Підняти вітрила!

Тудоран Раду

Ісмаїл підлий? Чом би не так! Тільки невимірний сум привів його до цього, тобто до думок і дій, несумісних з його вдачею.

Але вони не наскочили на скелю — це великий якір вгризся в пісок і втримав судно. Невдовзі і другий якір зачепився за дно, і десь за сотню метрів корабель зупинився під берегом, де шаленіли хвилі. Тепер обидва якорі тримали надійно, бо чувся тільки скрегіт напнутих ланцюгів.

Ісмаїл спантеличено закліпав очима, не знаючи, радіти йому чи розчаровуватись.

— Ну, розорали ми дно, брате! — сказав Хараламб,

витираючи піт на обличчі.

Ієремія розпростався, мов зморена людина в полі.

— Проборонували ми його, хлопче! Як гарні господарі!

Хараламб усміхнувся.

— Як вони звуться, оті, що живуть на дні моря, Ісмаїле? Сирени? Схоже на те, що ми їм поорали!

Але кок замість того, щоб підтримати жарт, надувся, виказуючи свою боягузливість.

— Сором так говорити, Хараламб! Хотіти сказати капітан?

Ісмаїл боягуз? Гай-гай!.. То бідолашного кока, який душею й тілом прив'язався до «Сперанци», сама думка, що його висадять, позбавила глузду, відтак він був би здатний на будь-що, аби тільки догодити капітанові.

РОЗДІЛ XXVIII

ЗОЛОТИЙ БЕРЕГ

Уйляв принишк поміж дерев, за глетчерами, затаївся за вершинами гір, де були його схованки; там він знов збере сили і накинеться на інші кораблі. Трохи згодом пішов дрібний і холодний дощ, він проникав навіть крізь провощений одяг.

Перед світанком хвилі заспокоїлись, задрімали й скелі на берегах, вимучені за цілу ніч, і тоді дозорцям здалося, ніби від берега долинає якесь скавчання, ніби скиглять кинуті щенята, але вартові після уйлява навіть не звернули на них уваги.

Дощ посилювався, а крики на березі не вщухали, навіть, навпаки, чулися дедалі чіткіше, переплітаючись із нелюдськими криками й жалібними стогонами, аж волосся ставало сторчма на голові.

— Та що ж це, в дідька, може бути? — спитав Ієремія, обертаючись до плотогона.

Але й той мовчки знизав плечима, хоч теж був невимовно стривожений.

— Чуєте, пане? — спитав Герасім, прислухаючись до берега.

Повів вітру розсунув дощову імлу, мов завісу, в боки, і вони побачили край букового лісу юрбу майже голих людей, які тиснулись одне до одного, мов вівці взимку. Ті, що опинилися зовні, бігали довкола цього кола, пригнувши голови, мов тварини, намагаючись пробратися всередину, в тепло, і кричали від безсилля й холоду.

Блек Педро — він спав на палубі, під дощем і, безперечно, теж чув крики — навіть не поворухнувся. Хтось із тих, що на березі, побачив корабель і одразу сказав про це всім, ті злякано підвели голови і майнули в кущі.

— Це не алкалуфи. Вони з племені она! — сказав Антон Лупан.

Вогняну Землю заселяли тоді двоє людських племен, які дуже відрізнялися одне від одного, хоча й були американського походження. Численніше — плем'я она — нараховувало десь із вісімсот

душ, а алкалуфи — лише половину його. Пізніші дослідники нараховували їх до п'ятисот, а ще інші називали півтораста, щонайбільше двісті.

На відміну від дуже низеньких алкалуфів з жовтою або червоною шкірою, з грубими рисами, з плескатим носом, люди з племені она були високі, дуже рідко нижчі метра вісімдесяти, гарної статури, сильні, мали продовгувате обличчя й маленький, гарно виписаний ніс.

Алкалуфи ходили між островами на пірогах, а плем'я она кочувало тільки по суходолу, і світ його закінчувався там, де закінчувався берег.

Обоє племен не ворогували, але й не дружили, спілкувалися між собою тільки жестами, бо розмовляли різними мовами.

Тим часом уже добре розвиднилось, дощ обіцяв стихнути. На протилежному березі затоки алкалуфи розпалили вогнища. Як їм вдалося вберегти сірники в дощ, коли їхнє нікчемне дрантя не захищало як слід навіть тіла, залишалося таємницею.

Оскільки уйляв поламав дещо з оснастки і, перш ніж вирушати в дорогу, треба було полагодити, капітан вирішив скористатися нагодою й висадитись на берег: може, вдасться заприязнитися з аборигенами.

Спустили шлюпку, в неї сіли капітан і Хараламб, за весла взявся Ісмаїл.

— Ісмаїле, дивись не потрощи шлюпки! — гукнув Герасім, як турботливий господар.

Але турок, надувшись перед Антоном, налягав на весла й гнав човна прямісінько туди, де пристати було найнезручніше.

Герасім знову закричав:

— Ісмаїле!.. Ісмаїле!..

І враз із лісу донеслося, але вже іншим голосом:

— Ісмаїле!.. Ісмаїле!..

Стерновий стріпнув головою й витріщив очі. Це не луна, бо не було її ні вчора, ні сьогодні. Усі в човні здивовано перезирнулися.

— Ісмаїле, трохи лівіше! — знову крикнув Герасім.

— Ісмаїле, трохи лівіше! — одразу ж почувся голос з берега.

— Що це таке, пане? — здивувався Хараламб. — Може, нам краще повернутися?

Але човен уже вискочив носом на пісок. Ліс починався кроків за двадцять, кущі загойдалися.

— Не показуй рушниці! — порадив капітан Хараламбові.

— А якщо вони нас зустрінуть стрілами? Хіба можна знати, що їм спаде в голову?

— Стережіться-а! — почувся стурбований голос Аднани, коли Антон ступив ногою на берег.

— Стережіться-а! — тепер уже з лісу порадив їм жіночий голос, хоч і не такий чарівний.

Лише тепер капітан нарешті, здається, збагнув щось і почав сміятися, піднімаючи руки й показуючи, що він не має ні зброї, ні злого наміру.

— Гей, ідіть сюди! — гукнув він якомога спокійніше.

— Гей, ідіть сюди! — повторив голос з-за дерев.

Але ніхто не з'явився. Аборигени ховалися в кущах, очевидно, крізь листя роздивлялися, що діється на березі.

— Вони бояться! — вирішив Хараламб.

Кущі тим часом знову заворушилися. Антон Лупан дістав кольорову хустину з кишені й почав розмахувати нею в повітрі.