Острів тисячі самоцвітів

Пашек Мірко

— Бандала вмер. І мені дуже сумно.

— Як це вмер? — засміялась вона. — Він же поїхав до дерева Бо.

— Може. Але він мертвий, — прошепотів Тікірі. — Я бачив його закривавлений саронг.

— Де?

— Кухар приніс його з лісу.

— Кухар? — здивувалася пані. — Ходи сюди, Ука Еларо!

Але Ука Елара не відгукнувсь, і перш ніж пані його знайшла, почувся звук мотора, наблизивсь і стих.

— Гелов! — гукнув весело пан Бредероде. — Добрий вечір, мадам. Чого ви такі стурбовані? Сподіваюся, нічого

поганого не сталося?

— Ні.

— Звісно. Бачу самі сухі очі. Отже, мені, мабуть, щось здалося.

— Сухі очі… — насилу повторила пані. — Сухі очі… Отже, це ваш науковий дослід?! Якщо це на вашому сумлінні, то ви… то ви…

— Що я? — спитав пан Бредероде цікаво. — Може, жорстокий, чи не так? Бо взяв до авто одного слугу тубільця, щоб виконати його святе бажання…

— Де Бандала?!

— Не знаю, — засміявся пан Бредероде. — Виліз хвилину тому, бо йому захотілося — ну, розумієте… Я, звісно, мав його почекати, коли б так не стомився. То ви мені повинні вибачити.

— А що означає той закривавлений саронг?

Пан Бредероде сплеснув руками:

— За-кри-вав-лений?! Тобто як? Я ж йому вранці дав новий, гарний, чистий. Сподіваюсь, він його не забруднив! Хоч я не скупий, але щодня одягати його в нове не можу… Ох, я вже розумію, ви, певно, маєте на мислі той старий саронг, що його хлопець уранці зняв і викинув на смітник! Правда, там ця ганчірка могла закалятися, бо ваш кухар якраз збирався там зарізати ягня.

— З вашого наказу, певно!

— Не злюбили ви мене, мадам, а за віщо, не знаю, — зітхнув пан Бредероде й звернувся до Магараджі, котрий з люлькою в зубах вийшов із намету: — Уявіть собі, професоре, який гріх маю на сумлінні. Дав хлопчині новий одяг, провів з ним чудову екскурсію, але забув об тім поставити до відома його друга, котрий засумував, бо якийсь звір затягнув до лісу клапоть старої ганчірки. Що ви на це скажете? Страшно, еге ж?

Магараджа не сказав нічого. З цікавістю дивився на узлісся, де показався Бандала в білісінькому новому саронгу… і з ще більшою цікавістю подивився на Тікірі, котрий нарешті устав: маленька темна постать з великою головою та очима, що сяяли, як дві криниці, з яких бризнули два блискучі струмочки.

— Бандало!..

— Плаче! Плаче! — прошепотіла пані Індіра.

— Здається, — припустив пан Бредероде. — Тільки з радості. Наскільки пам'ятаю, я вчора говорив про плач як прояв смутку.

Пані Індіра відвернулася. Коли вона йшла від них, то вони бачили, як тремтять у неї плечі.

— Нічого не вдієш, Бредероде, фокус не вдався, — мовив Магараджа. — Хоч треба визнати, що підготовлений він був певною мірою винахідливо.

— То не тільки моя заслуга, — перебив його в пориві скромності пан Бредероде. — Вельми допоміг мені ваш кухар. Щиро кажучи, це принаймні на дві третини була його ідея. То надзвичайно хитрий чоловік.

Магараджа

кліпнув на нього крізь пелену диму.

— Я говорив про винахідливість, а не про хитрість, друже! Бо ж те, що ви вчинили, є стопроцентне глупство.

— Чого це ви так думаєте?

— Любий мій, я ж бо не проспав десять років, як дехто, — сказав Магараджа, зітхнувши. — Настали інші часи, нині слід не винахідливо ображати, а навпаки, винахідливо виявляти шану. Інакше-бо вилетимо звідси так швидко, що не врятуємо анічогісінько.

Бредероде розвів руками:

— Чи не думаєте ви справді…

— Не думаю. Знаю. Але ми ще про це поговоримо, — буркнув невдоволено Магараджа, крутнувся на підборах і пішов за панею Індірою.

Десь за годину Магараджа прийшов із пропозицією сфотографувати-на згадку всю експедицію; Шардаси теж погодились, і задоволений Магараджа велів принести два стільці. Одного запропонував галантно пані Індірі, а по ліву руку посадив біля неї пана Бредероде, котрий, як сказав він, допоміг роздобути кошти на експедицію. На найпочесніше місце в другому ряду, тобто посередині, він хотів поставити пана Шардаса:

— Це ваше місце, дорогий докторе! Хоч би вже тому, що ваша земля набагато ближча до Цейлону, ніж моя.

— Хоча це правда, професоре, — засміявся доктор Шардас, — але обоє ми тут лише гості, а ви керівник експедиції.

Тож Магараджа мусив зрештою стати на почесне місце. По праву руку від нього став доктор Шардас, по ліву сагіб Гопкінс, з одного боку Стара Тростина, з другого Ука Елара.

— А ви, хлопці, сядьте спереду на землю! — вирішив Магараджа в останню хвилину, коли відбіг до апарата, щоб натиснути автоспуск. — Найкраще обійміть один одного за шию, щоб було видно, як ви любите один одного! Матимете за це гарне фото.

— Та будь ласка! — вигукнув Тікірі.

Він випинав груди, аби здаватися на фото якнайбільшим, і витріщав очі, аби не здаватися заплаканим. І трохи всміхався, бо був щасливий, що знову Бандала поруч, але трохи супився, аби мати вигляд рішучий, гордий, невблаганний, словом, як чоловік. Апарат задзижчав, у ньому щось клацнуло, і це було все.

— Ой, — здивувався Бандала, глянувши на Тікірі. — Що з тобою? Сів на колючку?

— Ні. Чого?

— Бо страх як скривився. І ото так ти сфотографувався?

— Як я сфотографувався — покаже фото, — одказав Тікірі з гідністю. — Нікуди не ходи, почекаймо на нього. — Досі він знав лишень мандрівних фотографів, котрі ходили від села до села зі своїми стародавніми апаратами, що робили хоч мізерні, маленькі, кругленькі знімки, зате відразу ж на папір та ще за кілька хвилин.

Але Магараджа відкрутив апарат, склав штатив і пішов з паном Бредероде до намету, ніби геть забув про фото.

— Мабуть, треба йому про це нагадати, — вирішив Тікірі. — Ходи!