Підняти вітрила!
Шрифт:
Гілля в одному з кущів розсунулось, дві голови зацікавлено глянули на берег і за мить знову сховалися.
— Гей, іди до Ісмаїла! — спробував кок і собі щастя.
— Гей, іди до Ісмаїла! — знову почулося знайоме відлуння.
Цього разу на узліссі з'явився чорний, мов згасла головешка, тубілець.
— Ісмаїле, гляди не злякай його, бо я тобі голову скручу!
— Я не злякати, пане. Гей, іди сюди!
З-за кущів з'явився ще один тубілець, потім ще, — і невдовзі вже п'ятеро чоловік турботливо оточували шостого, старішого, вищого й сильнішого з-поміж них, який, мабуть, був вождем. Одні з них тримали дерев'яні списи
— А якщо вони їх зараз оточать? — тремтячим голосом спитала Аднана стернового на палубі «Сперанци».
Герасім почухав голову:
— Та чи я знаю? Ієремія, візьми-но про всяк випадок мушкет!
А з лісу виходили все нові й нові люди племені она, всі високі й дужі. Вони заповнювали весь берег біля шлюпки і сідали так, щоб прихистити свого вождя. На вождеві — хутряний одяг, накинутий на голе тіло, саме тіло вимазане чимось чорним, мабуть, товченими головешками.
Але кока здивувала не сажа на його тілі, бо й на інших було щось подібне, а те, що у вождя на обличчі, від одного вуха до другого, були намальовані дві широкі смуги — червона вгорі над ротом, біла на підборідді. Де вони знайшли тут, на краю землі, ці фарби — яскраву білу цинкову й гарячий кармін, яких він не міг купити навіть у Стамбулі?
Капітан подарував вождеві кольорову хустину, що викликало крики радості в аборигенів, а вождь усміхнувся і так стукнув кулаком Антона в груди, що той аж поточився. Усі троє гостей вимушені були витримати зливи ударів кулаками у груди на знак дружби.
Ісмаїл не говорив нічого, тільки гикав, готовий витерпіти будь-що, зате Хараламб іноді скрипів зубами.
— Пане, якщо так буде ще трохи, я почну давати здачі!
— Не можна! Вони показують, що в них нема лихого наміру.
— Отак? То покличмо всіх, хай вони і їм покажуть!
Трохи пізніше, коли Антон Лупан вирішив назвати це місце бухтою Дружби, Хараламб запропонував, потираючи вкриті саднами груди:
— Краще підійде назва бухта Стусанів!
«Сперанца» стояла тут до обіду. Вождь разом з кількома своїми людьми прийшов у гості на борт, потім екіпаж, закінчивши лагодити пошкодження, зійшов на берег. Дощ нарешті вщух, і, хоч небо було вкрите сірими хмарами, повітря видавалося прозорим і приємним. Тубільці сіли колом на мокру землю й почали частуватися сухарями та консервованим м'ясом, яке їм подарували моряки. Вони звикли дуже важко здобувати собі їжу, але ця манна небесна не вимусила їх втратити самовладання й накинутись на неї, хоч голод, видно, й доймав їх.
Моряки розглядали аборигенів із жвавою цікавістю, а Ісмаїл, не знаючи, як догодити капітанові, вирішив спробувати, як кажуть сьогодні, використати останній шанс і відновити загублений престиж.
Перш ніж хто-небудь устиг схопитися й спитати, куди він іде, кок стрибнув у шлюпку, наліг на весла й попрямував до корабля, який погойдувався на якорі…
Чи не проснувся в його душі часом дух пірата? Чи не надумав він підняти вітрила й піти геть, покинувши всіх напризволяще?..
Але тут усі побачили, що Ісмаїл повертається, ще ревніше налягаючи на весла.
Кок вискочив на берег і сказав, затинаючись:
— Пане, я хотів їм співати газель!
Екіпаж зайшовся сміхом. Сміявся й похмурий Герасім, і наймовчазніший та
Та Ісмаїла мало обходив би цей сміх, якби залишився похмурий Антон. Та сміявся й капітан, сміявся до сліз, як цього ще ніколи не бачив пригнічений кок.
Ісмаїл знову виповнився пихою, як і тоді, коли ніхто не міг дотягнутись до його тюрбана. Вдавано поважно глянувши на всіх, він поставив фонограф на найсухіший камінь, покрутив ручку, поставив голку, і наступної миті милий голос, який може співати так тільки в Стамбулі, пролунав на дикому березі півострова Брекнок, тобто там, де — можна поклястися з чистою совістю — фонограф почули вперше.
Але що це? Аборигени не лякаються, не витріщають очей, не падають на коліна, мов перед божеством, до ніг Ісмаїла?
Аборигени спокійно їли й далі, ніби кожен мав в лісі, принаймні, по фонографу. Тільки деякі з них, не припиняючи їсти, почали хитатися в такт, а це була ознака, що газель їм сподобалась.
Доївши сухарі, аборигени племені она почали підводитись і поодинці підходити до фонографа, зачаровані, як ми сказали б, музикою, не виказуючи однак найменшого подиву перед співучим інструментом.
Для Ісмаїла це вже було занадто. Він схопив апарат і пішов, розлючений та обурений, до шлюпки.
Та не встиг він ступити й кілька кроків, як почув позад себе жіночий голос, хоч і не такий ніжний, як у фонографі, але голос, який співав — о аллах! — ту саму газель!
Аборигенка, — без чадри, чорна з голови до п'ят, тільки зуби біліли, — співала газель, м'яко похитуючись, а разом з нею похитувались і всі жінки племені.
Кок зупинився, ледве не випустивши фонограф з рук, витріщився на неї, хитнув головою, а потім кинувся бігти так, ніби за ним гналася нечиста сила.
— Ісмаїле! Не йди! — крикнув Герасім.
І тубільці, яким цей крик сподобався більше, ніж спокійна мова, почали кричати всі водноголос:
— Ісмаїле! Не йди!..
Ясна річ, це могло б перелякати будь-кого, а не тільки кока, і трохи пізніше, коли вони поверталися на корабель шлюпкою, Антон Лупан пояснив їм те, що вичитав ще з книжок Дарвіна й щоденника діда Леона:
— Я вже говорив вам, що тутешні аборигени, особливо з племені она, можуть дуже легко імітувати будь-яку мову, і ви самі пересвідчились у цьому.
— А газель? Чому вони не дивувалися? — спитав набурмосений Ісмаїл.
— Газель їм сподобалась, ти в цьому міг переконатися, їм подобається всяка музика, і вони зачаровано слухають її, забуваючи й про голод, і про холод, і про всі свої нещастя. Фонограф справді їх не здивував, хоч я певен, вони вперше бачили щось подібне, але, безперечно, їхній розум не може збагнути, що йдеться про людську вигадку; вони сприйняли його як щось природне, як пташку, що літає, чи стеблинку, яка зеленіє щороку. Це стосується не тільки фонографа, Ісмаїле. А втім, їх нічого не дивує, вони нічого не пам'ятають і не згадують потім. Здається, вони не мають такої здатності, як згадки, окрім своїх навичок, і навіть не хвилюються при зустрічах. Приміром, якби хтось із їхнього роду кудись зник і повернувся, скажімо, через рік, ніхто не здивувався б, побачивши його, ніхто не спитав би, де він бродив стільки часу. А що стосується його самого, то він теж не відчув би хвилювання, побачивши своїх.