П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню
Шрифт:
— А ті двоє?
Франка виглянула. Далтон і сам їх майже чув. Сміх, якийсь вигук. Франка знову застигла.
Цього разу її зітхання просто палахкотіло люттю.
— Нічого, а я їх майже чую без всякого чарівництва. Далтон закрив вікно. По обличчю Франки пробіг гнівний вираз, і Далтон побачив те, чого ніколи у неї не помічав: страх.
— Далтон, ти повинен позбутися цього типа. Мабуть, він чарівник. У мене від нього мороз по шкірі.
— З чого ти взяла, що це він? — Вона двічі моргнула.
— Ну… А що це ще може бути? Він заявляє, що
— У тебе складності і в інших речах? З іншими проявами дару?
Франка відвернулася, ламаючи руки.
— Кілька днів тому я зготувала невелике заклинання для жінки, що прийшла до мене. Маленьке заклинання, яке повинне було відновити їй місячні, і не дозволити завагітніти. Сьогодні вранці вона повернулася і сказала, що не спрацювало.
— Ну, напевно, це складне заклинання. І для нього потрібно багато всякого різного. Вважаю, що такі речі не завжди виходять.
— Раніше виходило завжди, — похитала вона головою.
— Може, ти захворіла? Не відчуваєш себе якось інакше останнім часом?
— Я відчуваю себе абсолютно як зазвичай! І відчуття таке, ніби моя сила така, як завжди. Повинна бути — але її немає! Інші чари теж не діють. Бачиш, я все ретельно перевірила.
Далтон стривожено нахилився ближче:
— Франка, я мало що в цьому розумію, але, можливо, щось залежить від впевненості в собі? Може, тобі досить лише повірити, що ти це можеш, щоб усі знову вийшло?
Вона сердито озирнулася.
— Звідки у тебе таке ідіотське уявлення про чарівний дар?
— Поняття не маю, — знизав плечима Далтон. — Визнаю, я нічого не розумію в магії, але мені не віриться, що Стейн має чарівний дар або має при собі щось магічне. Він не з того сорту людей. До того ж сьогодні його взагалі тут немає. Так що він ніяк не міг перешкодити тобі почути тих людей внизу. Він поїхав вивчати околиці. І вже досить давно.
Франка повільно повернулася до нього, виглядаючи одночасно страхітливо і злякано. Від цього видовища його чомусь продер мороз по шкірі.
— Тоді, боюсь, я просто втратила свою могутність, — прошепотіла вона. — Я безпорадна.
— Франка, я впевнений…
Вона облизнула враз пересохлі губи.
— Серін Раяк адже в казематах, так? Мене зовсім не приваблює, щоб він і його психуваті послідовники…
— Я вже тобі казав, що він на ланцюгу. Я навіть не впевнений, що він взагалі ще живий. Сумніваюся, відверто кажучи, після такого тривалого часу. Але, як би то не було, тобі не варто турбуватися через Серіна Раяка.
Франка кивнула, втупившись в простір.
— Франка, — торкнув Далтон її руку, — я впевнений, що твоя сила повернеться. Спробуй не занадто переживати з цього приводу.
— Далтон, я в жаху! — На її очі навернулися сльози. Він обережно обняв заплакану жінку, бажаючи втішити.
Зрештою, Франка не тільки володіюча чарівним даром жінка, але й друг.
На розум прийшли слова давньої балади, виконаної на бенкеті.
Виплодки25
Роберта задерла підборіддя вище і витягнула шию, щоб обережно подивитися поверх скелі на розкидані далеко внизу родючі поля її улюбленої долини Наріф. Темно-коричневі свіжозорані поля чергувалися зі свіжою зеленню нових сходів і більш темними зеленими пасовищами, де паслася на свіжій травичці худоба, що здавалася звідси купкою повільних крихітних мурашок. І через всю долину протікала Даммарі, виблискуючи і переливаючись на ранковому сонці, в обрамленні ростучих уздовж берегів високих темно-зелених дерев, які вишикувалися, як почесна варта, уздовж величної річки.
Кожен раз, коли Роберта забиралася в ліс біля Скелі Гнізд, вона неодмінно милувалася зверху прекрасною долиною. А потім щоразу опускала очі на лежачий біля її ніг темний ліс, шелестке листя і зарослі мохом гілки, туди, де земля була твердою і надійною.
Поправивши торбинку, Роберта рушила далі. Пробираючись серед кущів ожини і глоду, обережно ступаючи між переплетеними корінням і поваленими деревами, перебираючись по камінчиках через струмочки і ухиляючись від чіпких лап ялин, вона обмацувала землю палицею, відсуваючи впалі гілки і ворушачи торішнє листя, всю дорогу продовжуючи пошук грибів.
Побачивши жовтий капелюшок, Роберта зупинилася подивитися. Лисичка, з задоволенням відзначила вона. Справжня лисичка, а не отруйний мухомор. Багато покупців любили веселі жовті лисички за їх горіховий присмак. Вона обережно зірвала гриб і, перш ніж сунути в торбинку, погладила — просто заради задоволення торкнутися ніжної поверхні.
Горб, на якому вона збирала гриби, був невеликий у порівнянні з сусідніми горбами і, за винятком Скелі Гнізд, був досить пологий. По ньому бігли стежки, деякі були протоптані людьми, але в основному — звірині стежки. Саме такий ліс останнім часом воліли її старі кістки і всохлі м'язи.
Зі Скелі Гнізд можна було побачити лежачий далеко на півдні океан. Роберта часто чула, що це вражаюче видовище. Багато людей раз або два в рік піднімалися сюди спеціально, щоб перейнятися величчю Творця, милуючись його творінням.
Деякі стежки бігли по краю обриву. Дехто навіть примудрявся переганяти цими гірськими стежками отари овець. За винятком тієї подорожі в дитинстві, коли її батько, Хай упокоїть Творець його душу, взяв їх у Ферфілд, і якого вона зовсім вже не пам'ятала, Роберта ще ніколи не забиралася так високо. Її цілком влаштовувало життя в низині. На відміну від багатьох інших Роберта ніколи не піднімалася на ще більш високі гори. Вона боялася висоти.