Підняти вітрила!
Шрифт:
Антон так стиснув кулаки, аж нігті вгрузли в тіло, хоч він нічого й не відчував.
— Далі! — видихнув.
Доглядач маяка глянув на нього закривавленими очима, кілька разів крякнув, сплюнувши червону слину, заплющив очі, глибоко зітхнув і витягнувся на піску, ніби дух з нього вилетів.
— Кажи далі! — прошепотів Антон, охоплений тривогою, якої не міг погамувати.
Та все марно. Старий лежав нерухомо й німо. Герасім знову кинувся до нього, але люди зупинили:
— Облиш, він уже готовий! Отямиться — тоді й спитаємо!
— Мігу! — звелів Антон. — Знайди капітана порту й поліцейського, хай негайно ідуть сюди!
Хлопець
Через якусь часину старий убивця сторожко розплющив очі, тихесенько, непомітно підтягнув ноги, потім миттю підхопився і блискавично метнувся в зарості. І це було так несподівано, що всі тільки розгублено глянули йому вслід. Опам'ятавшись, кинулись навздогін, та за старим і слід прохолов…
Його шукали цілий день, обнишпоривши всі комиші, загрузали в трясовині у плетиві гирл і проток, заходили в гнилу воду по пояс або й по шию… Цілий день лунали в заростях собачий гавкіт і крики та лайки людей, — але все марно… Вони вже ніколи не дізнаються про долю старого вбивці… Він зник, мов крізь землю провалився…
Герасім, почорнілий на виду, цілу ніч крутився в своєму гамаку в бараці, стогнучи.
Антон Лупан, підклавши руки під голову, теж лежав, втупившись розплющеними очима в непроникний морок. «Може, він не загинув?» — уже вкотре питав він сам себе, охоплений тривогою, якої йому довго не вдасться погамувати. Так, цілком можливо, що П'єр тоді врятувався і блукає десь по світу. Після подібних потрясінь люди іноді виходять несповна розуму, втрачають пат м'ять, живуть і не знають, ні хто вони, ні звідки. Може, й тут так само, а може, інакше. Неспокій охоплював Антона, а темрява окутувала крихту надії, заронену старим розбійником…
Коли запали сутінки, світло на маяку не засвітилося. По той бік протоки біля води допізна стояла баба з кадкою в руці, а може, так вона простояла й до ранку, бо коли розвиднилось, баба стояла на тому самому місці, непорушна, мов стовп, тільки риб'яча луска на оці блиснула в промені сонця, що сходило. В обід прийшов чоловік, присланий доглядати маяка замість утікача. Тоді стара зв'язала свої пожитки в вузол, сіла в човен і погребла до протилежного берега протоки, сиділа вона рівно, тільки руки злітали з веслами. Припливши, витягла човна на берег, перекинула його догори дном, ударила каменюкою, проламала днище, щоб ним уже ніхто не міг скористатися, і пхнула в протоку — хай несе вода до моря. А сама, закинувши вузол за спину, з кадкою в руці пішла до порту, там сіла на землю, чекаючи пароплава, ні до кого не обзиваючись жодним словом і нікому не відповідаючи. І отаку, німу й ніби без людської душі в тілі, ввечері її узяв пароплав, щоб завезти хтозна-куди вгору по Дунаю…
Через кілька днів «Сперанца» погойдувалась на хвилях неподалік від берега. Буксир, з капітаном якого Антон домовився напередодні, прийшов на світанку і легко стягнув канатом шхуну на санях по піску, а потім завів у море, на глибину.
За інших обставин це була б радісна подія, як завше, коли спускається на воду корабель, але Антона гнітили гіркі турботи. У людей, які тепер знали причину його смутку, був такий самий настрій.
«Сперанца» з готовими щоглами, що лежали на палубі, попрямувала до порту, услід за буксиром, який задимлював чисте небо. «Потужна
Біля пристані Антон стрибнув на палубу вантажного пароплава — він уже домовився з його капітаном. Ісмаїл і Герасім кинули швартови, два матроси на вантажному судні зловили їх і прив'язали до кнехтів.
До Антона підійшов капітан вантажного пароплава.
— Будемо зараз піднімати? — спитав він, показуючи на щогли.
— Так, зараз, бо корабель без щогл — мов людина без голови.
Загув підйомний кран, стріла повернулась — і гак повільно опустився прямо в руки Герасімові, який швидко вчепив на нього першу щоглу, маленьку. Маленька-маленька, але коли вона почала підніматися вгору, стало видно, яка вона насправді велика.
— Яка її довжина? — спитав капітан, коли друга, довга щогла зводилась у небо.
— Двадцять п'ять метрів, — відповів Антон.
— Де ви їх знайшли, такі довгі й рівні?
— Тут, у наших горах.
— Чудові сосни у вас!
— І люди теж! — відповів Антон, зирнувши на Крістю.
Плотогон стояв на палубі «Сперанци» і, задерши голову, дивився, як щогли вершечками чіплялися за пухнасті хмари на небі. Це були величні щогли, і Крістя, широкоплечий, з дужими грудьми, з бородою, що розвівалась на вітрі, теж був величний…
— Гей, пане! — гукнув Герасім. — Аж тепер я почуваю себе на своєму місці!
До обіду щогли були надійно закріплені, і люди почали вантажити на борт свої пожитки. Тільки Хараламб не мав нічого — він був тут гість, а не моряк.
Останнім без ніякого остраху на палубу піднявся Негріле, ніби все життя жив на кораблі. Ісмаїл зустрів його на трапі і підвів до жовтогарячої, так майстерно зробленої буди. Але пес, усім на втіху, обійшов буду, зацікавлено понюхав її, потім задер ногу на розмальовані двері, безсоромно дивлячись просто в вічі Ісмаїлові. Весь екіпаж аж ліг зо сміху. А Негріле, ніби йому байдужісінько до всього і до всіх, подався по палубі, принюхуючись до кожного місця, далі скочив на люк і влігся на осонні.
Сьогодні, як і першого дня, екіпаж обідав у кіра Панайотіса. Ісмаїл не мав змоги готувати, але якби й приготував, то все одно довелось би все викинути за борт, такий він був сердитий. Що з того, що на шинку красується тепер нова вивіска «У палікара веселити», намальована його рукою, коли цей триклятий пес так виставив його на посміх?
Після обіду всі розійшлися по своїх місцях, як їх і розставив Антон. Перш за все поставили бугшприт, цю дивну щоглу, яка стриміла над форштевнем, мов вус велетенського жука. Закріпили його ватерштагом знизу, до форштевня, товстими канатами до обшивки, а штагами — до фок-щогли (так називається передня щогла на носі). Герасім виліз на нього й почав прикріплювати розтягнуту на всю довжину бугшприта сітку.
— А для чого вона, дядьку Герасіме? — спитав Мігу, який єдиний тинявся по палубі без діла.
— Щоб ти не впав у воду, коли ітимеш по бугшприту! — відповів стерновий, ховаючи усмішку у вуса.
— Ну, без жартів, дядьку Герасіме.
— Які ж це жарти, хлопче? Хіба ти не юнга?
— Так, юнга.
— То чому ж ти дивуєшся? Місце юнги саме отут, де я зараз!
— Тобто, на цьому, як ви його називаєте, бугшприті? А що ж мені там робити? Ви глузуєте з мене, дядьку Герасіме!