Пастка для різника
Шрифт:
Приятелі піднялися нагору, де Большаков мало не перекинув бляшанку з гасом, котру Йоська прилаштував під дверима Якової кімнати.
– Уважай, а то вечерятимемо при свічках, як закохана пара. Гадаю, твоїй Оксані це не надто сподобається.
– Ет, – Архип махнув рукою.
– Що трапилось? Знову посварилися?
– Та все те саме, – невдоволено пробурчав Архип. – Де в тебе тарілки?
– У буфеті візьми, – Яків заправив лампу й узявся розглядати етикетку на пляшці шампанського.
– Ти розумієш, – Архип мусив виговоритися, аби незабаром,
Архип фанатично захоплювався фотографією, ладен був витрачати на своє захоплення будь-які гроші, а платня писаря поліційної управи аж ніяк цьому не сприяла. У чомусь Яків підтримував і Оксану, але загалом тримав бік Архипа, адже той і справді був майстер своєї справи.
Серед усіх світлин особливо вразив Якова фотопортрет старого єврея-візника, з помережаного глибокими зморшками обличчя якого дивилися на цей світ неймовірно глибокі й мудрі очі філософа. Він довго розглядав фото, тим часом як Архип продовжував бубоніти про те, що жінки нічого не тямлять у справжньому мистецтві та завжди профанують помисли чоловіків.
Двері до квартирки рипнули, і до кімнати ввійшов, балансуючи тацею, на котрій громадилися тарілки з наїдками, шалапут Йоська.
– Оце інша річ, – змінився на обличчі Архип.
– Краще, як у ресторації!
– І не кажи. Марта запросто могла б у самого Маранца куховарити! А тепер відзначимо твоє несподіване підвищення добрячим ковтком шампані!
– Чекай, ти ще всього не знаєш. Я ж у записці тобі черкнув лише про головлікаря.
– Тобто це ще не всі приємні новини? Треба було дві пляшки прихопити?
– Стривай! Я й сам поки не зрозумів, як то називатиметься, але потому, як завітаю до вашої контори на бесіду з паном поліцмейстером, справа проясниться.
– То ти ще й у поліції працюватимеш? – вражено вигукнув Архип.
– Це занадто голосно сказано. Гадаю, радше не у поліції, а на поліцію. Мені окреслили тільки загальні моменти, а по конкретику доведеться йти до пана поліцмейстера.
Большаков зачудовано похитав головою та підніс угору склянку, показуючи, що наступний ковток буде за Якова. Зненацька його очі спалахнули.
– Слухай, Якове! – він рвучко перехилив і майже вкинув шампанське до рота, так, наче то була горілка, й без церемоній обтер губи долонею. – Раз на таке вийшло, мусиш мені допомогти!
– Чим зможу.
– Я цю ідею давненько виношую, але ж ти знаєш, що для мене звернутися до пана Мерлінського… Краще до скаженої собаки полізти.
Архип страшенно боявся свого начальника – поліцмейстера Олександра Мерлінського – і всіляко уникав найменших із ним контактів. Іноді Якову здавалося, що якби Большаков помирав і єдиною надією на порятунок був пан поліцмейстер, Архип сконав,
Яків простягнув порожню склянку до Большакова, і той наповнив її, нервово цокаючи шийкою пляшки об скло.
– Я надумав це, коли в черговий раз посварився з Оксаною. Річ ось у чім: може, ти б закинув перед паном поліцмейстером словечко, аби мене, окрім писаря… – Архип на мить замовк, аби промочити пересохле від хвилювання горло, і Яків закінчив замість нього:
– Фотографом?
– Вважаєш, я дурний і задумка нічого не варта?
– Навпаки! Цілком розумна пропозиція. Адже що краще збереже для поліції, наприклад, вигляд місця злочину, як не фотографія?
– У точку! – підхопився Архип. – А там, якщо все вдасться, може, й Оксана нарешті зрозуміє, що то не просто «тринькання грошей».
– Якщо твоє щастя залежить від того, щоб я поговорив із паном поліцмейстером, то я не маю права відмовитися.
Друзі розсміялися й, відсалютувавши один одному склянками, заходилися розвивати тему поліції, фотографії у поліційній справі, нової посади Якова та його майбутніх перспектив як поліційного експерта з медичних питань. Довго ще лунали приглушені голоси в кімнатці затихлого будинку, довго світився вогник прикрученої лампи у віконці на другому поверсі, за яким продовжував шурхотіти дощ. Весна вступала до Проскурова.
6
Яків прямував на службу, насолоджуючись подувами вітру й особливим запахом свіжості, рожевих пуп’янків на абрикосах і першої травиці. Та ніби тільки й чекала на дещицю сонячної ласки, аби потягтися смарагдовими списами до неба, стверджуючи перемогу життя над смертю.
Усезнаючі «баби», котрі пророкували ранню весну, певно, й самі не відали, якою ранньою вона виявиться. Хазяйновиті граки, які ще тиждень тому галасували під затяжним дощем, зараз облаштовували нові гнізда, готуючись до появи потомства. Дивлячись на вкриті смарагдовим туманом дерева, важко було повірити, що від білого покривала, з якого дітвора ще зовсім нещодавно ліпила сніговиків, сьогодні лишилася сама згадка.
Найстаріші мешканці Проскурова, вигріваючи древні кістки на ранньому сонечку, не раділи, а натомість бідкалися:
– То не до добра така весна… Недобре, коли за неповний тиждень із зими в літо… Давно такого не було, а коли було, то на поганий рік…
До цих балачок не надто дослухалися, радіючи сонцю й теплу. Не минулося, щоправда, без неприємностей, адже через різке потепління Буг і Плоска розлилися так, що підтопили в старому місті кілька будинків. А тоді ще й багатостраждальна гребля не витримала титанічного тиску криги, й біда спіткала вже мешканців убогих єврейських кварталів. Бурхливий потік накоїв чимало лиха й утихомирився лише за дві доби, удовольнившись жертвою із двох потопельників-хлопчаків, тіла котрих віднесло мало не за місто.