П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню
Шрифт:
Нічого не сталося. Алессандра посміхнулася Енн.
— Абатиса, я відчуваю це! Я можу…
Вона поперхнулася, очі її вилізли з орбіт.
— Алессандра! — Нахилилася до неї Енн. — Це Джеган? Це Джеган в твоєму розумі?
Алессандра з величезною працею кивнула.
— Поклянись у вірності Річарду! Присягни всім серцем! Це єдине, що позбавить тебе від соноходця!
Звалившись на землю, сестра Алессандра забилася в конвульсіях, бурмочучи слова, розібрати яких Енн не могла.
Нарешті вона затихла, з полегшенням переводячи
— Спрацювало! Аббатиса, це спрацювало! — Вона схопилася за голову. — Джеган пішов з моєї свідомості. Ой, хвала Творцеві! Хвала Творцеві!
— Як щодо того, щоб спершу зняти з мене ці штуковини, а помолитися вже потім?
Сестра Алессандра поспішила на допомогу. І незабаром Енн виявилася вільною від оков та ще й зціленою. Вперше, як їй здавалося, за століття вона знову могла торкатися свого чарівного дару.
Жінки впрягли коней. Енн не відчувала такої радості вже багато років. Обом не терпілося забратися подалі від армії Імперського Ордена.
Проїжджаючи по місту, вони потрапили на площу, де юрмилися люди зі свічками в руках.
Енн, повиснувши з коня, поцікавилася в однієї з жінок, що відбувається.
— Це чекання при свічках в ім'я миру.
— Що?! — Здивовано перепитала Енн.
— Чекання при свічках в ім'я миру. Ми всі зібралися тут, щоб вказати солдатам, які входять в місто, кращий шлях, показати їм, що народ бажає миру.
— На вашому місці, — сердито блиснула очима Енн, — я б пошукала підходящу нору, тому що ці солдати в мир не вірять.
Жінка посміхнулася багатостраждальною посмішкою:
— Коли вони побачать, що ми всі тут зібрались в ім'я миру, то зрозуміють, що ми занадто могутня сила, щоб нас можна було перемогти злом і ненавистю.
Давай-но забиратися звідси, — смикнула Енн Алессандро за рукав. — Тут зараз почнуться веселощі варварів.
— Але, аббатиса, ці люди в небезпеці! Ви ж знаєте, що солдати Ордена зроблять з ними. Жінки… Ви ж знаєте, що буде з жінками. А всіх чоловіків, що спробують чинити опір, переб'ють!
— Не сумніваюся, — кивнула Енн. — Але ми нічого не можемо з цим зробити. Вони отримають мир. Мерці упокояться з миром. А ті, що вижили теж отримають мир. В рабстві.
Вони покинули площу якраз вчасно. Коли прибули солдати, все виявилося куди гірше, ніж думала Енн. Крики ще довго лунали їм услід. Крики чоловіків і дітей змовкли досить швидко. А ось крики дівчат і жінок тільки починалися.
Коли вони нарешті вибралися з міста, Енн запитала:
— Я казала тобі, що треба знищити всіх сестер Світла, які не захотіли втекти. Ти виконала моє побажання, перш ніж бігти зі мною, сестра?
Сестра Алессандра дивилася прямо перед собою.
— Ні, аббатиса.
— Алессандра, ти ж знаєш, що це необхідно!
— Я хочу повернутися до Світла Творця. І не могла забрати життя в Його творінь.
— Так, але через те, що ці відьми залишилися жити, загине набагато більше народу. І сестру Тьми це цілком
— Тому що я не вбила сестер. Залишайся я як і раніше сестрою Тьми, я б їх убила. Я кажу правду.
Було б чудово, якби сестра Алессандра повернулася до Світла. Такого ніколи раніше не траплялося. Алессандра може виявитися безцінним джерелом інформації.
— Або це показує, що ти брешеш і як і раніше вірна Володареві.
— Аббатиса, я допомогла вам втекти. Чому ви не вірите мені?!
Енн подивилася на гарцюючу поруч жінку. Вони їхали серед полів, прямуючи в невідоме. — Після тієї брехні, що ти говорила раніше, я тепер ніколи не зможу повністю вірити і довіряти тобі, Алессандра. Таке прокляття брехунів, сестра. Якщо ти поставив собі на голову корону брехуна, ти, звичайно, можеш її потім зняти, але слід від неї залишиться назавжди.
Річард обернувся на стукіт копит. Крокуючи поруч з екіпажем, він заглянув всередину, подивитися, як Келен. Келен спала або, можливо, перебувала без свідомості. Що ж, принаймні тепер її обличчя стало хоч трохи упізнаваним. Тупіт наближався. Річард знову озирнувся — і миттєво упізнав вершника в червоному. Кара під'їхала до нього, зіскочила з сідла і пішла поруч, ведучи коня на поводу. Її обличчя прикрашав синець.
— Мені довелося досить довго вас наздоганяти, лорд Рал. Куди це ви прямуєте?
— Додому.
— Додому?
— Цілком вірно. Додому. — Кара глянула вперед.
— А де цей дім?
— У Хартленді. А може, ми поїдемо на захід, в гори. Там є красиві місця, які я завжди хотів показати Келен.
Кара нічого не відповіла і деякий час йшла мовчки. Її кінь неспішно крокував слідом.
— Лорд Рал, а як з усім іншим? З Д'харою, з Серединними Землями? З людьми?
— А що з ними?
— Ну, вони ж будуть вас чекати.
— Я їм не потрібен. Я йду геть.
— Як ви можете говорити таке, Магістр Рал?!
— Я порушив усі відомі мені правила чарівника. Я… — І він замовк. Йому було все одно.
— А де Дю Шайю? — Запитала Кара.
— Я відіслав її додому, до її народу. Її завдання виконане. — Річард покосився на Морд-Сіт. — У неї народилася дитина. Красива дівчинка. Вона назвала її Карою, в честь тебе.
— Ну, тоді я рада, що вона не страшненька, — засяяла Кара. — Деякі немовлята досить потворні, знаєте.
— Ну, так ця просто красуня.
— Вона схожа на вас, лорд Рал?
— Ні! — Річард обдарував Морд-Сіт суворим поглядом. Кара заглянула в екіпаж. Світла коса ковзнула на плече.
— Що сталося з Матір'ю-сповідницею?
— Я мало не дозволив її вбити. — Кара нічого не сказала.
— Я чув, тебе спіймали. З тобою все гаразд? — Запитав він.
— Вони виявилися дурнями. — Кара перекинула косу на спину. — Не забрали мій ейдж. Коли ви повернули магію, я змусила їх усіх проклясти своїх матерів за те, що ті взагалі колись зустрілися з їх батьками.