Підняти вітрила!

Тудоран Раду

— Учень-моряк.

— То візьміть мене, пане, і я буду гарним учнем!..

— Що скажеш, Герасіме?

— Чи я знаю? Як самі вважаєте… Якщо по правді, то хлопець розумний, відважний. З нього може вийти гарний моряк.

Мігу слухав затамувавши віддих. У вухах дзвеніло, весь світ поплив перед очима. Ніби вві сні, він почув голос Антона:

— Але ж буде дуже важко, хлопче, нас чекає багато небезпек, минуть роки, поки ми повернемось назад… — Тут голос його забринів тихше, але ніби ще зухваліше: —… Якщо взагалі повернемось!

На якусь часину запало

мовчання; моряк звичний до небезпек, він може не повернутися додому, і ця думка — частка його життя.

— Я згоден, пане!.. — прошепотів Мігу.

У цілковитій тиші шепіт пролунав як клятва на все життя. Антон кивнув головою й сказав уже іншим тоном:

— Ієреміє, завтра справиш морський одяг для Крісті й для Мігу!

Мігу почервонів, обличчя його стало, сказати б, мов ліхтар на вежі маяка.

— А Негріле, пане? — раптом гірко схопився хлопець.

— Візьмемо, звичайно! Чи ти хочеш, щоб ми й собаку нарядили в морський одяг?

Від крику Мігу Негріле стрепенувся й кинувся до нього — стривожено й допитливо водночас. І собака, і його господар одразу метнулися наввипередки довкола барака, і в темряві довго чулися радісні вигуки впереміш із гавканням. Коли вони повернулися — хлопець задиханий, розкошланий, собака, висолопивши язика, — усі готувалися до завтрашнього дня. Треба було законопатити палубу й пофарбувати обшивку. Кухар задоволено потирав руки, ховаючи усмішку в колючі вуса.

— Чого такий радий, Ісмаїле?

— Якщо фарбувати, то я потім писати-малювати…

На кораблі повинна бути написана назва. А хто це краще може зробити, ніж кок? Ісмаїл радів подумки, що нарешті покаже свою майстерність, за яку в Стамбулі так цінували його власники баркасів і каїків.

— Цього не треба буде! — сказав Антон (і так байдуже, розбійник!), навіть не здогадуючись, як він засмутив кока. — Ми виллємо на верфі літери з бронзи, — пояснив капітан.

— Виллємо?.. — спантеличено перепитав кок.

— Авжеж. Так вони не зітруться, не треба буде весь час підмальовувати їх пензлем.

Цього кок ніяк не міг збагнути. Він тільки похилив голову до землі, охоплений великим розпачем… Тонуть твої кораблі, Ісмаїле!

— А як наш корабель зватиметься, пане? — спитав Ієремія.

Кок глянув на нього, ніби на пришельця в іншого світу. Чи не однаково, як він зватиметься, якщо літери будуть вилиті з бронзи!..

Антон мовчав, згадавши, як він уже говорив про це з П'єром на пристані Галати. Чотири роки минуло відтоді!

— Назва корабля мусить ввібрати в себе жагу й устремління екіпажу, — сказав він майже тими самими словами, що й тоді. — Нас веде надія, отже, витлумачимо колишнє ім'я й назвемо наш корабель «Сперанца» [10] . І, думаю, це буде точно.

10

Сперанца — надія (румунськ.).

Люди знизали плечима. Назва видалася їм і не гарною, і не поганою.

То пізніше вони відчують, що назва корабля буде для них всеохоплюючою і живою, мов ім'я рідної дитини.

РОЗДІЛ VI

ДОГЛЯДАЧ МАЯКА

У червні дні довгі, час ніби зумисне зупиняється для того, щоб люди могли зробити якомога більше. І вони працювали — від світанку до смеркання…

Одного дня перед обідом, оскільки кок не кликав людей до столу, Антон заглянув під навіс і побачив, що той щось майструє.

— Що це таке? — спитав він Ісмаїла.

— Потім бачити!

А потім усі побачили, що це звичайна собача буда, така є на подвір'ї в будь-якого селянина. Кок, у пориві натхнення, зробив ще й дверцята на завісах і навіть засув, а вгорі прорізав кругленьке віконечко, певне, мав на думці засклити його.

— Навіщо вона?

Ісмаїл підвівся, випростав спину, полегшено зітхнув і відповів, гордий, що додумався про це раніше від інших:

— А Негріле де спати?..

Антон почухав голову, визнавши подумки допущений прорахунок у своїх планах.

По обіді кок довершив роботу — пофарбував буду у жовтогаряче, а над дверима написав зеленим, голубим, червоним і жовтим (чого не зміг зробити на обшивці корабля) ім'я її нового власника.

Наступного дня буду перенесли на палубу й закріпили на кормі так, щоб її не змила жодна хвиля.

Це все відбувалося в середині червня, корабель невдовзі мали спускати на воду. Але до того часу сталися дві події. Перша дуже втішила Ісмаїла, бо дала змогу показати хист маляра, а друга відкрила важку таємницю, виповнивши тривогою серця всім, особливо Антонові Лупану.

* * *

Одного ранку, після того, як цілу ніч лютувала буря, кір Арістіде Панайотіс, власник портового шинку, побачив, що його стара вивіска валяється на землі, прибита грязюкою.

Дід Іфрім, щойно погасивши ліхтарі, тепер повертавсь і побачив невтішного торговця біля так понівеченої вивіски, ніби чорти нею гралися.

— Кіре Арістіде, — обізвався доглядач, — я можу тобі зарадити!

— Як?

— Коли кажу, не питай більше нічого! Дістань тільки нову бляху.

Кір Арістіде у своєму горі геть забув про Ісмаїла, хоч той давно просив намалювати нову вивіску, котра личила б, як він казав, справжньому палікарові. А дід Іфрім не забув, бо недавно Ісмаїл намалював його портрет на великому шматку пап'є-маше… Навіть баба, хоч яка вона проклята, сплюнула, щоб не зурочити, побачивши діда на портреті, гордого, мов імператор, червонощокого, ніби йому двадцять років.

Ось чому доглядач маяка подався до Ісмаїла, майстра-маляра. Той, лишень почувши, яку радість послав йому аллах, покинув усе, схопив пензлі, фарбу і, навіть не спитавши дозволу в Антона, подався до шинку. Правда, роботи тут залишилось мало, а людей вистачало.