони розплющили очі. Самого Ука Елару при вході бачили невиразно, а от ніж, на який він світив ліхтариком, — надзвичайно виразно.
— Що нам хочеш зробити? — заїкаючись, мовив Бандала. — Зарізати?
— Так, — одказав Ука Елара. — Побачу вас тут іще раз — заріжу. Ідіть геть!
В голосі його бриніла погроза, ніж блищав, але й без того хлопці повірили б. Підвелися.
— Чом? — іще спитав Тікірі.
— Ідіть, ідіть! — скажено гримнув Ука Елара. — Крикнете — штрикну.
Бандала тремтів:
— Таж темно як…
— Ідіть!
Вони пішли.
Місяць сховався, і лиш кілька світлячків літало в чагарях. Позаду блищав ніж у руці Ука Елари; кухар віддалік ішов за ними, світячи тільки на лезо, хоча би раз на дорогу блимнув.
Вони поспішали. Коли обернулись удруге, побачили ніж уже як золотаву цятку — Ука Елара зупинився.
Потім стежка завернула, і друзі не бачили вже нічого.
Тривожна
Було темно, хоч в око стрель, тільки після четвертої години прояснилось, і хлопці побачили над собою місяць, що визирнув з-за хмари. Наддали ходи — боялися, що місяць знову скоро зайде. Не знали, де вони: спросоння й жаху не помітили, якою стежкою пішли. Коли це раптом опинилися на тій головній, широкій, що по ній проїздив Куда своєю машиною. Піднеслися духом.
— Це добре, — прошепотів Бандала; голос йому досі тремтів. — Десь отут я зліз із сагібом з авто й натрапив у лісі на халабуду, подібну до нашої.
— Там би ми могли переночувати, — зрадів Тікірі. — Коли тільки знайдемо її.
Бандала пильно розглядавсь у блискучій сутіні.
— Пам'ятай, на тому місці, де я ввійшов до лісу, стояло дерево года-кудуру. Ми спинилися тільки тому, що сагіб захотів нарвати з нього помаранчів.
Тікірі сплюнув. Хоча плоди года-кудуру схожі на помаранчі, але дуже отруйні, й Тікірі здалося дивним, що розумний білий чоловік не знає такої простої речі.
— А хай йому всячина! — буркнув.
— Не кажи так! — суворо мовив Бандала. — То добрий сагіб. Сам сказав, що відвезе мене до дерева Бо, й дав мені нову одіж і рупії. Всенький день було мені добре.
— Га! — Тікірі раптом пожвавішав. — Яке воно, те дерево Бо? — Страх у ньому ще не влігся, але хлопець був щиро радий, що вони знайшли іншу тему для розмови, аніж кухаря і цю глупу ніч. — Великецьке?
— Ні, мале, — сказав Бандала. Він теж із полегкістю вхопився за цю тему, таку далеку від недавніх страшних знегод і ще страшнішої дійсності. — І все згорблене, мов дід. Похилилося на один бік, тож його підпирають кілька залізних стовпів. Але живе! На ньому багато листя, поміж галуззя тріпочуться бинди, обабіч нього сидять ченці, стережуть. А як котрийсь із них умира, приходить на його місце інший і так далі, один за одним, мов намистинки на шнурку чоток. Той, що сидів праворуч, був уже сто п'ятдесят третій, — додав із святебною шаною. — Я щасливий, що міг йому вклонитися.
— Тому ченцеві? — спитав Тікірі трохи ущипливо.
— Невмирущому дереву! — одрубав Бандала. — Чернець дав мені лишень один листочок дерева Бо. А сагіб Бредероде дав йому за це рупію. Це добрий сагіб. Ніби й не християнин.
— А що він з тебе робив дзвоника, тобі вже не вадить?
— Гадаю, він навіть і не християнин, — ухилився Бандала від прямої відповіді. — Я не люблю християн. Я так думаю, зло не від кольору шкіри, а від віри. От Ука Елара не білий, а все ж злий. Чому? Та тільки тому, що християнин…