Підняти вітрила!
Шрифт:
Мартін Стрікленд повагався якусь мить. Затятість капітана видалась йому абсурдною, однак він досить добре знав людей, щоб вичитати в їхніх очах несхитне рішення. Даремно чинити опір, бо ні гроші, ні благання, ні револьвер не допомогли б йому.
— Все одно я не зможу перевезти сьогодні весь вантаж: у мене п'ять вагонів знаряддя та інструментів. А їх за годину не перевезеш, — зупинився він уже в дверях.
Тут саме нагодився Герасім. Капітан усміхнувся:
— Герасіме, нашого пасажира треба висадити зараз на берег. Довезіть його шлюпкою до берега. Але він просить залишити до завтра
Стерновий одразу второпав, у чому тут справа, але спершу почухав голову за своїм звичаєм, а потім невинно сказав, ніби йшлося про казна-яку дрібничку:
— Та чи я знаю, пане, скільки? Мабуть, фунтів десять, щоб він не думав, ніби ми розбійники.
Коли шлюпка з Мартіном Стріклендом і Блеком Педро причалила до берега, почалася мжичка — гіршого й не придумати!
На борту «Сперанци» відсутність пасажира поки що не змінила нічого. Люди так само спали в трюмі на вантажі Мартіна Стрікленда, Негріле у буді на палубі, Аднана в кубрику, а капітан у кормовій каюті сам. Але капітан, замість того щоб спати, радіючи, що кинув якір у тому місці, до якого він прагнув, мов до казки, хвилювався дедалі дужче. Вже настала північ, а він ніяк не міг склепити очей…
Алкалуфи на березі, притиснувшись одне до одного, спали під дощем, який не вщухав.
А Мартін Стрікленд розлючено ходив по березі, натикаючись на камені, і лаяв Антона Лупана. Блек Педро розвів вогнище на березі річки, але хіба зігрієшся біля вогню, коли тобі ллє на голову?
Час від часу він кидав оком на протоку, де мріло світло «Сперанци», що стояла на якорі. Проклятий капітан!.. А може, послати Блека Педро, хай візьме алкалуфів, пірогою вони підкрадуться до шхуни, вискочать на палубу й виріжуть увесь екіпаж? Від скількох би турбот він позбувся! Не треба було б вивантажувати п'ять вагонів на неходжену землю, не треба було б три дні пхатися пірогою до Ушуайї, щоб знайти інший корабель…
Але, на його нещастя, він розумів, що «Сперанцу» нелегко взяти. Хоч би там не було собаки! Аби знаття раніше, то давно отруїв би його чи послав Блека Педро, щоб той садонув пса ножем.
Зараз пізно! Навіть якщо вахтові задрімали, собака все одно почує пірогу за п'ятдесят кроків і почне гавкати, і досить буде одного пострілу, щоб прогнати алкалуфів.
Мартін Стрікленд визнав своє безсилля. Капітан, такий порядний і люб'язний, виявився розбійником — та ще й таким розбійником, якого не подолати. Він — сильніший і краще озброєний.
Нарешті світанок почав вимальовувати неясні тіні — спершу з'явилась темна маса лісу, потім схили пагорбів, а пісок під ногами почав дивно виблискувати, ніби це і не пісок, а товчений діамант.
Волоцюга раптом зупинився, витріщив очі. Наступної миті він уже забув і про дощ, і про холод, і про Антона Лупана: припавши гострим носом до землі, ніби голодний ворон, що знайшов поживу, почав провівати вологий пісок.
— Золото, Педро! — заволав він. — Золото! Ми не йдемо нікуди, залишаємось тут. Бери алкалуфів, і розвантажуйте корабель!..
РОЗДІЛ XXIX
СЕЛИЩЕ АЛКАЛУФІВ
Аборигени
Мартін Стрікленд вирішив розкинути свій табір там, де його так безсердечно висадив Антон Лупан…
Три дні Антон Лупан вивчав берег, кілька кілометрів пройшов угору по течії, ледве пролазячи крізь повалені дерева, аж поки опинився перед стіною, яка здавалася неприступною. Це був не бескид, не кам'яний кордон, а зогнилі стовбури, принесені водою й закам'янілі у горловині долини, пролежавши тут десятки, а може, й сотні років. Дерева, геть зогнивши, вже не мали своєї форми, вони повгрузали одне в одне, утворивши руду масу гнилизни, яка стала тверда, мов випалена глина, від часу й тиску.
Крістя Бусуйок, що був разом з Антоном Лупаном, спробував цю стіну топірцем, подивився з одного боку, з другого, глянув угору, на високу вершину і скрушно зітхнув:
— Жаль дерев!
Тільки річка пробила тут собі русло, утворивши вузенький отвір. За цим кордоном починалась таємнича земля, по якій досі не ступала нога людини.
— Як нам пройти сюдою, плотогоне? — стурбовано спитав Антон.
— Пане, якщо ви дасте мені двох людей на поміч, за тиждень я прокладу вам дорогу в рай.
— А яким же чином?
Щось забагато говорить плотогон сьогодні! А той тільки спокійно махнув рукою, витер бороду і сказав:
— Побачите!
Не було далі сенсу гаяти тут час, бо дні минали, літо не чекало. Антон хотів тільки зробити невеличку розвідку і не йти далі, поки не знайде П'єра Ваяна. Може, той пішов угору протокою, може, теж зупинявся тут, але наткнувшись на цю перепону, пішов шукати зручніше місце.
На світанку четвертого дня «Сперанца» підняла вітрила, щоб вирушати у протоку на захід. Алкалуфи залишили роботу й зібралися на березі всі разом з жінками, дітьми й собаками.
— Блек Педро! — крикнув Антон Лупан.
— Гум-м!
— Якщо сюди прийде шхуна, «Есперанса», скажи капітанові, хай чекає тут! Зрозумів? Шхуна «Есперанса». Капітан П'єр Ваян!
— Гум-м! — відповів метис, і Антон зрозумів, що той погодився.
Але Мартін Стрікленд, запінившись від люті, кинувся до берега.
— Він не скаже нічого! Ідіть і втопіться!
Він дістав з кишені якийсь папірець, тицьнув під ніс метисові й швидко почав щось говорити, показуючи на Антона Лупана.
Обличчя Блека Педро перекосилося, очі блиснули так, що кожен, побачивши їх, неодмінно злякався б, а його мукання перетворилося в розлючений рев:
— Гур-ру-у-ум! Ні! Гур-рум!
Антон не міг збагнути, як Мартін Стрікленд уплинув на нього, але ясно: від цієї миті метис — його ворог.
Тільки-но він подумав про те, як подати знак П'єрові, коли якийсь алкалуф, згорбленіший, аніж інші, закричав, б'ючи себе в груди:
— Я скажу! Я скажу!.. «Есперанса»!.. Капітан!..
Мартін Стрікленд не знав, що «Сперанца» іде до Ушуайї, та, втім, для нього зараз це було байдуже. Але якби він знав, що капітан прийняв це рішення ще тоді, коли висаджував його на берег, то луснув би від люті або знавіснів би.