Пастка для різника
Шрифт:
– Вона дуже гарна, Миколашко. Сподіваюся, коли повернеться, ми все ж зустрінемося?
– Так, неодмінно, – закивав головою хлопець. – Ми так і планували. Я можу йти?
– Лиш одне прохання. Забіжи сьогодні ввечері на квартиру до Карла Івановича й дізнайся, як його здоров’я, а завтра мені повідомиш.
Карл Іванович Плейшнер – їхній фельдшер – тиждень тому невдало послизнувся на порозі власного будинку й так підвернув ногу, що мусив забути про службу до повного одужання.
Миколашка мовчки кивнув і зник із кабінету.
У дрібних клопотах день добіг кінця несподівано швидко, за вікнами стемніло,
– Яшо, – до кабінету зазирнула медсестра, – ви вечеряти будете?
– Певно, ні, – Яків повів очима на годинник, а тоді на темне вікно. – Що у нас із прийомом?
– На сьогодні вже завершили, Наталочка дає раду стаціонарові.
– Так, сутужно без Карла Івановича.
– Миколашка десь із чверть години як до нього подався.
– Так, я йому звелів. Думаю, якщо у нього спав набряк і немає постійного болю, чи не попросити Юхима, аби возив його на службу. А на сьогодні у мене все, – Яків запхав стосик відібраних паперів до портфеля, загасив лампи та вийшов у коридор.
Ровнєр затримався на ґанку й на повні груди вдихнув аромати міста, з якого тікала зима. Він міг заприсягтися, що у повітрі пахне ранньою весною, тим ледь уловним духом мокрої землі, яка ось-ось зарясніє першими жаринками кульбаби, сирого ніздрюватого снігу, що під теплим дощем танув просто на очах, і важким запахом воронячих гнізд. Небо затягнули низькі хмари, тож вулиця потопала в ранніх сутінках.
Вуличного освітлення у місті майже не було, а тих двох десятків ліхтарів, які блимали на Олександрівській і кількох прилеглих вулицях, для полегшення долі перехожих не вистачало. Крізь закіптюжене скло тих ліхтарів ледве-ледве пробивалося світло: ліхтарники виконували свою роботу абияк, безугаву нарікаючи то на старі щітки, то на гнилі драбини, а то й на самого Господа Бога.
У сутінках, та ще й за такої паскудної, як сьогодні, погоди, місто завмирало. Короткий світловий день вирував життям, торгівлею, лайками, євреями, кіньми, возами, перекупками, церковним дзвоном, воронами й заклопотаними городянами, що намагалися встигнути владнати всі справи до настання темряви. Коли ж у місто заповзала сутінь, запалюючи підсліпуваті ліхтарі на Олександрівській, лише освітлені вікна чи вітрини магазинів і ресторацій нагадували, що у Проскурові живуть люди. О такій порі можна було побачити, як там чи тут краєм вулиці рухається плямка світла – то запізнілий перехожий брів, підсвічуючи собі ліхтарем і збираючи біля себе кількох бідолах, котрі не мали змоги освітити собі дорогу самотужки.
Яків і собі нагнав чолов’ягу у військовій шинелі.
– Не заперечуєте, якщо я складу вам компанію?
– Та будьте ласкаві. Я аж на Заріччя. А ви?
– А я з вами, коли ви не проти, до собору.
– Із радістю прислужуся, але вимагатиму від вас цікавої бесіди.
– Що ж вас може зацікавити?
– А чи ви чули, що в Кам’янці рівно тисяча вуличних ліхтарів? – узяв на себе ініціативу чолов’яга. Яків усміхнувся.
– Зізнаюся, ніколи не лічив ліхтарі в Кам’янці, але напевно знаю, що нашому Проскурову до нього дуже далеко.
– А як думаєте, у нас хоча б сотня ліхтарів може бути?
– Та звісно може, – Яків видав короткий
Військовий щиро зареготав.
– Ось це ви правильно сказали! Як і до мощених вулиць!
Перекидаючись отакими репліками то про погоду, то про міський благоустрій, випадкові супутники нарешті дійшли до перехрестя Кам’янецької з Ремісничою, де й потисли один одному руки на прощання. Кілька кварталів Якову довелося брести вже у цілковитій темряві, підсвіченій скупенькими вогниками свічок і ламп у вікнах будинків.
Нарешті попереду замаячіли знайомі обриси двоповерхового будинку. Гордій уранці постарався й ретельно розчистив увесь сніг на хіднику та невеличкому подвір’ї перед дерев’яною верандою, нагорнувши дві величезні кучугури по кутах дому.
– Яшо! – Йоська вилетів із кухні й мало не збив Якова з ніг.
– Або кордон з Австро-Угорщиною від сьогодні проходить по Дніпру, або ж тебе визнали єдиноутробним братом принца Уельського. Іншої причини для такого вереску я не бачу.
– Та яке! – мало що зрозумів зі сказаного Йоська й тицьнув Якову папірця. – Тобі записку лишили! Великий, рудий, завжди забуваю його прізвище.
– Большаков, – здогадався Яків. – Гасу мені купив?
– Аякже! Під дверима поставив!
– Молодець, – Яків скуйовдив кучму малого. – А чи не буде у Марти на вечерю її знаменитого борщу?
– Буде! – Йоська просто заіскрився щастям.
– Тоді тягни миску борщу та все, що є в меню на вечерю. Я просто помираю з голоду, хтозна, чи й до дверей дійду! – Яків розгорнув було записку, та тієї самої миті вхідні двері розчахнулися й на порозі постав Архип Большаков.
У сінешньому теплі скельця його окулярів геть запотіли, і він заходився протирати їх сумнівної чистоти носовичком. Примружені короткозорі очі здавалися безпомічно маленькими на великому, поцяткованому вічним ластовинням круглому обличчі.
Статура Большакова цілком відповідала його прізвищу – чоловік і справді був нівроку опасистий, що, проте, ніяк не позначалося на його здоров’ї. Архип не страждав на задишку чи пришвидшене серцебиття, що постійно супроводжує огрядних людей, і взагалі, окрім поганого зору, не мав жодних вад, тож своїми добрячими шістьма пудами особливо не переймався.
– Архипе! – Яків ступив на світло й опинився у міцних обіймах приятеля.
– От добре, що я тебе зловив! – Большаков видобув звідкілясь із надр пальта пляшку шампанського та ще якийсь ароматний пакунок і вручив усе це Якову. – Чому ти не написав у своїй цидулці, коли вдома будеш? Таку подію належить відсвяткувати!
– Яку подію? – з кухні вистромився зацікавлений Йоська й одразу ж отримав щигля від Большакова.
– Багато будеш знати…
– Неси вечерю, й усе дізнаєшся, – Яків повів було Большакова нагору, але той, видобувши зашмуляного гаманця, простягнув Йосьці кілька монет і попросив:
– Усе, що замовляв пан Ровнєр, зроби двічі, решту можеш залишити собі як компенсацію за щигля.
Йоська просяяв і вмить забув про носа.
Для потреб пожильців на загальній кухні завжди готували обіди й вечері (щоправда, вартість останніх уже не входила в оплату за постій), і саме цим Моше Розенберг завойовував їхню прихильність, позаяк ціни були помірними, а Марта готувала, «як для своїх».