Підняти вітрила!

Тудоран Раду

— Аніскілечки. Бачиш, тут, попереду, кріпиться трикутне вітрило, яке називається фок. Щоб підняти його або опустити, треба пройти по бугшприту.

Мігу опечалено сів на палубі.

— Але ж мені страшно! — признався він.

— То тільки спершу, — підбадьорив його Герасім. — Згодом звикнеш. Поки подолаєш страх, ходитиме хтось інший, а ти дивитимешся.

Серце в хлопчини стало на місце. Він глянув униз на воду, глянув на бугшприт, і той уже не здався йому занадто довгим.

— Дядьку Герасіме, а можна, я підійду до вас зараз?..

Повертаючись

із контори, Антон Лупан побачив, що Мігу на самісінькому кінчику бугшприта закінчує прив'язувати сітку, а Герасім, підібгавши по-турецькому під себе ноги, сидить на палубі й милується його спритністю.

— Що ти про нього скажеш, Герасіме?

— Якщо не гнутиме кирпи, то буде з нього гарний моряк.

— Покваптеся закінчити все якомога швидше, бо сьогодні будуть готові вітрила, а завтра вийдемо в море на ходові випробування.

— Добре, пане. Нам залишилось зовсім мало.

— Що саме, дядьку Герасіме? — спитав Мігу.

— Оці дубові дощечки треба прикріпити між вантами, як щаблі. Коли вилазитимеш на щоглу, то буде легше.

— Ет, на щоглу я вилізу й без них, я на це майстер!

— Майстер?! Ну, хлопче, ти вже знахабнів! Де ти бачив щоглу в своїй кошарі у горах?

— Щогли не бачив, дядьку Герасіме, зате високих дерев скільки завгодно!

— Отак?! — аж тепер збагнув усе стерновий. — Отже, ти лазиш, мов білочка? Ану, давай для початку на малу щоглу!

Мігу швиденько зняв чоботи, бо відколи став юнгою, то ходив не в постолах, обхопив щоглу руками і, допомагаючи собі голими п'ятками, поліз по ній, уявляючи собі, що видирається на високу смереку в лісі. Біля хрестовини зупинився.

— Ще вище, дядьку Герасіме? — спитав він звідти.

— Вище! Аж до клотика!

Діставшись до верхівки щогли, Мігу схрестив ноги на гладенькому дереві і звідти глянув униз. Першої миті він ледь не зомлів. Дунай виднівся, мов сіра сонна змія. Кілька пароплавів і баркасів були ніби маленькі блохи, а зелені комиші в добрий людський зріст здавалися ланом пшеничного вруна. Усе було звідси мале-мале, тільки море розкинулося ще ширше. Мігу повернув голову у другий бік, до землі. По пристані йшов Ісмаїл з мішком за плечима, зігнувшись під його вагою. Негріле грався з кухарем, хапаючи його за поли. Видно, кок забув образу, і тепер вони знову здружилися.

— Дядьку Ісмаїле, гляньте вгору!

Мішок зі спини кока впав на землю.

— Зараз-зараз злазити вниз!

Угледівши свого господаря так високо, Негріле стривожено загавкав, потім стрибнув на палубу, сперся лапами на щоглу й почав вити.

— Ну, давай униз, Мігу! — звелів Герасім, цілковито задоволений спритністю юнги.

Швидко минали пообідні години. Були прибиті щаблі на велику щоглу, залишились вони й для малої, стали на свої місця реї, прикріплені на довгі балансири, канати й шкоти на блоках тільки чекали, щоб їх натягнули, бракувало лиш вітрил.

Невдовзі на кораблі зібрався весь екіпаж, і тут почалося таке, чого Мігу досі не бачив.

«Сперанца» змінювала свій вигляд щохвилини. Принесли вітрила, прив'язали до рей, де вони й мали бути, — тільки потягни за фал і піднімеш їх. На палубі біля фок-щогли з'явилися дві бочки, по одній біля кожного борту, їх поставили на бруси, заокруглені за формою бочок, і міцно прив'язали мотузками.

— А це для чого? — спитав хлопець Герасіма.

— Для води, Мігу, бо інакше що будемо пити і як готувати їжу в дорозі?

Потім принесли бочку з рапсовою олією для ліхтарів і ще одну, з гасом, для ламп, а на високій щоглі, мов з-під землі, з'явився бронзовий дзвін. Хлопець підійшов ближче, зацікавлено оглядаючи його, побачив на ньому літери й прочитав по складах:

— Спе-ран-ца.

— Ісмаїле! — гукнув Антон Лупан, вийшовши з каюти. — Давай вечеряти, поки не налетіли комарі.

Уперше він був одягнутий по-морському, хоч міг носити цей одяг весь час. Але, мабуть, оскільки не було корабля, то не хотів здаватися нікому сухопутним капітаном.

Тепер усе відбувалося інакше, ніж на суші, — чи, може, Мігу так здалося.

Ні, таки щось відбувалося! Бо й хліб, і баранина особливо смачні, і Ісмаїл, хоч і бурчав, здавався лагідним, і цей дзвін на щоглі так таємниче виблискував у сутінках, і Дунай так незвично схвильований, наче й він чекав, що станеться щось із «Сперанцою»… Тільки Хараламб був ще самотніший у своєму селянському одязі…

— Хлопці, — обізвався Антон під кінець вечері, — відтепер ми починаємо моряцьке життя. Ми не будемо поліцейськими один для одного, але ви повинні без ремствування виконувати всі мої розпорядження. Герасіме, ти, як старший стерновий, будеш моїм помічником і начальником команди. Признач людей сьогодні на нічну вахту. О восьмій годині заступає перша вахта. Не забудь поставити ліхтар на щоглу. Завтра, якщо буде сприятливий вітер, вийдемо на ходові випробування в море…

Так, почалося морське життя. Геть, ну геть інше, ніж на землі.

— Бам-бам! — почувся дзвін на щоглі.

Мігу лежав на верхній койці, а внизу під ним стерновий. Праворуч були койки для Ієремії й плотогона, Ісмаїлові залишалася одна з двох під обшивкою, і він з годину вагався, котру ж вибрати. Нарешті, коли його здолала дрімота, він упав на найближчу й заснув мов убитий.

— Бам-бам, бам! — знову долинуло знадвору бамкання дзвона.

— Дядьку Герасіме, чому він дзвонить?

— Відбиває години вахти. Ну спи, Мігу, бо завтра важкий день.

— Я вже сплю. А дядько Ієремія на вахті?

— Так. 0 дванадцятій заступить Бусуйок, а о четвертій я.

— А мене ви коли поставите на вахту?

— Трохи пізніше, коли привчишся до морської справи.

— Але ж дядько Ієремія…

— Він уже був моряком… Та чому ти, в дідька, не спиш?

Ісмаїл розплющив очі, перейшов на друге ліжко й пробурмотів:

— Завтра працювати. Вночі спати-хропіти!.. Невже шепіт Мігу не дає йому спати?