Підняти вітрила!
Шрифт:
Шостого дня перед смерком він прибув до Суліни, але проминув порт, бо не знав, що саме тут капрал Ієремія чекає щоглової сосни.
Північний вітер посилювався, мотузки вітрила ніби ошаленіли, а попереду здіймався якийсь стогін, мов грім, що падає в горах і стогне вже на інший голос за кожною вершиною.
І враз перед очима плотогона відкрилася спінена безодня. Море стогнало, перемішуючи сірі хвилі води з синіми хвилями затуманеного неба. Крістя дивився ошелешено, бо перед ним і було оте саме безбереге море, краї якого ніхто не може побачити, крім орла,
Крістя Бусуйок проскочив маяк, опинився в протоці, а пліт його застрибав по хвилях, мов норовистий кінь. Кілька людей кинулись йому навперейми. Серед них був і високий кістлявий чоловік, дуже схожий на капрала Ієремію.
— Це ти, Бусуйок? — гукнув він з віддалі десяти кроків.
— Я, пане капрал. Привіз вам сосни на щогли!
А сосни почали вискакувати одна по одній на берег, і Ієремія, дивлячись то на них, то на плотогона, тільки чудувався.
— Ну й відчайдух, — сказав Герасім, підходячи ближче й дивлячись на навіженого незнайомця. — Б'юсь об заклад, що розуму в тебе ні на гріш, але все одно з хвилями воював відважно. Ти в яких морях плавав?
Крістя Бусуйок нічого не відповів, тільки витріщив очі. Неподалік стояв корабель, перший корабель, якого він бачив на березі. І, незважаючи на воду, яка дзюркотіла по ньому, плотогон рушив до судна.
Обійшовши корабля довкруг, Крістя дістав з-за пояса топірець, з яким ніколи не розлучався, і спробував дерево лезом, бо розумівся на дереві так, як гендляр на конях.
Усі спантеличено дивилися на нього: не сказав навіть «Добридень», а крутиться біля корабля, мов причмелений.
— Крісте! — крикнув Ієремія. — Не крутись там, бо ще впаде щось на голову.
А плотогон, хоч був мокрий як хлющ, упав на пісок і почав оглядати днище корабля. Потім вибрався по трапу на палубу. Вперше в житті він бачив корабель на березі; отже, це єдина нагода розкрити таємниці, про які він думав, відколи й пам'ятав себе!
Через п'ять тижнів корабель уже не був схожий на жертву катастрофи. Перед Крістею стояла голландська шхуна завдовжки двадцять п'ять метрів, завширшки сім метрів, висотою п'ять. Ясна річ, у воді вона осяде на дві третини і тоді не матиме вигляду журавля, що задер носа на піску.
Зараз не було видно й сліду катастрофи: все полагоджено, зашито, де треба — поновлено під наглядом Антона Лупана.
Усі люди дивувалися його знанням. Він міг відповісти на будь-яке запитання — знав, скільки треба крейди й гарячої лляної олії, щоб вийшла добра замазка, знав, як зсукати з тоненьких конопляних ниток канат, знав, як правильно тримати долото, як підігнати дошки й забити цвяхи під ребро так, щоб наступна дошка прикрила головку й зверху нічого не було видно… Студентом він кілька років переймав ці премудрощі від корабелів Сен-Мало, і його тодішнє учнівство пригодилося тепер.
За їдальнею з'явився навіс,
У перші дні всі дивились трохи скоса на нього й на його пса. Люди їхнього гатунку важко зав'язують дружбу. Вони ще зважували один одного тайкома на тих невидимих терезах, якими так важко зважити людську душу. А тут ще цей чабанець із своїм собакою…
Але Негріле доказав свою користь раніше, ніж вони могли подумати. Першого ж вечора він обійшов усіх, понюхав, пильно подивився на кожного, потім оббіг довкола барака та Ісмаїлового навісу й подався під кіль корабля, де уподобав собі лігво між двома колодами. А годиною пізніше, коли дід Іфрім, засвітивши ліхтар на маяку, за звичкою, що з'явилася в нього останнім часом, простував до барака заглянути в каструлі, його прогнав собачий гавкіт…
Досі щоночі люди по черзі вартували, щоб не підійшов якийсь зловмисник. Відтепер Негріле взяв на себе турботу сторожа.
Перший заприязнився з Мігу Хараламб, у якого він зараз за учня. Хлопець роздував горно, приносив вугіллі! воду, а коли майстер кидав на ковадло червоний шматок заліза, він хапався за молот і гатив з такою силою, що навсібіч снопами розліталися іскри. При кожному ударі молота Негріле підстрибував угору, гавкаючи то весело, то сердито. Іноді пес починав крутити хвостом, видно, пишався своїм роботящим господарем. А то хлопцеві інколи здавалося, ніби той готовий зайтися сміхом.
— Дивіться, він сміється з мене, дядьку Хараламбе! — здивовано казав молодий учень.
— Як же собака може сміятися, хлопче? Вигадаєш таке! Хіба він людина, щоб сміятися?!
— Сміється, єй-єй, чи я його не знаю? Він сміється й плаче достоту як людина, коли веселий або сумний.
— Та замовкни ти зі своїми вигадками!.. Бо хоч би й так, то чому йому сміятися з тебе? Що ти таке зробив?
— Йому смішно, що я чорний від вугілля.
Хараламб не знав, що відповісти, тільки знизував плечима, але відчував, яким близьким стає йому його учень.
— Не гаркай на нього! — докірливо сказав він одного разу Ієремії, бо йому здалося, ніби той підвищив голос на Мігу.
— Та ти здурів, чи що? — здивувався його двоюрідний брат. — Хіба я кричу на нього?
І справді, Ієремія мав добре серце і такий лагідний голос, яких пошукати. Але Хараламбові здавалося, ніби всі накидаються на бідолашного хлопця. І після його наполягань спершу Ієремія, далі Ісмаїл, а потім і Герасім пильнували, щоб поводитися з Мігу якомога лагідніше, а той, непомітно для всіх, ставав загальним улюбленцем.
Люди вставали рано-вранці, вмивалися морською водою, щось поспіхом їли, а потім квапилися до берега і бралися до роботи. Під навісом пахкотіло горно, гуло під молотом ковадло, співали пили й рубанки, дзвеніли молотки, чулися вигуки й крики.